Лін Велтон. Фото: facebook/Навчально-науковий інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка
"Я розуміла, що українцям, як ніколи, потрібне знання англійської мови"
Ваша історія переплетена не лише з досвідом війни, але й з коханням. Ви приїхали в Україну після Революції Гідності 2014-го року. Тут зустріли Андрія, українського хлопця з Луганська, з яким одружилися. До цього ви волонтерили в інших країнах: Косово, Західній Йорданії, Японії, Німеччині. У 2022-му на момент початку повномасштабного вторгнення ви з чоловіком перебували в Німеччині, але вирішили після деокупації Київщини повертатися в Україну. В той час, коли дуже багато людей їхали з України. Чому?
Лін Велтон: Коли в будь-якій країні починається війна, звідти, разом з усіма, виїжджають і вчителі англійської мови. І у них є більше шансів розвитку в інших країнах. Я ж розуміла, що українцям, як ніколи, потрібне знання англійської мови. Адже в Україну будуть приїжджати іноземні журналісти тощо. Тому одним з мотивів було бажання вкладатися в освіту української молоді. Я завжди вірила в те, що в України велике майбутнє. Тому я поїхала допомагати відбудовувати її і волонтерити, чим активно займаюся досі. Коли почалася війна, моєму чоловікові не дозволяла совість сидіти десь в безпеці, коли його країна потерпає від ворожої навали. Він сам із Луганська, виїхав звідти в 2014-му. А зараз він повернувся для того, щоб захищати свою країну.
Ви могли б справді зробити тут блискучу кар'єру викладача англійської мови. Могли б навіть легко стати зіркою інстаграму чи тіктоку, знімаючи про викладання англійської мови в умовах війни. Чому ви натомість обрали шлях викладання в державній школі?
Лін Велтон: Я сама – із зовсім небагатої сім'ї. Тому я вирішила допомагати абсолютно всім дітям. І тим, які мають фінансові можливості, і тим, хто їх не має. Моя допомога – для всіх, а не тільки для тих, хто може заплатити за навчання.
"В Україну я приїхала під час війни"
В інших країнах ви теж викладали англійську?
Лін Велтон: В інші країни я зазвичай приїжджала вже після трагедії або після завершення війни. Наприклад, в Японію я приїхала після аварії на АЕС в Фукусімі. В Косово я також приїхала вже після війни та окупації. В Україну я приїхала під час війни. І це, безумовно, зовсім інший досвід. Адже ми маємо справлятися з повітряними тривогами, з відключеннями світла, спускатися в укриття. А бомбосховища вкрай незручні для навчання, в них досить важко продовжувати навчати дітей. Відключення електроенергії унеможливлюють онлайн-навчання, і треба постійно вигадувати, що робити далі. Це ті виклики, які потрібно долати.
Ви говорили про те, що люди, які добре знають мову, легше виїжджають з країни. Ви не боїтеся того, що ви навчите людей, і вони також виїдуть?
Лін Велтон: Я не можу контролювати, як люди скористаються цими знаннями. Це їхнє життя та їхнє право. Але вивчивши мову, вони, приміром, зможуть навчатися за кордоном. А згодом – повернутися і своїми знаннями допомогти країні розвиватися, ширити свої знання тут і навчати інших.
Збірка самвидавом
Разом зі своїми учнями ви цього року видали самвидавом збірку історій про окупацію Бучі “Ashborn. Історії в стилі магічного реалізму , розказані учнями з Бучі”. Її презентація відбулася в Навчально-науковому інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка за сприяння кафедри історії української літератури, теорії літератури і літературної творчості. Розкажіть про цю збірку.
Лін Велтон: Ця збірка написана учнями 10-11 класів. Вони одразу писали свої історії англійською, бо українською я б не зрозуміла. Насамперед ми створювали цю збірку, як спосіб пропрацювання травми. Бо багато з цих дітей пережили окупацію та евакуацію. Письмо – це відомий спосіб пропрацювання травми. Ми знаємо багато прикладів комбатантської прози (комбатанти – у міжнародному праві особи, які входять до складу збройних сил воюючої країни, беруть участь безпосередньо у воєнних діях – ред.), романів про психологічні травми тощо.
Фото: www.inter-logos.org
Єва Яковенко: Лін не хотіла, щоб діти описували свої історії надто реалістично, адже зрозуміло, що це робити важко. Тому магічний реалізм, в якому написані історії – спосіб долати трохи магії до важкої реальності. Це може бути, приміром, магічний фінал якоїсь історії. Або, наприклад, якась магічна сила врятувала героїв розповіді, допомогла чи захистила. Кожна дитина підійшла до розповіді зі своїм баченням. Деякі, до речі, все ж написали досить реалістично. Вони сказали: "Немає нічого магічного, що могло б нас врятувати". А хтось, навпаки, написав дуже магічну історію. А ще хтось збалансував реалізм і містику. Це дуже добре, що діти це пропрацювали. Вони й самі щасливі, що ця збірка побачила світ. Вони дуже цінують те, що Лін для них зробила.
