Мітинг у Донецьку за єдність України, 17 квітня 2014 року. Фото: commons.wikimedia.org
Донецьк, 2014-й рік. Кремль запускає сценарій, так званої, "руской вєсни" на Донбасі. Жителі міста не погоджуються з цим і виходять на протести. Тим часом Росія завозить "тітушок". На мітингах проливається перша кров. Юнаки Донецька збираються в групи і намагаються його захистити власними силами. Для того, щоб розрізняти своїх - на одяг клеять скотч. Вуличні бійки тривають деякий час. Але згодом по українських активістах, які не мали зброї, починають стріляти. Донецьк поступово занурюється у беззаконня, що переростає в окупацію. Спротив із часом також змінюється. Втім, першими на захист свого міста стали саме донеччани — ризикуючи життям, попри байдужість багатьох інших місцевих жителів і переслідування з боку тодішньої міліції. Донецькі активісти вже тоді зрозуміли, що починається справжня війна.
Коли почався Євромайдан, в Донецьку утворився свій осередок. Активісти вийшли на протест до пам’ятника Тарасові Шевченку 21 листопада 2013-го року. Того ж дня, що і в Києві. Люди обурилися тим, що влада призупинила процес підготовки до євроінтеграції і заявила про відновлення активного діалогу з Росією. Такий різкий політичний розворот призвів до акцій протесту. У Донецьку, як і в столиці України, зібрання почалися із заклику в соціальних мережах. Ввечері 21 листопада прийшли лише п’ятеро людей. Втім, з наступного дня активістів прибувало дедалі більше. А після силового розгону студентів у Києві кількість охочих підтримати Євромайдан у Донецьку суттєво зросла.
4-го грудня, у відповідь на масовий опозиційний мітинг у Києві, регіонали організували акцію на підтримку курсу тодішнього президента Януковича. До будівлі Донецької облдержадміністрації автобусами звезли людей, яким видали прапори "Партії регіонів", а також транспаранти з такими гаслами, як "Донбас за стабільність", "Донбас підтримує президента", "Новий майдан — новий обман" та інші.
Тодішня влада намагалася переконати Донбас у тому, що жителі інших регіонів України хочуть його ошукати і жити його коштом. Це був поширений наратив пропаганди, який намагались просувати у суспільстві.
Водночас на проукраїнські мітинги у Донецьку виходили прихильники євроінтеграції. Більшість донеччан приходили під вечір, але навіть вночі деякі активісти все одно залишалися на місцях. Євромайдан не розходився. Він був не дуже великий порівняно з Києвом, але там був свій осередок. Активісти проводили мітинги, виступали, пояснювали свою громадянську позицію. Донецький Євромайдан дуже дратував місцевих чиновників. З часом у Києві протистояння почали загострюватися. Донецький Євромайдан, своєю чергою, також намагалися розігнати.
Згадує Денис Казанський, журналіст, активіст із Донецька:
"На початку ніхто нас не чіпав, можна було вільно збиратися. Потім почали туди приводити "тітушок", людей, яким заплатила "Партія регіонів". Вони там з георгіївськими стрічками починали спочатку просто скандалити. Приходили там, намагалися спровокувати якісь сварки. А потім перейшло вже до відвертого насильства, це коли почали битися люди, почалися бійки, приходили "тітушки", які конкретно били людей. Розпочалося це 19 січня, на Хрещення. Так само, як і в Києві, перші люди загинули. Пішла якась команда про загострення, про ескалацію, що вони почали бити ці Євромайдани в різних містах. В Донецьку вони намагалися влаштувати автопробіг, вони перекрили своїми автівками виїзд для машин і, відповідно, нападали на людей. Далі це насильство просто зростало і зростало. Приходили "тітушки", які кидалися камінням, обливали людей зеленкою, били учасників цього Євромайдану. Ну, тобто вже все переходило до відкритих таких сутичок і застосування насильства. Ну і причому кожного разу, я це підкреслюю, це теж важливий момент просто, коли росіяни там починають кричати – "ви напали на Донбас" і так далі. Тобто: все насильство провокувалося безпосередньо стороною, відповідно, Януковича і цих проросійських активістів. Це вони атакували".
