Фото: Пресслужба ХАС & Марія Бурмака
Творчим людям дуже пощастило із тим, що ми можемо сублімувати емоції
Цю пісню я написала 18 років тому. Ти казав, що вперше почув її ще в юності. Пригадуєш, скільки тобі було років?
Я пам'ятаю цю пісню ще з часів свого студентства. Вона асоціюється у мене і з першою відповідальністю, і з першою безвідповідальністю. Тому я відчуваю, що це була саме моя юність.
А ти пам’ятаєш, яке враження на тебе справляли мої пісні та пісні артистів, які тоді звучали по радіо? Я так розумію, це більше слухала твоя мама?
Це була виключно заслуга мами, тому що моя мама — справжня "фірмачка". Спочатку, коли я був зовсім маленьким, вона слухала Guns N’ Roses, Aerosmith, Queen. А коли ми переїхали з Сирії в Україну, вона принципово слухала тільки українську музику. А бабуся — виключно народні пісні. Тому я вважаю себе щасливчиком.
Свого часу, коли мені було 20, я взяв участь у талант-шоу на одному з каналів. Мені дали співати російськомовну пісню, а я сказав, що ніколи її не чув. Виявилося, це був якийсь мегахіт. Тобто я був настільки закритий від російської та російськомовної музики, що не знав про її існування. Максимум — це Gipsy Kings, щось наближене до глем-року й української музики. В нашій хаті тоді звучало лише українське, проукраїнське, якісне. І я пам’ятаю, що це завжди було аж до мурашок — коли дитина дивиться, як батьки реагують на музику. Пам’ятаю реакцію мами на "Зранку до ночі", "Вона мені сьогодні подзвонила", "Я йду".
Ініціатива нашої співпраці йшла від мене, коли я тобі зателефонувала. Як довго ти шукав свою музичну й смислову лінію в цій пісні?
Сьогодні, мабуть, чесно зізнаюся: я з тих куражних дядьків, які насправді користуються послугами терапевта. І от зранку, перед нашим ефіром, у мене була сесія з терапевтом, і я зізнався, що вчора ввечері до мене прийшло усвідомлення, що я був настільки щирим у тих словах і у своїй історії, що це мене просто відкинуло назад у часі. Я навіть коли писав сценарій до нашого кліпу, не думав, про що саме я пишу. Лише вчора зрозумів, про яку людину я це писав і про кого. Це була настільки закрита історія і мені здавалося, що я її переріс. Це було давно, років 15 тому, — перше невинне почуття, і як так вийшло, що ми розійшлися? У мене аж мороз пішов по шкірі від усвідомлення цього. Творчим людям дуже пощастило із тим, що ми можемо сублімувати емоції. Тож у мене це сталося на випередження — спочатку я сублімував, реально розказав свою історію про те, як так сталося, що сьогодні я — той, хто не говорить слово "пробач", а просто каже: "Мені шкода", і що відтоді змінилося. Я присів і подумав: "Боже, так це ж про неї, про нас тодішніх, які вірили в любов і казали, що це все раз і на все життя". І лише сьогодні усвідомив, що я спочатку написав, а потім пролікувався. Це такий класний ефект.
Я ріс на класній якісній і крутій музиці, тож чому я маю робити це неякісно?
Хто працював з тобою у роботі над цією піснею? Адже це твоє аранжування і твоє музичне рішення.
У мене є лише один незмінний помічник, з яким працюємо разом вже 15 років — це Віталій Літягін. І я знаю його як такого трохи неемоційну людину, яка вже чула стільки музики, зокрема й моєї, що її важко чимось здивувати. Зазвичай він дуже спокійно реагує на всі ідеї, це вже треба добре знати людину, щоб за макромімікою розуміти, що йому подобається музика, до якої він залучений. Уперше за стільки років нашої дружби, я побачив якусь непритаманну йому реакцію. Він сказав: "Ого! Серйозно? «Пробач» будемо робити? Дивися, я тебе дуже прошу, ми мусимо зробити так, аби не зіпсувати ту пісню!". Він сам почав так хвилюватись і додав, що дуже пишався українською музикою відколи почув цю пісню по радіо. І я бачив це в його очах. Дуже добре видно, коли пісня викликає особисті переживання. Мені подобається, що в роботі над нею зібралися люди з власним життєвим досвідом, але всі об’єдналися у відповідальності, повазі та вдячності до твоєї творчості. Ми так берегли цю пісню і так хвилювалися, ніби вперше відчули, що таке музика.
