Фото Юрія Гуржи в студії Українського Радіо
Це був момент, коли йому (Сергію Жадану – ред.) дуже сподобалося
Розкажи про ідею альбому і про те, як в 2024 році над ним працював.
Коли ми зіграли останній концерт у Львові, ми почали із Сергієм міркувати, яким може бути наш наступний альбом. І вирішили, що він знову має бути не таким, як два попередні. На цьому і зупинилися. Минуло десь місяців зо два, Сергій надіслав мені перші тексти. Я їх почитав. І чомусь у мене зазвучали в голові саме такі "умовні шістдесяті". І з моменту, коли прийшов, мені здається, третій текст, я одразу почув мелодію і вона в мене зазвучала. Я зробив демо, надіслав Сергію. Коли відбувається перший початковий етап пошуку, він часто каже: "Ні, це не те, давай шукати далі". А ось це був момент, коли йому дуже сподобалося, бо попередні всі він був дуже дипломатичний, але я не відчував його захоплення. І раптом почув його в реакції на це демо і стало зрозуміло, що воно десь таке і має бути далі. І народилося ще дев'ять-десять композицій. І вони народжувалися довго, багато місяців насправді. Десь півроку, мабуть, я працював. Ми працювали повільно. Сергій надсилав тексти. Ми знали, що десь наприкінці року ми хочемо це записати, але до того моменту мали час. Ми не такий гурт, де ми маємо грати щовихідних.
Січень-лютий буде часом, коли можна буде походити на ваші відкриті презентації. Про Харків трохи в цьому тексті.
Жодного разу Харків не згадується в тексті. Було б цікаво поговорити з людьми, які не так пов'язані з цим містом, як вони це відчувають. І я думаю, що вони теж, мені здається, можуть десь себе ідентифікувати зі змістом деяких пісень. Мені здається, що це насправді дуже універсальні тексти.
Коли я тебе питаю про Харків, я все-таки з території музики хочу запитати. От що точно впізнається, то це, наприклад, схід. Чи тобі було потрібно щось, якесь музичне висловлювання, щоби показати, що це дике поле, східні українські терени, що це територія, з якої ти тікаєш? Чи тобі щось інше хотілося музикою сказати?
Тексти Сергія так резонують у багатьох. З'являється стільки своїх асоціацій, що я хотів зробити музично щось майже паралельне. Тобто я не хотів підкреслювати щось в цих текстах, бо це було б небезпечно, бо це тоді було би про те, як я їх бачу. Воно, мабуть, так і є, бо я, власне, написав всю цю музику. Декілька разів вже чув від слухачів і слухачок, які дуже емоційно реагували на ці тексти, люди плакали або ще якісь гострі емоції відчували в процесі прослуховування. І я хотів якось, щоб нейтралізувати, щось додати, якийсь вимір. І мені здається, що ця музика парадоксальним чином зрезонували з цим.
Ти сказав про 1960 в музиці. Там є речі, які впізнаються. А українські 60-ті для тебе щось важили в цій історії?
Ті, хто займався поп-музикою в Україні в 60-тих, частково надихалися тою самою музикою, як і я. І це скоріше англійська, американська, французька, італійська музика. Це моє головне натхнення було і те, що я дуже багато слухав останні три-чотири роки, мабуть.
Моє захоплення музикою почалося з Beatles, коли мені було 13-14. І я дуже багато слухав саме музики, зробленої до 1970. І останні років 10, як повернувся. І мені здається, що я все ще слухаю інших. Вона робить мене щасливим. Це факт. Це навіть можна пояснити технологічно, бо ті технології, як це записувалося тоді, вони вже майже не використовуються, на жаль. Вона дуже жива. В сучасній музиці є багато прекрасного, але це інші аспекти. Всі живі інструменти, немає комп'ютерних бітів.
Що в цій музиці є такого, що тобі дозволяє розказати історію про українське переселення, про цю українську втрату дому, яка не вибір кращого життя, а тільки можливість рухатись так?