Активісти Євромайдану проводили мирні акції біля пам'ятника Шевченку у центрі Донецька. Натомість проросійські мітингувальники приходили туди, щоб провокувати на конфлікти — починали бійки і усіляко загострювали ситуацію. Взимку 2014-го року на захист донецького Євромайдану почали виходити представники місцевого руху футбольних уболівальників – "ультрас".
Згадує учасник руху спротиву із Донецька, військовослужбовець ЗСУ Віталій Овчаренко:
"Я там належав і належу до фанатського угрупування "Ультрас "Шахтаря". В 2014-му році виходили наші донеччани на мітинги на підтримку Євромайдана Донецького. Їх приходили бити "тітушки", приїжджали з Горлівки, від так званого там, я не пам'ятаю як кого вже звати, але там одного з кримінальних авторитетів. І не дивлячись на це, міліція і міська влада нічого не робила. Мер Олександр Лук'янченко "жував соплі", керівник донецької міліції обласної міської — нічого не могли зробити. Ну, і в один прекрасний момент "Ультрас "Шахтаря", хлопці — ми вирішили, що треба захищати, не те, щоб виходити там на підтримку європейських цінностей, а просто ми вирішили, що не можна, щоб якісь бандити били в Донецьку, біля пам'ятника Шевченка, щоб вони били людей з українськими прапорами. І "Ультрас "Шахтаря", я не пам'ятаю якого числа, але це січень 2014-го року, ми вийшли на захист Донецького Євромайдану. Ми вийшли і демонстративно сказали, що ми будемо захищати Донецький Євромайдан".
Після 19 січня майже кожну акцію в Донецьку намагалися зірвати. Крім постійного морального й інформаційного тиску з боку "тітушок", почалося полювання на активістів. Тоді сталися перші фізичні сутички — євромайданівців відловлювали, били у дворах, за ними стежили і погрожували розправою. В кінці січня 2014-го року людям було вже дедалі складніше виходити на акції. Провокації відбувалися постійно.
У ніч проти 22 лютого Віктор Янукович втік із Києва. А вже 1 березня в Донецьку відбулися перші масштабні проросійські мітинги. Кремль почав запускати сценарій, так званої, "руской вєсни". Як згадують очевидці, багато хто з учасників цих мітингів погано орієнтувалися на місцевості і розмовляли з російським акцентом.
5 березня вважається знаковою датою – це День громадянського спротиву Донбасу російській окупації. Саме цього дня на центральній площі Донецька зібралася величезна кількість донеччан-патріотів, які відкрито вийшли на підтримку єдності України. Проукраїнські мітинги тривали і надалі.
Говорить Віталій Овчаренко:
"5-13 березня були мітинги за Україну вже після Євромайдану. І, здається, там в квіті, в кінці квітня, три чи чотири великих мітинги було весною 2014-го року в Донецькій області, в Донецьку, вірніше. І ми тоді виходили теж, "Ультрас "Шахтаря" виходили на захист мітингарів, на мітинги за Україну. І ми, в принципі, там билися на площах, на вулицях міста з цими проросійськими "тітушками", які нападали на всіх українських мітингуючих за Україну. Ми билися і таким чином відтягували їх на себе, даючи змогу розійтися зі звичайними українськими мітингарями. Також ми вночі, весною 2014-го року, ми об'єднувалися в такі неформальні угрупування і фізичним методом показували у цим проросійським "тітушкам" і місцевим колаборантам, що Донецьк — це Україна. Ми просто їх "вищемляли" і били на вулицях, в районі біля Донецької обласної державної адміністрації. Бо будівлю вони ж тоді захопили якби. І ми зробили так, що на певному етапі вони боялися далі своїх барикад виходити".
Віталій Овчаренко. Фото: facebook/Vitalii Ovcharenko
До українського руху спротиву у Донецьку, крім "ультрас", долучалися і націоналістичні організації, а також окремі активні громадяни, які були готові давати відсіч озброєним проросійським агентам, — згадує Віталій Овчаренко. Втім, частина містян намагалася триматися осторонь подій, що розгорталися у Донецьку.