Єва Яковенко: "Лін збирала історії, я редагувала і допомагала чим могла"
Чому ви пішли шляхом самвидаву? Чесно кажучи, давно не тримав в руках такі книжки.
Єва Яковенко: По-перше, для нас самвидав був швидшим способом втілити цю ідею. Оскільки ми це робили минулої весни, в 2024 році, 11-класники, котрі писали свої історії, могли піти вчитися в університети, відповідно, зв'язок із ними втратився б. Нам потрібно було зробити все вкрай швидко до кінця навчального року. З видавництвами це може бути не так швидко. По-друге, наша книжка написана англійською мовою. Далеко не всі видавництва в Україні погодилися б на видання книги винятково англійською. Потрібно було б зробити, принаймні, одну сторінку англійською, другу – українською. І на переклад історій теж пішло б дуже багато часу.
Також Лін хотіла, щоб всі кошти з цієї книжки йшли на підрозділ, де служить її чоловік. В той час, як видавництво, звісно ж, захоче від своєї роботи мати свій матеріальний прибуток. І це зрозуміло, це логічно, адже видавництва вкладаються в видання книг. Тому видання цієї книжки оплатив чоловік Лін Андрій. А в цілому редакторською роботою, співпрацею з дизайнером, переговорами з друкарнею займалися переважно я і Лін. Лін збирала історії, я редагувала і допомагала чим могла.
Якщо я правильно розумію, ці історії – це щось середнє між проговорюванням травми і казкотерапією. Чи застосовували ви, Лін, подібні методи в інших країнах під час спілкування з людьми в посттравмі?
Лін Велтон: Ні. Це було вперше.
Фото: www.inter-logos.org
Ви вже маєте якийсь фідбек про цей досвід від людей, які читали книжку? Чи допомогло це не тільки тим, хто писав, а й тим, хто читав?
Лін Велтон: Ці книжки купили деякі мої друзі та знайомі. Оскільки я маю дуже багато знайомих в різних країнах. Багато людей сказали, що ці історії змусили їх плакати. І від щастя, і від суму. Для них дуже важливо було почути ці історії саме з вуст підлітків і побачити, як на це покоління впливає війна.
Ваше волонтерство пов'язане з викладанням англійської мови?
Лін Велтон: Так. Коли я приїхала в Україну, спочатку працювала з ЮНІСЕФ. Також я викладала англійську в міській раді в Бучі та безкоштовно займалася з дітьми. А ще допомагала з перекладом територіальній обороні в Бучі. Нині, окрім викладання, я проводжу екскурсії для іноземців: дипломатів, журналістів чи звичайних людей, які приїжджають в Україну. Вони могли мене бачити у Фейсбуці, адже я пишу багато про Україну для іноземців. І вони часто просять провести екскурсію по Бучі, по Ірпеню, по тих місцях, де відбувалися ці трагічні події.
Чи важко проводити екскурсії місцями трагедії? Можливо, потрібно ці екскурсії називати якимось іншим словом?
Єва Яковенко: Ми зараз іншого слова ще не маємо. Це екскурсія, бо ми ходимо місцями, відвідуємо меморіали, перекладаємо написи, розповідаємо про те, що тут відбулося. Іншої назви для цього поки що немає.
"Бути саме на тому місці, де відбувалися ці жахіття"
Як іноземці сприймають ці розповіді?
Лін Велтон: Більшість іноземців, які туди приїжджають, переживають шок. Вони мовчки слухають те, що я їм розповідаю. Деякі з них потім дають якісь інтерв'ю, в яких розповідають те, що там побачили. Для них це важливо. Їх це вражає. Бути саме на тому місці, де відбувалися ці жахіття.
Єва Яковенко: Коли вони бачать фотографії з тілами загиблих, вони справді переживають шок. У деяких виступають сльози на очах. Вони починають все розуміти і сприймати інакше. Адже одна справа – бачити це все в інтернеті, перебуваючи при цьому в Америці, а зовсім інша справа – бути на місці трагедії. І розуміти, що це правда. І у багатьох з них змінюється бачення. Адже, будьмо відвертими, у декого з них були сумніви щодо того, що ми розповідаємо. Доводилося чути якщо не відверто проросійські, то традиційні "нейтральні" думки про те, що все неоднозначно. Але коли вони приїжджають в Бучу, все змінюється. Вони бачать насідки. Вони бачать докази.
Де можна придбати книжку?
Єва Яковенко: Заходьте на осторінку Лін Велтон у Фейсбуці. Також на сторінці Бучанського ліцею № 5 є інформація про пані Лін.