Я помітив це, мабуть в 2020. Це була моя перша спроба тоді працювати з текстами не своїми, бо я також пишу тексти іноді, останнім часом якось не відчуваю потреби, бо працюю з такими людьми. Але у "Фокстротах" це був абсолютно для мене інтуїтивний шлях, бо ми також опинилися тоді з Сергієм… це був такий нуль, в сенсі це був ще не початок. Ми не зробили жодної пісні і ми думали, як це, де це, на що це схоже, як знайти музичний аналог цим текстам? І коли в мене це з'явилося, воно просто з'явилося. Я чую музику і мені важко пояснити, чому це саме ось така вона. Мені дуже важко сказати чому. Я читаю тексти, я відчуваю в них якийсь ритм. Я побачив, що насправді існують вже такі тексти, на яких і інші композитори, виконавці написали музику. Я розумію, що ми чуємо це абсолютно інакше. І це прекрасно, насправді. І з текстами до "Семафорів" було важче, ніж з іншими, бо це були нові тексти, вони були створені тут і зараз із Сергієм. Ми починали, власне, одночасно. Сергій надсилав мені перший, другий, третій, я створював. І перші проби всі були не такі вдалі. Ми продовжували навіть з цим текстом. І це той текст, з якого все починається, яким це закінчується. В результаті ми мали майже поему. І вона, мені здається, навіть ось в такому вигляді, як більш-менш самостійні перша і остання пісня – це все ще не весь текст, який Сергій написав. Бо він теж відчував, що може щось не те він робить, а не тільки я, і тому він там: "А зараз я ще допишу, а зараз я перепишу".
Таких демонстрацій і культурних подій в Берліні, які відбулися за останні три роки, ніколи не було – змінилося все
Ти багато років не живеш в Україні. Я тебе запитаю про лютий 2022 року.
Це був не просто шок, це було, як відчуття, що ти знаходишся далеко і взагалі важко передбачити, що буде наступним, бо це якось відчувалося, як апокаліпсис.
Я писав на початку в Tages Spiegel, мені зараз навіть це важко уявити. Я писав три колонки на тиждень, потім дві, потім десь останній рік, мабуть, один раз на тиждень.
Ти живеш в Берліні. Ти, як музикант, реалізуєшся в Берліні, але частково ти пов'язаний із Харковом, це твоє рідне місто. Ти багато чого робиш в Харкові.
Останні роки перед повномасштабним вторгненням я бував в Україні частіше, ніж до того. Повертався десь три-чотири рази на рік і мав плани на 2022.
Був гурт, який створив мій знайомий товариш, колега з Великої Британії, діджей, продюсер, музикант, який не має українського коріння. Він написав мені в перші дні повномасштабного вторгнення і запропонував щось записати: "давай запишемо пісню, давай зробимо сингл, будемо збирати на будь-що". До цього проєкту долучився відомий музикант Том Робінсон. Там було дуже багато пісень з різними людьми, багато людей намагалися щось зробити.
Берлін в ці три роки. Як виглядає українська спільнота?
Потужно, таких демонстрацій, культурних подій, які відбулися за останні три роки, ніколи не було. За останні три змінилося все. Почути українську на вулицях тепер можна майже щодня. Змінилося дуже багато. Є якісь нові тенденції.
Ти розумієш інтереси берлінської публіки. Знаходять українці мову спільну з тим, який Берлін? Можуть вони своїм голосом розповідати про Україну і говорити так, що це буде зрозуміло, вступати в цей складний діалог і чи загалом вони в цей ландшафт вписуються?
Цілком, хоча ніколи не хочеться узагальнювати, бо бувають різні випадки. Німці важко сприймають не свою емоційність. Цю інформацію треба якось дуже дозувати і намагатися розповісти не тільки німецькою мовою, а такою мовою, яку б вони розуміли, з реаліями. Я намагався цим займатися, коли писав свій щоденник. Я потім дивився на різні реакції, починаючи від редактора, своїх читачів або слухачів, коли я робив живі читання. На концертах теж бачив, як сприймаються деякі речі. В ідеалі треба знати історію Німеччини, особливо останніх 100 років, щоб розуміти, які речі, наприклад, казати не можна. Багато слів, які активно використовувалися в 1930-40. Зараз з ними важко, вони важко сприймаються, особливо людьми за 40 років. Людина звертає увагу на це і сприймає зовсім не так, як я би хотів.
Коли ти вперше приїхав в Україну після повномасштабного вторгнення?