Говорить Віталій Овчаренко:
"Треба сказати, що на жаль, в Донецьку на весну 2014-го року дуже багато людей — їхня думка була сформована на основі політичної агітації, політичної пропаганди, яку підтримувала "Партія регіонів", яку формувала "Партія регіонів". Яка приблизно звучала так: "Нічого не змінити, не треба виходити, все "наверху порішають". На масових акціях піаряться тільки політики, треба сидіти по домам". І на жаль, така думка перевалювала серед великої кількості донеччан весною 2014-го року. Ті, хто виходили і активно билися проти цих проросійських "тітушок", які захоплювали Донецьк, то я окремо виділив би членів фанатського руху "Ультрас "Шахтаря" і донецького "Металурга", я би окреслив ще членів націоналістичної організації "Патріот України", ВО "Свобода", це структуровані організації. І звісно, велику кількість відігрівали звичайні донеччани різного віку, різного соціального статусу. Абсолютно велика кількість людей, абсолютно різних людей, від яких ти не очікував їх побачити поряд з собою. На жаль, кількісно ми "не вивезли" ту кількість росіян. На жаль, кількісно нас не вистачило. Якщо ми можемо говорити, що в Харкові "ультрас" "Металіста", наприклад, і Дніпра, змогли зробити велику річ і перемогли на вулицях, вигнали проросійських "тітушок". Також ще не останню роль відіграло те, що вінницький "Ягуар" штурманув Харківську облраду. В Донецьку, на жаль, ми не дочекалися такого наказу, щоб бодай якийсь "Ягуар" приїхав і звільнив від цих "тітушок".
На початку березня проросійські сили захопили частину будівлі Донецької обласної державної адміністрації. Вони увірвалися до сесійної зали на чолі з самопроголошеним губернатором Павлом Губарєвим, тримаючи російські прапори. Там сталася сутичка. Губарєв виступив перед присутніми і заявив, що обласна адміністрація в його особі не визнає центральної влади у Києві.
Присутність росіян у Донецьку на той час вже була помітною. У штурмі обласної адміністрації вони теж брали участь.
Говорить журналіст Денис Казанський:
"Саме тоді росіяни, по-перше, почали відверто писати, що вони їдуть... Тоді вони називалися російські туристи, бо вони відверто писали, що їдемо в Україну, ціль візиту — туризм. Ну, і так, глузували з цього. В Ростові був такий, значить, Прокопенко, не пам'ятаю, Владімір Прокопенко, чи якось інакше його звали. Він був представником Євразійського Союзу молоді місцевого. От він займався — я прям читав його пости в соцмережах, його сторінку — координацією. Він збирав оцих росіян, відправляв їх в Донецьк, в Луганськ. Вони приїжджали — і це було помітно. Не те, що там по розмовах, а вони не ховалися особисто. Наприклад, в Донецьку ходили люди, вони є навіть на фотографіях вони потрапили — в шарфіках "Локомотіва", там "Спартак-Москва". Тобто, росіяни... Вболівальники російських футбольних клубів. В Донецьку в житті жодна людина ніколи не вийде в шарфі "Локомотів – Москва". Це зрозуміло. Були відверто такі, скажімо так, відомі росіяни, які також не переховувалися. Приїжджали в основному це — якісь російські фашисти. Приїжджав такий був Кудяков, який в Росії там був відомий, тому що він влаштовував в Москві якісь погроми проти... кавказців, проти приїжджих "не росіян". Він був в Донецьку, він теж про це відверто писав. Я особисто бачив, був такий Ростіслав Журавльов, його вже вбили. Він потім став російським пропагандистом і загинув минулого року на фронті. Тоді він трощив, разом з Павлом Губарєвом захоплював і трощив Донецьку обласну адміністрацію. Тобто вони приїжджали, вони були такі як зачинщики. Тобто підбігав до неї такий натовп, і всього йшло 1000 людей, це були просто звичайні люди з мітинга. А перед ними бігло 50 людей, які саме бойовики, вони бігли з ланцюгами, з арматуринами, і починали саме бити поліціянтів, які стояли в очепленні біля адміністрації. Вони проривали цей ланцюг з поліції, саме росіяни. А потім вже весь інший натовп, де були всі, хто завгодно".
Згадує учасник руху спротиву із Донецька, військовослужбовець ЗСУ Віталій Овчаренко:
"У Донецьку теж була різна солянка, але окрім всього іншого, в Донецьку і російські силовики були. Вони вирізнялися серед іншого. Вони навіть в усіх бійках не брали участі. Вони стояли і зі сторони спостерігали. Вони були більш стандартні такі. Це не уніформа була, це, звісно, була цивільна одежа. Але вони серед натовпу всього, вони дуже сильно вирізнялися, бо в них там мікрофони були. Гарнітури там специфічні на вухах були. Вони вирізнялися з натовпу проросійського. Вони стояли "в сторонкє". В майбутньому, коли розпочнеться російсько-українська війна, їх будуть називати "совєтніками". І вони, в принципі, координували цих російських "тітушок".
