Христина Бойчук у студії Радіо Культура
"Третину життя я в армії"
Хотіла б на початку розмови трішки згадати вашу військову біографію. Адже ви досить давно в Силах оборони…
Справді, як би не хотілося говорити про те, що на війні я давно, але йдеться про третину життя. Третину життя я в армії. В 2013 я долучилася до Сил безпеки та оборони. Тоді ще ніхто не думав, що Росія може вторгнутися, окупувати наш Крим, намагатися окупувати Донецьку та Луганську області. Я називала це лагідною воєнізацією. Я дуже толерантно заходила у військове середовище. Мені все показували, розповідали, пояснювали. Я зі своїм цивільним досвідом намагалася щось інтегрувати у військову структуру. На той час у мене була така посада, яка передбачала, що я маю відволікти солдатів і військовослужбовців від служби, давати можливість їм відпочити. Адже навіть до початку російського вторгнення на їхніх плечах було дуже багато завдань і обов’язків.
Де вас застало широкомасштабне вторгнення?
Я зі своєю групою зустріла широкомасштабне вторгнення в групі розвідки. Ми повинні були планово міняти підрозділ ЗСУ на лінії бойового зіткнення. Тоді лінія бойового зіткнення проходила в населеному пункті Станиця Луганська поблизу Щастя. Тоді війна відчулася з першим снарядом по дитячому садочку, який розташовувався на лінії бойового зіткнення. І тоді я зрозуміла, що це однозначно ескалація. Ми чекали ескалації саме зі сходу, і не чекали того, що це відбулося по всій Україні. Ми готувалися до відбиття нападу саме на сході. 24 лютого я була на бойовому чергуванні, мої хлопці вже всі відпочивали. І я почула у радіоперехопленнях про те, що ворог планує артилерійський обсяг по тих позиціях, куди входимо і ми. Я почала будити хлопців для того, щоб ми могли спуститися в укриття. Пам’ятаю, як вони відмахувалися від мене і хотіли ще поспати. Але коли я вже показала їм координати, показала, що ми проходимо по планових цілях, ми зібралися і 24 лютого о 6 ранку вирушили на зустріч з командуванням. Для того, щоб об’єднатися і далі продовжувати бій.
"Моя цивільна спеціалізація – інженер-технолог харчової промисловості"
Окрім першої цивільної освіти ви закінчили Академію Національної гвардії в Харкові. Це професійна військова освіта. Скільки спеціальностей ви змінили?
Я змінила багато спеціальностей. Насправді війна дуже динамічна, і нам доводиться підлаштовуватися під ті обставини, в яких ми перебуваємо. Я навчалася на заступницю командира з роботи з особовим складом. Мій основний напрямок – це була робота з персоналом. Окрім того, у мене були знання англійської і французької. Це ті знання, які мені дала академія. Я вирішила навчатися на офіцера. Хоча моя цивільна спеціалізація – це інженер-технолог харчової промисловості.
Ви вмієте пекти смачні булочки?
Я вмію підготувати технологічні лінії. Така специфіка моєї спеціалізації. Але коли мені мама допомагала обирати спеціальність, тоді ми думали напевно про щось на зразок булочок.
А коли я закінчила навчальний заклад, я дуже хотіла потрапити в бригаду майбутнього, в бригаду швидкого реагування, яку формували за стандартами НАТО. Це бойова бригада, яка брала участь в боях на Сході України, і я дуже переживала, чи візьмуть мене туди. І єдина посада, яка була вільна – це заступниця командира мінометної батареї. А такого в академії не вчили. І я не була до цього дотична. Але командир виявився людиною з великої літери. І всі, хто мене навчав, розуміли, що всі ми мусимо вчитися. І артилерійську спеціалізацію ми здобували вже під час служби. Хоча й там мені довелося поборотися за неї, бо мені казали, що я заступниця, і мені це не потрібно. Мовляв, я повинна займатися особовим складом. Я відповідала, а як ще я можу займатися особовим складом, якщо вони це знають, а я – ні? Адже у випадку відсутності командира, я буду змушена стати на його місце і управляти людьми. Відповідно, мені потрібно знати те, що знають вони. І навіть знати ще краще. Так я тоді розуміла ситуацію. Взагалі для мене ніколи знання не були важким вантажем. Навпаки, це те, що мені завжди допомагало. Але широкомасштабне вторгнення ще градусів на 60 повернуло візію. І я розуміла, що для того, аби залишитися в зоні бойових дій, мені потрібно освоювати нові спеціалізації. Адже ця війна – сучасна, відповідно – дуже динамічна і технологічна. І ми б дуже хотіли, щоб наші хлопці не гинули, і на полі бою їх би замінювали технології. Тож мій основний напрямок від початку повномасштабного вторгнення – це технологічні рішення, які замінюють людей на полі бою, або хоча б допомагають рятувати своїх і ліквідовувати противника.
