Я Антон Тимошенко, і я знову на радіо Промінь, де почуваюся, в принципі, як удома. Пам'ятаю, що за день до вторгнення писав стендап десь до третьої ночі, а о пʼятій мене розбудив друг дзвінком: "Війна". Я заходжу в новини на сайт BBC, бо я довіряю BBC більше, ніж своїм друзям, і розумію, що треба збиратися.
Друг порадив мені укриття в барабанній школі. Я провів там перші дні. Був комендантом, бо тоді всі хотіли чимось бути корисними, допомагати. Якось ми ходили за продуктами – чотири хлопці з рюкзаками, щоб на всіх набрати, а людей жило десь 60, напевно, в тому укритті. Місто порожнє, заходимо в Новус, а люди вже розібрали всі базові продукти. Тобто гречки там немає, а хамон і оливки є. Ми прийшли в укриття з хамоном, люди питають: "А що таке? Якесь свято?" Отакий був початок повномасштабного вторгнення.
Ми намагалися бути корисними, збирали гуманітарку, генератори шукали. Пам'ятаю, як одна пані пообіцяла два генератори дати безкоштовно. Дізналася, що вони потрібні військовим, і каже: «Ви розумієте, я працюю з енергіями. Якщо генератори будуть слугувати війні, то це є певна негативна енергія, і це може якось вплинути на певні енергетичні потоки. Я тільки для лікарень можу дати». І ми такі: нам для лікарень. Надурили, значить, жінку. Сподіваюся, їй вистачило енергії вижити.
І ще одна історія, яка мене дуже веселить. Тоді записували багато звернень до різних європейських лідерів. Іноді українці це робили централізовано, а іноді з власної ініціативи. Знайомий волонтер запропонував записати звернення до Папи Римського. Це мав бути масовий флешмоб. Мені скинули текст, написаний українською мовою. Я думаю про те, що Папа Римський поліглот, вже вивчив українську, молодець. На кухні став, записую це звернення з максимально серйозним обличчям, щоб Папа побачив його і одразу почав діяти. І чекаю, поки почнеться флешмоб.
Проходить щось день-два і нема більше ні в кого звернень до Папи, тільки я. Це виглядало так, ніби Антон Тимошенко чогось подумав, що він такий собі впливовий тип, який звертається від імені народу України. А весь народ – це тільки я. Потім ще Злата Огневич зробила через три дні звернення. Але, як бачимо, не сильно Папа Римський нам допоміг, тому мої звернення не дуже на нього впливають.
Ще було і страшне, і смішне, коли я батьків намагався вмовити виїхати в Київ. Коли почалося вторгнення, мені мама казала: "Ти приїжджай в село приміське біля Нікополя, тут безпечніше". І тато мені казав: "Я смотрєл карти, сюда русскіє нє пойдут". Я питаю: "Па, а що там з картами?" Він каже: "Не по телефону, бо нас слухають". Супер. Росіяни намагаються перехопити розмови електромонтера з міста Нікополь, бо, очевидно, він точно знає всю цю ландшафтну ситуацію.
І от потім я їх дуже довго вмовляв переїхати. У мене про це цілий стендап є. Думаю, що в багатьох є така історія з батьками, коли ти їх вмовляєш виїхати, а вони тобі: "А город?" Мама, до речі, змінилася з часом, вона в якийсь момент сказала, що з такою ситуацією город сам перекопається. Я подумав, що вона вже теж у чорний гумор грає.
Я радий, що зміг умовити батьків виїхати, і вони більш-менш комфортно почуваються в Києві, наскільки це може бути, коли ти живеш на паузі. Але це досягнення, що вони тут, і вони живі й здорові.
Мене завжди рятували приколи. Я писав приколи все одно, бо я так працюю з травмами – намагаюся посміятися чи пожартувати з них, щоб хоч трохи відклякнути. Люди їх репостили і я бачив, що не все пішло в хаос. Хоча б ця схема, коли я придумую приколи, а люди сміються, ще працює.
Я мало про це думаю, але направді за цей час багато є досягнень. Мені терапевт радив, щоб я їх виписував в нотатки. Багато було – Палац України зібрати, інтерв'ю Девіду Леттерману дати, в Америку поїхати і зібрати 11 млн донатів, англійською виступати і записати англійською речі, які смішні для іноземців, і смішно виступити в Нью-Йорку. Я порахував, що спочатку вторгнення тільки за мої сольні стендапи і тури більше 30 млн донатів зібрали. Я цьому дуже радий.
У подкастах із Сергієм Притулою ми зібрали за минулий рік майже 10 млн. Я такий: «Вау! Просто всі інтеграції йдуть на збори». Їх багато людей дивиться. Мені цей подкаст нагадує розмову з батьком. Ми щось говоримо про політику, про життя. І від цього і прикольно і весело, що є такі різні покоління, ми стикаємося і щось у цьому знаходиться нове. Бо все нове в культурі – це поєднання якихось різних елементів. От я і Сергій – це трошки різні елементи, але мені здається, у нас якраз прикольна вже виробилася синергія.
В якому я емоційно-моральному стані? Я про це думаю багато. І зрозумів: я в помиральній ямі, але вже її гарно обставив. Там є все, що треба – десь PlayStation, десь терапевт по зуму підключається, якісь речі з Юска купив. Тобто це комфортна помиральна яма, в якій я сиджу, дивлюся на небо і трошки його бачу. І я чекаю решту світу, поки вони ніби тільки зазирають в цю яму. Мені здається, що скоро, може, і залізуть. І я почав думати, що, можливо, помиральна яма – це наразі найбезпечніше місце в світі й найбільш зрозуміле, де хоча б якась якась логіка працює. Бо коли дивишся новини, не розумієш, що відбувається. Тому я раджу всім українцям теж зробити свою комфортну помиральну яму, бо ми ж гарні господарі. А якщо весь світ скотиться в помиральну яму, то наша буде вже найкращою і всі перейматимуть наш досвід.
Я думаю, нам не можна сипатися, треба щось робити. Якщо відкласти телефон і зустрітися з друзями чи з рідними поговорити, то зрозумієш, що у житті все ще є речі, за які варто боротися. Тоді ти зможеш рухатися вперед.
Коли я бачуся із Сергієм Притулою і чую його історії про людей чи зустрічаюся завдяки йому з людьми, які щось роблять для перемоги, мене це дуже надихає. Чому? Бо тоді і я не маю права здаватися, якщо стільки людей працює для досягнення нашої головної мети. Тому я раджу українцям шукати людей, які їх надихають, бо таких багато в Україні – набагато більше, ніж у всьому світі.
Раджу саме на них концентрувати свою увагу. Поговоріть з ними, проведіть з ними час. Запускайте ці коргі експреси, коли українці просто хвалять одне одного за щось. Цього зараз у нашому житті має бути більше.