Були кримінальні елементи, також російські, українські. Це були просто звичайні мужики, набрані з Белгородської, Ростовської області, які просто потім на наступний день ходили по центру Києва, по центру Донецька: "А де можна рублі помінять?" Ну, з певною частиною цих заїжджих росіян ми ввечері перебалакали і фізично показали їм, що не треба, що Донецьк — не гостинне до російських туристів місто".
Перша найкривавіша дата донецького Євромайдану — 13 березня 2014-го року. Тоді на мітинг за єдність України напали агресивно налаштовані "тітушки". Під час сутички від ножових поранень загинув місцевий проукраїнський активіст, член партії "Свобода" Дмитро Чернявський. Йому було 22 роки. Посмертно Дмитру Чернявському присвоїли звання Героя України. Також ім'я активіста внесли до списку Небесної сотні. За офіційними даними, на тому кривавому мітингу у Донецьку постраждали близько 30 людей. Втім, очевидці стверджують, що травмованих було більше. Після цього активістам стало зрозуміло, що все йде за дуже поганим сценарієм.
Продовжує Віталій Овчаренко:
"Ну, дивіться, коли загинув Діма Чернявський, це мій товариш був, і в певному сенсі колега, бо він працював в прес-службі однієї партії, я там працював до того часу, за два роки, там на виборах в іншій партійній структурі. Ми були колегами, ми вчилися на одному факультеті, на історичному, тому ми з ним були дуже гарно знайомі. Буквально за 10 хвилин до його вбивства, ми з одним хлопцем біля того автобуса, де його вбили, до того як оцей скажений натовп він зупинив, він оточив цих хлопців біля того автобуса, де його вбили, Чернявського. Ми між автобусом і машиною, яка стояла поряд, ми з Богданом — на той час просто студентом, здається — ми проскочили, і нам опинилося бути не в тому... не в тому оточеному колі, де загинув Чернявський. Це дуже велике везіння. Також через 10 хвилин після того, як вбили Чернявського, я там нижче по вулиці біг, і там ці проросійські "тітушки" били проукраїнських активістів. І я, роблячи вид, що проросійський активіст, я відтягував цих російських "тітушок" від лежачих наших хлопців і казав: "пацани, да хватит ім, достаточно ім!" — і підходив, зрізав ленту скотча з наших активістів, які лежали, щоб він не був тригером для цих російських "тітушок". Просто підійшов і кажу: "пацани, да хватіт ім уже".
Згадує Денис Казанський:
"Був український мітинг, і прийшли ці відверті бандити, озброєні ножами, ланцюгами, арматурами. Вони прийшли вбивати конкретно і калічити людей. І вже зрозуміло, що це колесо насильства буде розкручуватися далі. Були надії, що воно, може, ще якось загасне, тому що десь наприкінці березня — на початку квітня почали спадати ці проросійські мітинги. Ну, люди проросійські на них приходили, кричали кожного разу — "референдум, Донбас-Росія", але нічого не відбувалося. Тому що наші місцеві ватажки були не здатні на щось серйозне. Вони були здатні тільки кричати на майданчиках, виступати — і все. І це сходило нанівець, тому що люди розуміли, що це просто ні до чого не призведе. І воно б так і затихло, якби не Гіркін-Стрєлков, який увійшов 12 березня зі своїм загоном з Росії, і вже розпочав безпосередньо бойові дії. І власне, я думаю, що він саме тоді і тому й зайшов, що вони в Росії побачили, що це все вже йде на спад, що воно загасне. Щоб не дати загаснути, вони вже пішли на такий відчайдушний крок і ввели просто фактично свого офіцера ФСБ — вже відкрито зайшов з озброєними людьми, саме щоб вбивати, щоб розпалити збройний конфлікт. Ну, що йому, власне, і вдалося".