Христина Бойчук і Тетяна Трощинська у студії Радіо Культура
Найголовніше, що повинна робити людина в армії – залишатися людиною
В армії досі існують гендерні стереотипи. І багатьом здається, що максимум, який можуть запропонувати жінці в армії – це психологиня.
Це був і мій стереотип. Я взагалі мала цілий букет стереотипів. Мені було 19 років. І я щиро вірила в те, що жінка в армії повинна залишатися жінкою. Я чітко розділяла якісь соціальні ролі. Я вважала, що при жінках чоловіки мають поводитися інакше. Вже пізніше я зрозуміла, що найголовніше, що повинна робити людина в армії – це залишатися людиною. І це не повинно залежати від статі. Насамперед людина повинна бути людиною честі. Це швидше не про стать, а про, наприклад, таку соціальну роль, як офіцер. Є дуже багато моментів, які я в собі викорінювала. Ми всі люди. І вкрай важливо не зламати себе в цій всій історії, а збагатити.
Чи змінилися впродовж цих 11-ти років гендерні стереотипи?
Ми зруйнували гендерні стереотипи в 2014-му році. Тоді дуже багато жінок з Майдану пішли доброволицями. Очільниця Жіночого ветеранського руху Андріана Арехта, яка зараз перебуває в Силах безпеки і оборони, після тяжкого поранення приїжджала до нас в академію. І вона сказала нам тоді, що всі стереотипи відходять на задній план, коли на кону стоїть твоє життя і здоров’я. І коли у тебе з’являється час перевести дихання і подумати, хто чим має займатися, ці стереотипи можуть несподівано повернутися. Але безпосередньо на полі бою ця історія не має місця. Ти або береш відповідальність за себе та свій особовий склад, або ні. І це не про якусь жіночність чи чоловічність. В 2014 році відбувся виток зламу стереотипів. І це привело до того, що для жінок відкрили понад 300 спеціальностей. І це дуже важливий крок. Навіть такі країни, як США, прийшли до цього не так давно: в 2000-2010 роках.
Жінки виконують найскладніші завдання
В порівняльній характеристиці країн НАТО я теж не побачила багато жінок. В Україні, наприклад, жінок у війську було більше, ніж у Польщі.
Українські жінки дуже сильні. І хоча ми не визнаємо, що це заслуга феміністського руху, але ми говоримо про те, що все одно відстоюємо цю силу. В 2022 році до лав Сил безпеки та оборони приєдналася моя подруга Оксана Рубаняк, яка нині вже командирка роти в ЗСУ. На жаль, нещодавно вона втратила свого коханого. В 2022 році стереотипи новими витками повернулися до армії, оскільки відбулося вливання, так би мовити, нової крові. З’явилися нові люди, які принесли старі стереотипи. І от я казала тоді Оксані, що я вже все це переживала в 2014 році. А вона переживала це зараз.
Можна сказати, що ми однозначно зрушилися. Жінки виконують найскладніші завдання. Я ніколи раніше не бачила жінок-снайперок, жінок-артилеристок, жінок, які керують БПЛА, розвідниць, командирок. Особовий склад їх надзвичайно поважає. Звісно, є й жінки – погані командири. Все залежить від якості людини, її мотивації, її досвіду. Але ми рухаємося. Я бачу цей рух та еволюцію. Ми не стоїмо на місці. І найголовніше – ми не опускаємо руки.
