Мене звати Ганна Кочегура. Я комікеса, українка і приємна людина. Для мене перший день вторгнення почався рано, тому що я мала їхати в Харків зі своїм колегою, у нас планувався виступ у Харкові й на наступний день в Дніпрі. Потяг десь о шостій мав бути, я собі стою, збираюся і чую перші вибухи. Я подумала, що просто «попаялась», тому що про війну говорили постійно. Це неможливо! Не може бути, що нас бомбардують. Я ще встигла викликати таксі на вокзал і навіть сісти в нього. І вже в машині побачила сповіщення, що все – вторгнення почалося.
Доїхала до вокзалу і зрозуміла, що у Харків не поїду. Сіла в метро, їду назад додому, дивлюся на людей і розумію, що не всі ще знають новини.Там були люди, які просто їхали на роботу, вони або пропустили перші вибухи, або не дивилися новини у соцмережах. Я була в шоковому стані. Вдома, здається, пів години просто сиділа, дивилася в стінку. Потім пішла заклеювати вікна скотчем, тому що не била байдики на уроках і пам'ятала, що це треба робити.
Я згадала, що в школі нас вчили у ванній ховатися, тому пішла туди жити. Ось так почалось моє вторгнення. В ванній прожила три доби і, на диво, виявилося, що там достатньо комфортно спати, якщо у вас є дві пухові ковдри. Одна під низ і одна зверху – це просто капсула.
Коли з'явилась інформація, що у ванній небезпечно, бо там кахель може розбитися під час обстрілів, тоді я перейшла жити в коридор. І перші 60 днів вторгнення прожила в коридорі. Це був цікавий досвід. Тепер я можу спати на будь-якій нем'якій поверхні. Так що для мене все почалося з вокзалу, шоку і заклеєних вікон.
Важко назвати найстрашнішу подію, але мені здається, на початку вторгнення ніхто з цивільних здебільшого не розумів, що треба робити. На другий день вторгнення мені треба було сходити в аптеку за ліками, які маю постійно пити. Найближча аптека, де можна було їх придбати, була за 10 км. Транспорт ніякий не ходить, я пішки йшла, і мені було так страшно! Зате, поки ми стояли у черзі, всі перезнайомилися і навіть спіймали якусь підозрілу жінку, яка нас фотографувала, і змусили її видалити ці фото. Так би мовити, займалися відловлюванням ДРГ. Це насправді не страшна історія, просто мені було тоді страшно.
Був і смішний випадок. Мій брат жив у Харкові на початку вторгнення і два дні не виходив на зв'язок. Ми всі, звісно, злякалися. Виявилося, що він просто пішов виривати зуб мудрості, тому що війна, а раптом він розболиться? І стоматологія в Харкові 25 лютого нормально працює. І ми такі: а можна було сказати попередньо?
Зараз я займаюся стендапом, ми постійно збираємо кошти для сил оборони. Коли є можливість, проводимо також концерти для поранених, які перебувають на реабілітації. Намагаємося допомагати усім, чим можемо. Це щоденні справи, скажемо так. Це все перетворилось на частину нашого життя.
Мій ментальний стан, я б сказала, приблизно такий, як у всіх українців. Зовсім трохи відділяє від того, щоб стріха поїхала, але я повертаю її назад. Тримаємося, бо коли ти живий, треба боротися. Немає сенсу лягати в помиральну яму. Ми живі, ми боремося і ще й непогано справляємося.
Я нещодавно в потязі зустріла норвежців, які ремонтують старі машини і возять в Україну. Вже більше двохсот привезли. Один з них, попри те, що він вже старшого віку і хворий на онкологію, вже дев'ять разів приїжджав в Україну. Така світла прекрасна людина, яка у свій вільний час на свої гроші допомагає українцям. Коли мені важко, я намагаюсь зосереджуватись на таких історіях, тому що навколо дуже багато зла, але в ньому яскравіше видно ось таку людську доброту і щирість.
Щодо виступів, то найзагадковіші – завжди перед військовими, тому що ти ніколи не знаєш, куди саме їдеш. Тобі кажуть: «Десь там, координати ось такі, приїжджай на точку, вас машина забере». І завжди є трохи хвилювання, бо це дуже висока відповідальність. По-перше, не хочеться людям зіпсувати вільний час. А по-друге, якось ми виступали у розташуванні, а я ще тоді не розуміла, що військові ж все одно на роботі, а не просто прийшли на стендап. І ось іде виступ, а якоїсь реакції, до якої ми звикли, немає. В якийсь момент командир повертається до своїх підлеглих і каже: «Тут можна посміятися». І всі починають реагувати. Ми такі: «Дякуємо, що дозволили військовим розслабитися».
Цю веселу історію я згадую, коли хвилююся перед якимись виступами. Кажу собі: «Тут можна посміятися».