Денис Казанський. Фото: facebook/Денис Казанський
Проросійські мітингувальники, озброєні ножами, нападали на українських активістів. Віталій Овчаренко пригадує, як, намагаючись захистити одного із протестувальників, сам ледь не втрапив у ситуацію, що могла стати фатальною.
Продовжує Віталій Овчаренко:
"Така забавна історія була: одного протестувальника я накрив курткою, бо у нього прям скотч був так на руці намотаний, що я не зміг його зірвати руками. Нащо він так замотувався цим скотчем я не знаю, але я, получається, трошки сів біля нього, кажу тим проросійським "тітушкам", які били його: "та все пацани, та хватит!" Намагаюся скотч зірвати, а не можу зірвати! Я знімаю свою куртку, накриваю його курткою, так от обнімаю його, ставлю на ноги і просто вивожу його на сусідню вулицю. Там я кажу: "все, топі отсюда, валі отсюда, просто надінь куртку — і валі". Проходить півтора роки, я в Twitter просто випадково пишу згадування про той мітинг, кажу, що я тіпу якомусь там куртку свою віддав. Пише мені в Twitter невідомий аккаунт з фоткою цієї куртки, яка на тремпелі в нього висить, каже: давай "нову пошту", я тебе куртку верну. Дякую, що ти тоді мене вивів.
Коли я цього хлопця накрив курткою, напроти мене стояв з ножем якийсь там проросійський протестувальник, якийсь оцей "тітушка" стояв російський. І наші погляди з ним зустрілися. І я зрозумів по його очах, що він зрозумів, що я роблю. Щ я не є російським активістом, що я просто з цих скотч зриваю і просто вивожу їх. Ну, і мені пощастило, що він мене не зарізав, насправді".
7 квітня 2014-го року у сесійній залі будівлі Донецької ОДА сепаратисти проголосили «декларацію про суверенітет так званої "ДНР". А за кілька днів анонсували проведення псевдореферендуму. Багато міліціонерів Донеччини зрадили Україну. З часом сепаратисти захопили будівлю міської ради.
28 квітня в Донецьку відбувся останній проукраїнський мітинг. На учасників кількатисячного маршу "За єдину Україну" напали люди в камуфляжі з битами, ланцюгами, ножами та травматичною зброєю. У результаті понад 20 осіб були поранені. Після нападу на ходу асфальт був залитий кров’ю, а на узбіччях лежали шматки закривавлених українських прапорів. Попри те, що агресія сепаратистів була передбачувана, міліція Донецька залишилася бездіяльною. Ба більше, правоохоронці переслідували українських активістів, які самотужки боролися з сепаратистами.
Згадує учасник руху спротиву із Донецька, військовослужбовець ЗСУ Віталій Овчаренко:
"Донецька міліція і донецька Служба безпеки України — вони працювали не на нас, а проти нас. Багато членів донецької міліції того часу ходили по адресах фанатів донецького "Ультрас "Шахтаря", з якимись мужиками в російському камуфляжі з помаранчево-чорними стрічками, і шукали нас. І ми таким чином були змушені протистояти не тільки тим проросійським "тітушкам", а й, наприклад, донецькій міліції, переховуватися від них. Всі картотеки донецької міліції, стосовно фанатів, вони там в перші дні, в перші тижні опинилися у донецьких колаборантів. І вони знали, де ми працюємо, де ми вчимося. А так дуже багато людей, різних людей, але цього, на жаль, виявилось недостатньо, щоб саме вулицею, як то кажуть, "на духє" спинити російську окупацію".
Якби українські правоохоронці і силовики діяли, захоплення Донецька можна було би зупинити ще на початку цих подій, — упевнений також і журналіст Денис Казанський.
Говорить журналіст Денис Казанський:
"За офіційними даними — можна підняти ці цифри, я точно вже не пам'ятаю, але це офіційні дані, відкриті — скільки, наприклад, правоохоронців в Донецькій області. Там проживало до війни більше 4 мільйонів людей, і на 4 мільйона людей скільки було правоохоронців. Не менше 10 тисяч, це — невеличка армія, можна сказати. Силовики, озброєні люди, які могли, навіть не залучаючи таких самих поліціантів з інших регіонів, просто втримати порядок. Заарештувати ці всі озброєні угрупування, які формувалися. Вони це робили відкрито. Це ж вже 14-тий рік, це було дуже недолуго. Єдине, чому їм вдалося, тому що держава просто виявила повну неспроможність. Ніхто взагалі не намагався їм серйозно чинити опір, призвело до того, що вони повністю захопили все в свої руки".