Це був грудень 2022. Я приїхав на чотири дні, бо ми із Сергієм вирішили, що треба рухатися якось із "SKOVORODANCE". В нас було запрошення від літмузею. Я приїхав і ми зіграли в один день "Фокстроти", а наступного зіграли перші шість пісень "SKOVORODANCE", які вже були в якомусь такому демоформаті ще, тобто тільки моя музика, тільки те, що записано в Берліні. Сергій почув їх майже вперше, ми вперше їх заспівали, це була дуже важлива подія для нас і для Харкова на той момент, мені здається. Ми відчули, що треба робити цей альбом далі.
Що ти побачив, крім публіки? Як ти побачив місто?
Я побачив частково зруйноване місто. В це було неможливо повірити. Це був такий шок, який не пройшов. Я щодня був в центрі, бо я там навчався, універ був в центрі і більшість моїх друзів жили там. Я спробував якось в темряві (тоді якраз в Харкові був блекаут – ред.) впізнати якісь силуети будівель і потім зрозумів, що не міг, бо там все було зруйновано.
Коли ти зрозумів, що місто себе відновлює?
Та мабуть тоді і зрозумів, коли зустрів людей і побачив, що в них це все інакше. Бо вони з цим і в цьому живуть. Такий настрій, як я мав в ці хвилини, мабуть, собі не можна дозволити. І я щиро захоплююся все ще цими людьми і їжджу до них, коли можу.
Ти записав альбом в Україні?
Так, але "SKOVORODANCE" теж писався в Україні, а потім ще була вистава у Львові в театрі, де я писав тексти для пісень.
І це принципове для тебе рішення.
Абсолютно, так. Мені дуже цікаво працювати і я тішуся, що працюю з тими людьми, з якими мені довелось працювати.
Ти відповідаєш вдома собі там, в Берліні, як це можливо? Це все ще дивує чи ні?
Так, хоча люди, які тут бувають або слідкують за ситуацією, мені здається, що їх це не дивує, бо вони це все бачили на власні очі і значно більше. Так, це все часто дивує. Бо люди нашого покоління або молодшого не мають такого досвіду – більшість. Вони взагалі не уявляють собі, як це відчувається.
Наскільки все змінилося в Україні від 2022 до 2025 року? Як ми змінилися, як наші очікування змінилися?
Це постійний процес, він триває. Ще не змінилося, а змінюється.
55 інтерв'ю від години до трьох і пів року, щоб це скомпонувати в книжку
Цього року я познайомилась із молодою німецькою письменницею турецького походження, яка говорить, що етнічне питання нікуди з Німеччини не зникло. І потребує нових відповідей. Виклики XXI ст, імміграційна ситуація, яка є в XXI ст, до якої історія з російсько-української війни – це ще один сюжет, одна глава, коли з'являється дуже багато українців в європейських містах. Твоя книжка додає можливості подумати про те, що таке бути євреєм в XXI ст в Німеччині і що таке єврейська культура в XXI ст в Німеччині?
Це так. Насправді мені було цікаво про єврейську музику, коли я приїхав до Німеччини. Я взагалі не дуже уявляв, що це може бути. Мій дідусь в Харкові збирав музику, був меломаном, мав багато платівок, касет, ми з ним жили в одній квартирі довго і я чув багато музики від нього вперше і пам'ятаю, що він звертав мою увагу на якісь речі, казав: "Слухай, ось це єврейська музика". І я тоді якось не знав, що це. Я не знав, що ми євреї. Мені здається, коли мені було сім, ми пішли в школу, ось це був той момент, коли мама вирішила, що час мені про це розповісти. Але, коли я приїхав в Німеччину, я знав, що ми приїхали, як євреї. І я побачив, що там щось відбувається. Є якийсь умовний єврейсько-клезмерський двіж. Я не дуже уявляю собі, що це. Я пішов шукати. Я теж був меломаном, але мене цікавила зовсім інша музика. Я став шукати щось, щоб зрезонувало в мене, як меломана і як єврея. І щось знайшов, щось знаходив весь час. В якийсь момент почав грати цю музику, як ді-джей, почав сам займатися музикою. І, звісно, зустрів дуже багато людей, які в різних жанрах працювали, але всі казали, що вони займаються єврейською музикою. Тобто там була така хвиля захоплення клезмерською музикою, тобто східноєвропейською, дуже схожою на і гуцульську, і румунську. І це було дуже цікаво, бо я якось відкрив або перевідкрив це, бо я частково чув це і я зустрів стільки цікавих людей і ніде не міг прочитати того, що вони розповідали, коли ми сиділи після концертів годинами в їх гримерках, наприклад. Коли почалася пандемія, я подумав, що було б класно якось зібрати ці історії. Існує така книжка, яка дуже на мене вплинула і мене надихнула. Це історія американського панку. Це була перша книжка в такому жанрі, яку я прочитав і зрозумів, що хочу зробити таку книжку. Бо понад половину людей, з якими я хотів поговорити, не були німецькими євреями, вони приїхали. Вони говорили цікавою мовою. Мені хотілося, щоб це якось можна було в книжці прочитати. І я зробив 55 інтерв'ю від години до трьох. І потім мав пів року на те, щоб це скомпонувати в книжку. І моя історія теж частина цієї книжки. Було декілька читань. Я наполягав, щоб читали частково з цього щоденника свого. Я приходив і казав: "Так, зараз пів години про єврейську музику, а потім про важливе."