Я прийшла на зйомку кліпу, знялася у своєму епізоді, а потім побачила, що це фактично справжнє кіно. Зараз мало хто так заморочується. Чому ти вирішив піти цим шляхом?
Тому що я ріс на правильній музиці. Я розповідав історію про те, що треба робити все по-справжньому, бо я вважаю, що на сьогодні українська музика має коріння і вона жива лише внаслідок ось такого "правильного" підходу — коли треба всі зусилля та ресурси вкладати. Ми живемо в такій країні, де, умовно кажучи, про директора великого холдингу ще донедавна у Вікіпедії було написано, що він казав, що на його радіостанції ніколи не буде україномовної музики. А ми з тобою вже були на тій радіостанції, де він клявся, що ніколи такої музики не буде. Час плине, але якщо ти робиш якісно та на совість, так все й буде.
Я знаю, що зараз не модно робити сюжетні кліпи, тому що є і всі статистичні розрахунки про те, що це невигідно, що пісня має тривати 2:30, а не 3:30, як в нас, бо люди дивляться лише одну хвилину, а далі не стежать за сюжетом. Мені все одно. Я ріс на класній якісній і крутій музиці, тож чому я маю робити це неякісно? Якщо у мене виникла ідея зробити кліп про кіно, — значить, я хочу кіно.
Я розумію, що у своєму житті такі люди, як я, частенько ображають інших
Ми презентували цю пісню в Прощений тиждень, коли заведено просити пробачення. Як ти вважаєш, наскільки складно попросити пробачення?
Для мене суперважко визнати свою провину. Мені взагалі здається, я років десять намагався вибудовувати своє життя так, щоб не просити пробачення. Працював на випередження. Я ж такий — можу щось дурне бовкнути, а потім бачу по очах, що це не сподобалося й одразу виправдовуюсь: "Стоп, я мав на увазі оце, а ти про що подумав?". І це все заради того, щоб уникнути цього "пробач". Але я розумію, що у своєму житті такі люди як я частенько ображають інших. Так буває. Для мене навіть саме слово "вибач" або "пробач" має якесь тяжке значення, мені до нього треба дозріти, щоб це сказати. Це дуже важко.
Який взагалі в нас із тобою вийшов жанр? Бо це ж попмузика, ти читаєш — значить, це реп. А по факту, що це?
Насправді дуже круто те, що колись свого часу, десь у 90-х роках, усі зрозуміли, що сухий реп сам по собі вже не живий і не має розвитку. Максимум, чим ти можеш його розвинути, це якимись музичними семплами з інших напрямків музики: блюзу, R&B, деколи джазу, а інколи взагалі класики. Всі почали розуміти, що не треба спрощувати до слова "реп", а краще узагальнити до слова "хіп-хоп". Чому? Тому що це величезний жанр і якщо ми говоримо про хіп-хоп, — це і про Емінема, і про Akon. Тобто ми говоримо про абсолютно різних людей, яких ти слухаєш і розумієш: чудово, це все хіп-хоп.
Я читала, що тобі часто закидають у реп-тусовці, що ти, мовляв, не репер, бо дрейфуєш у бік попмузики…
Річ у тому, що я дрейфую у всі напрямки музики. Мені здається, що я не змішував реп лише з "блатняком" і дез-металом. Я поєднував реп із величезною кількістю музики й вважаю, що мені це вдається робити. Мене й справді ніколи не сприймали в реп-тусовці. Навіть за зовнішнім виглядом. Бо я виріс на рок-музиці. Моя мама слухала рок і українську музику. Тому коли я "зайшов" у цю індустрію, я був у вузьких джинсах, великих чорних ботах, які ще називають "гадами", в косусі та зі слікбеком, як колись носив Елвіс Преслі. Тому навіть зовні я не виглядав як класичні репери. Мені здається, що навіть сьогодні я більше виглядаю як репер, ніж тоді. Я ніколи себе якось щодо цього не утискав. Мені подобається те, що я можу творити, бо, мені здається, чим вужче, тим важче.
Редакторка текстової версії — Олена Кірста.
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу нової української музики "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