Однією з ключових дат в історії російської агресії на Донбасі вважають 12 квітня, коли кілька десятків добре озброєних людей захопили адміністративні будівлі у Слов'янську. Ними командував Ігор Стрєлков (Гіркін) — відставний полковник ФСБ Росії. Пізніше він не приховував своєї участі в захопленні Слов'янська і казав, що якби його загін не перейшов кордон — все би закінчилося, як у Харкові та Одесі.
Тим часом у Донецьку ставало дедалі небезпечніше. Місто, хоч і велике, але найактивніші жителі були між собою знайомі. Денис Казанський знав особисто декого з ватажків проросійських рухів.
Продовжує Денис Казанський:
"Постійно ходив на їх мітинги, переписувалися в соцмережах. Ну, сперечалися, але це було цивілізовано, до якогось моменту. І я приходив вільно на ці проросійські мітинги, міг там поспілкуватися з деким з них. Але в якийсь момент, після того, як почалися бойові дії, вони самі стали мені казати, що не приходь, бо ми вас будемо вбивати. Ну, і тоді стало зрозуміло, що все йде просто за найкривавішим сценарієм".
Перші російські військові у Донецьку були помічені тоді ж, навесні 2014-го року. І хоча вони одягалися у цивільне, але за їхньою поведінкою було зрозуміло, що дотичні до війська або силових структур РФ.
Продовжує Віталій Овчаренко:
"Ми зрозуміли, що російські. Я виїхав 17 травня. По-перше, коли я побачив однаково виглядаючих російських військових, які вдягнені в цивільне, з гарнітурами на вухах стояли, в принципі, це було зрозуміло, що вони мають військову виправку, що це — нецивільні люди, що вони координують всі події, прям там на місці. І тоді вже стало зрозуміло, що це є російські "совєтнікі", члени російських силових структур різних. Потім, 2 травня, по нам почали — біля інституту металу, це там за Кальміусом — перший раз там по мені стріляли. По нам з хлопцями стріляли з однієї машини з цими помаранчево-чорними стрічками, колаборанти. До нас чутки ходили, що там в захопленій облраді Донецької області, що там знаходяться вже російські... російська зброя. Мушу вам сказати, що відкрито там в російській формі, з російськими шевронами ВСРФ, я до 17 травня не побачив. Але я бачив біля Донецької облради, я бачив таких людей в російському камуфляжі, але без нашивок, бачив на центральних площах, під час мітингів, в цивільному цих людей виправки військової, які там явно були не за Україну".
Також російські військові були присутні у Слов'янську — ще до моменту захоплення міста групою Гіркіна-Стрєлкова, — згадує Володимир Овчаренко. За кілька днів до цих подій вулицями міста вже розгулювали окупанти.
2 травня 2014-го року на Донеччині під час виконання завдань загинули 7 українських військових – учасників антитерористичної операції. Українські бійці провели скоординовану атаку на Слов'янськ. Упродовж дня з боєм захопили три блокпости російських найманців. Також вони зайняли ключову висоту — гору Карачун, де встановили 18 блокпостів. Це були перші масштабні тактичні успіхи української армії. Втім, того ж дня російські військові за допомогою ПЗРК збили український гелікоптер, який здійснював обліт території. Після того, як з’явилася інформація, що один із пілотів вижив, до Слов’янська з рятувальною місією вилетів ще один гелікоптер. Його також збили окупаційні війська. Росія вже тоді почала проявляти свої загарбницькі амбіції. Це відчули і активісти у Донецьку. Того ж дня, 2 травня, по них почали стріляти.