Що таке хороший командир чи командирка?
На моєму шляху були різні командири. Деякі казали мені, як робити не треба. І я, молода і амбітна, запитувала, коли ж вони мені покажуть, як робити треба. Але одну їхню фразу я дуже люблю: справжній командир людей береже, але не жаліє. Ця фраза мені дуже відгукується, особливо зараз, у період війни. Ми мусимо навчати людей, і це дуже швидкі курси на виживання. Для того, щоб на полі бою у них був шанс вижити і захистити нашу землю. Справжні командири – це лідери. Це люди, до яких завжди хочеться повертатися. У мене був командир, який, маючи дружину і дочку, намагався мене постійно вберегти і не відправляти на лінію бойового зіткнення. Я дуже просила цього не робити. Бо я без нього навіть боялася бути в тилу. Адже тут свої люди – командири, яким я безапеляційно довіряю, побратими, з якими ми пройшли польові навчання, з якими ми ділили намети, ділили воду тощо. І мені з цими людьми спокійно. Яка б не була ситуація, що б на нас не летіло, я абсолютно впевнена в цих людях. А вони впевнені в мені. В цей буремний час вкрай важливо мати поряд з собою надійну команду, командира, який буде вести за собою, і від якого тобі не захочеться йти.
Звісно були задачі, про які ми розуміли, що це – квиток в один кінець. І це був дуже важкий період нашого життя. Це було в бригаді "Рубіж", в населеному пункті Рубіжне, звідки й походить назва бригади. Противник проламав нам фланг, і укріплювати цю ділянку відправляли розвідників. Хлопці розуміли, що вони можуть не повернутися, але вони йшли, вони вірили командиру. І вони знали, що тільки вони можуть виконати це завдання. Це була величезна довіра і безапеляція. І ти йдеш на неймовірно складне завдання, бо ти розумієш високу мету.
"Страх – мій здоровий супутник"
Які ваші стосунки зі страхом?
Страх – це дуже здорова реакція організму і психіки. І дуже погано, коли він не відчувається. Коли я перебуваю на лінії бойового зіткнення, я розумію, що страх – мій здоровий супутник. Для того, щоб я могла адекватно реагувати на будь-які ситуації. Страх – це дуже-дуже важливо.
Як люди, які були ненародженими для війни, стають народженими для війни? Сьогодні армія постає з цивільних. У вас був момент, коли ви зрозуміли, що армія – це ваш шлях?
Я ніколи не мріяла бути військовою. Я навіть приблизно не асоціювала себе з людиною в формі, яка дотримується військової дисципліни і безапеляційно виконує накази командира. Але коли я вже долучилася до Сил безпеки та оборони, зрозуміла, що дисципліна – це велика сила. До цього треба було прийти. Насправді ніхто не народжений для війни. Коли кажуть, що жінкам не місце на війні, я відповідаю, що всім людям не місце на війні. Я б дуже хотіла, щоб цієї війни не було. Але для того, щоб цієї війни не було, і Росія на нас не нападала, ми мусимо бути сильними. Ми мусимо ставати сильними. А для того, щоб ставати сильними, треба вчитися. Я стаю на захист для того, щоб війни не було. Хтось, як я, піде військовим шляхом, хтось – цивільним. Але найважливіше, що нам потрібно зараз – зберегти Україну.
"Ми не маємо право передати нашу землю нашим дітям у тому стані, в якому нам передали наші батьки"
Чи думаєте ви вже про своє життя після війни?
Ні. Я не заглядаю так далеко. Я не можу собі уявити, коли закінчиться ця боротьба. Допоки існує Росія, ми мусимо боротися. Якщо на все моє життя припаде ця боротьба, це буде гідно пройдений шлях. Ми не маємо право передати нашу землю нашим дітям у тому стані, в якому нам передали наші батьки. І сьогодні це наш шанс не потрапити в окупацію і зберегти нашу Незалежність.