Чи є в тебе відчуття, що ти тепер можеш ще раз розпакувати цю історію, ще раз до неї повернутися, ще раз про неї поговорити?
Так, мені це дуже цікаво. Зараз я був у Нью-Йорку три тижні і спілкувався там з різними представниками різних громад, також українською, єврейською та українсько-єврейською. І зрозумів, що це дуже-дуже важлива тема. І мені здається, там стільки питань, на яких немає відповідей. Я вирішив, що я вже насправді десь багато місяців записую свій відносно сольний альбом, який буде саме про ось ці перетини єврейського і українського світу. Я в дитинстві думав, що це паралельні світи. Тобто якось так я все це собі уявляв. Я пам'ятаю, що в мене серед моїх друзів була одна людина, яка перейшла на українську в четвертому класі. Тоді це був просто шок для всіх: для однокласників, вчителів, друзів. Для мене це був якийсь такий світ, який існував, але я не відчував себе його частиною. З єврейським теж було складно.
Як ти думаєш, є сенс щось таке написати про нас тут тепер?
Так. Мені здається, що про це зараз якось вже пробують говорити. Це класно. Я тішуся, і читаю, і намагаюся послухати все, що виходить в цьому жанр.
Нова книга – "це частково Харків мого дитинства, Харків часів до мого народження, і Харків зараз"
Ти пишеш нову книжку. Що це?
Це книжка з ілюстраціями. Ось це те, що я можу одразу сказати, бо ці ілюстрації вже існують і може навіть я так сприймаю свої тексти, як ілюстрації до цих фотографій. Ці фотографії з архіву мого батька, який фотографував з початку 1960 або, мабуть, з кінця 1950 насправді. В Харкові, в Україні, потім в Німеччині. Він, на жаль, помер чотири роки тому. І я знайшов цей архів. І частково це фотографії, яких я ніколи не бачив, бо вони були зроблені до мого народження. І я навіть не знав, що ці плівки приїхали з нами в Німеччину, вони знайшлися вже після його смерті. Там були слайди. І вони кольорові. Я якось звик до того, що майже всі мої спогади дитинства пов'язані з чорно-білими фотоальбомами. І раптом я побачив якісь кольорові речі, які були ще раніше. Там були кадри початку 1970, наприклад.
Коли були жорстокі обстріли харківського центру десь у березні 2022, я побачив фото, яке мені нагадало фото тата, бо воно було зроблено абсолютно з тієї самої точки вулиці – тепер це проспект Героїв Харкова. І фото, яке я побачив 2022 року, було чорно-білим, а фото тата було слайдом 1981 року. І це був такий контраст. Бо в нього були різні кольори. Там ходять люди в якихось дуже яскравих кольорах: рожевий, зелений, і якось таке життя-життя. І на фото 2022 жодної людини немає. Я подумав, що про це варто написати. І написав, власне, в щоденник. І повертався до інших фото. І якось зрозумів, що це мій такий, я не знаю, діалог: це частково Харків мого дитинства, Харків часів до мого народження, і Харків зараз. Тобто там дуже багато саме про Харків.
Ти пишеш харківську книжку для німецького читача?
Мабуть так. В мене є дедлайн. Це середина березня.