Згадує учасник руху спротиву із Донецька, військовослужбовець ЗСУ Віталій Овчаренко:
"Продовжу, 2 травня по нам почали стріляти, біля інституту металу відбувалася стрілянина. 3-4 групи проросійських "тітушок" ми побили, почали вже там йти в більш спокійний район від центру, для того щоб там трошки відпочити. Зупинилась машина, і по нам почали стріляти. Ми кинулися "врассипну", і тоді я зрозумів, що це вже почала бойова зброя по нам стріляти. А у нас нічого не було бойового. Ну, і в принципі, я тоді пацанам сказав, що пацани, говорю, ситуація вже дійшла до того моменту, що у них є зброя. І це справа часу, коли нас просто вже вб'ють. Це просто справа часу. Пацани, давайте думати, що робити. Або шукати зброю, але де ми її знайдемо? Або просто робити одиночні вилазки, або, краще за все, просто вже подивитися на ситуацію і розформовувати нашу спільноту для спротиву, вуличного спротиву. Бо в них з’явилася вже зброя. А чому вони почали... Я десь два роки не міг зрозуміти, чому вони почали по нам саме 2 травня стріляти. А потім до мене дійшло. Тому що 2 травня трапилися події в Одесі. І в них кришку зірвало, і вони вже дістали зброю і почали просто на вулицях, просто вже стріляти по нам".
У такому напівпартизанському стилі осередок донецьких активістів діяв до 17 травня. У місті ставало дедалі небезпечніше. Тож кожен для себе мав вирішувати, чи залишатися там надалі. Ризики для життя були вже на той час надзвичайними.
26 травня окупанти спробували взяти під контроль Донецький аеропорт. До нового терміналу зайшли підрозділи російських військ і бойовиків. Завдяки скоординованим діям авіації та наземних сил ворога витіснили із займаних позицій, а летовище перейшло під контроль сил АТО.
Журналіст Денис Казанський каже, що саме того дня вирішив виїжджати з Донецька. Після цього почалася жорстка окупація. Російські військові і ФСБ-шники увійшли до регіону, маючи необхідне озброєння і техніку. Окупаційна влада закріплювалася. Згодом почалася анархія і беззаконня.
Говорить журналіст Денис Казанський:
"Я вирішив виїжджати після бойні у Донецькому аеропорту, яка сталася 26 травня, коли дуже багато вбили росіян, саме російських загарбників. Причому вони вбили там один одного. Там сталося, у них сталося непорозуміння. Вони намагалися штурмувати аеропорт, де були наші військові, а потім відступили, одна частина їх відступала з аеропорту, вони сіли на вантажівки і поїхали в місто. А інші, які сиділи в місті, в засаді, вони вирішили, що це наші з аеропорту намагаються прорватися в Донецьк. Перестріляли ці Камази. Своїх перебили, там кілька десятків їх загинуло, більше 30. І після того вони стали взагалі просто скажені. Я виїхав вже 4 червня, тобто все одно після того ще пройшло більше тижня. Але було зрозуміло, що все, тому що Донецьк був повністю захоплений вже цими російськими бандами. Дуже багато приїхали якісь осетини, чеченці, якісь кавказці. Іх стало дуже видно, дуже багато — вони приїжджали прямо на Камазах, захоплювали готелі, захоплювали автосалони".
Донецьк занурився у суцільний хаос. Банди бойовиків почали залякувати і викрадати людей, влаштовувати перестрілки і грабувати всіх, хто траплявся на шляху. Влітку стало зрозуміло, що війна надовго, — згадує Денис Казанський:
"Влітку, коли почалася така основна м’ясорубка, коли збили "Боїнг", Росія почала завозити цілі колони техніки, заходили танки, "Гради". Це повноцінні бойові дії. Ясно, що це не може закінчитися просто в якийсь один момент за кілька днів. Так само, вже після Мінських угод, коли підписали, що надається якийсь там особливий статус цій території, тоді я зрозумів, що я більше не буду жити в Донецьку, що треба виїжджати з кінцями, тому що, знов таки, якщо якийсь особливий статус держави в державі — це буде якась там чорна діра на кшталт Прідністров'я, або щось таке. Це точно не місце для життя".
Тим часом — влітку 2014-го року — починається поступове звільнення захоплених міст і сіл Донбасу. Вже у липні значна частина захопленої території Донецької і Луганської областей переходить під контроль сил АТО, починається операція із розблокування Луганського аеропорту та оточення самого міста. Але тоді ж у війну вступає регулярна російська армія. Окупанти завдали ракетного удару по українських формуваннях під Зеленопіллям — селом за кілька кілометрів від російсько-українського кордону. З того часу обстріли стали регулярними.
Переломним моментом став кінець серпня 2014-го року, коли Росія ввела регулярні війська на територію України, зупинивши наступ на Донецьк. Під Іловайськом сили АТО потрапляють в оточення, при виході з якого росіяни практично впритул розстрілюють українські колони. За офіційними даними тоді загинуло 366 українських бійців, понад 400 — отримали поранення, і ще 300 — потрапили у полон. Росія вже не приховувала своєї участі у війні.
Говорить Денис Казанський:
"Бойові дії йшли достатньо успішно для української армії, бо вона вичищала цих росіян. Але в якийсь момент знов таки, коли вони зрозуміли, що програють і будуть знищені, вже Росія ввела свою регулярну армію в Іловайськ. Це кінець літа. Це ключова подія була. Там, коли вже розпочалися бої реальні, це літо 2014-го, вже було зрозуміло, що швидко не закінчиться, що це така повноцінна війна, і все це буде дуже криваво".
2015-го року, коли Іловайськ вже перебував в окупації, у сусідній Луганщині працювали партизанські групи. Відомий луганський партизан, Герой України Володимир Жемчугов розповідає, що спецоперації, які він виконував разом із іншими активістами, також впливали на активність окупантів на Донеччині.
Згадує Володимир Жемчугов:
"23 лютого 2015-го року, на день радянської армії... Тоді були великі бої за Дебальцево. Щоб якось допомогти нашим захисникам Дебальцево — це була моя ініціатива. Мені дозволили, я спланував операцію, ми пішки пішли з Красного Луча, вночі. Вночі йшли, вдень спали в посадках. Дійшли до Іловайська. Через Іловайськ проходить велика залізниця. Вона йде, гілка йде Ростов — Таган-Рог — Іловайськ — Донецьк. І от всі вже знають, Денис Казанський навіть велике інтерв'ю робив, що все постачання снарядів 2014-15-тий рік Донецького фронту — все було через цю залізницю. Під Іловайськом ми замінували залізницю, поставили поруч декілька мін-пасток. Була залізниця підірвана, але оскільки її почали ремонтувати, а були міни-пастки, вони не очікували, почали підриватись на тих мінних пастках, то ми зупинили постачання снарядів до Донецька більше, ніж на тиждень. І за це теж ми отримали відзнаки невеличкі".
Володимир Жемчугов. Фото: facebook/Володимир Жемчугов.
Поки Росія наголошувала, що її військ на Донбасі начебто не було — сепаратистський рух можна було придушити. Так вважають донеччани, які виходили на захист свого міста. На їхню думку, Донецьк та інші міста і села регіону можна було врятувати від окупації.
Говорить журналіст, активіст із Донецька Денис Казанський:
"Якби одразу це все "на корню" задавили, то я думаю, що і Гіркін би потім не наважився заходити. Бо він заходив, тому що він знав, що його чекають. Йому писали ці місцеві сепаратисти, що ви зайдіть, а ми до вас долучимося. А якби не було на місці, потім розповідали, як він просив, щоб його зустріли, перевезли від кордону там до Слов’янська, в вантажівці "Нової пошти" його провозили. Тому, насправді, якби місцевий цей рух був розгромлений, то, я думаю, що росіяни так, як вони заходили тоді, вони теж не наважилися б зайти. Тому що тоді це була гібридна війна. Це зараз вони вже заходили просто армією. Росіянам потрібно було кимось прикриватися. І якби не було тих, ким вони прикрилися потім, якби вони одразу були знешкоджені, то, відповідно, я думаю, що їм би нічого не вдалося, вони б навіть не зайшли".
20 січня 2015-го року проросійські сили підірвали новий термінал Донецького аеропорту. За кілька днів сили АТО залишили аеропорт. Згодом почалися бої за Дебальцеве. Тоді ж, у січні 2015-го, Росія обстріляла мікрорайон Східний у Маріуполі та блокпост ЗСУ. А в лютому сили АТО завершили вихід з оточення в районі Дебальцевого.
З того часу і до повномасштабного вторгнення суттєвих змін лінії фронту на Донбасі не відбувалося.
На початок 2022-го року жертвами війни стали понад 3600 українських військових та майже 4 тисячі цивільних. Близько двох мільйонів осіб через війну були змушені змінити своє місце проживання.
Донецьк, Луганськ і низку інших населених пунктів поглинула окупація. Після повномасштабного вторгнення кількість захоплених міст і сіл суттєво зросла. Втім, спротив на Донбасі тривав усі 8 років, що передували великій війні. Триває він і нині.
