Денис та Ганна у студії Українського Радіо
Знайомство Ганни та Дениса в "Азові"
Денис Чепурко народився в селі Городківка Вінницької області. В дитинстві захоплювався футболом і легкою атлетикою, проте спортсменом не став, натомість здобув професію автослюсаря.
Розповідає Денис Чепурко:
"Після закінчення пішов працювати у виправну колонію. Молодшим інспектором відділу нагляду і безпеки – ще пам'ятаю посаду. Наглядачем був. І охорона – ми там всі були однакові. Найімовірніше міг заступити помічником чергового, міг черговим бути, а міг в колонії цілий день сидіти, ходити по території. Ще трохи з хлопцями машинами займалися: купували їх на продаж. Це ще навіть до роботи в колонії.
Пішов добровольцем у військкомат. Сказали мені у військкоматі: то вас звідти не можна забрати, ви самі приходите. І все. В п'ятницю я прийшов, а в понеділок вже направили в армію. Це ще у 2014 році. Був і патріотизм, і спілкувався з хлопцями, які там вже були: послухав їхні розповіді і захотів піти захищати свою країну.
У мене не одна бригада була, в принципі, я спочатку ще й обирав їх. Спочатку мене хотіли в піхоту. А потім побачив танки… Я одразу сказав: хочу в танкісти. І до 2019 року я був у танках. Потім у 2019 році я перейшов на мотолигу, рік я там тільки на мотолизі побув. І з 2020 знов повернувся в танки. І по цей час я в танковому батальйоні.
Бували всюди, але зараз не згадаєш: Дебальцево, Савур-Могила… Кругом виїжджали. У нас танки. Куди сказали, туди ми виїжджали. Біля Донецького аеропорту були, може, з місяць. І в Іловайську були танками теж. Це вже у 2017 році танки вивели і ми стояли трохи відведені від лінії фронту. Але все одно визивали, стріляли із закритої позиції".
У 2017 році Денис проходив службу в Гостомелі. Там познайомився із колишніми "азовцями", які розповідали про неймовірну атмосферу братерства в підрозділі, а також про серйозний підхід до навчання бійців. З того часу чоловік задумався над переведенням в тоді ще полк "Азов". Це було непросто, процес тривав 2 роки. І от у 2019 році Денис потрапив на одну із баз полку на березі Азовського моря. Там він і познайомився з Ганною.
Розповідає Ганна:
"Я із Запорізької області, міста Бердянськ. Займалася баскетболом і трішки ще ходила на різні гуртки. Дуже було цікаво, тому що були відбори і можна було тоді вступити до Києва. На той час хотілося чогось більшого, цікавішого – як усім дітям – з гнізда вирватись.
Провчилася 4 роки і вирішила: це не моє, не хочу більше займатися. І покинула Бердянський університет менеджменту і бізнесу. Спеціальність була – менеджмент зовнішньоекономічної діяльності. Пішла в приватні підприємці.
У 2012 році народила дитину, була в декреті. А вже в 2017 році пішла в "Азов", підписала контракт, і по теперішній час. Хотіла ще раніше піти, але двоє дітей – було страшно залишити, тому що вони ще крихітки такі були. Бачила, як приїжджають хлопці й дівчата, розповідають. Я вирішила, що мені треба йти. Прийшла додому і сказала, що я їду. Коли виходило, то приїжджала додому – це було на одну-дві доби. Я ж кухарем пішла, випробувальний термін був. Але все склалося добре, тому я й пішла на контракт у 2017 році".
Денис одразу помітив Ганну. Він буквально з першого погляду зрозумів, що це дівчина, яку він шукав. Вона ж, навпаки, не помічала хлопця.
Пригадує Денис:
"Я в наряді стояв на КПП. Когось проводив до Ганни. Так, там прийшла жінка, я її проводив, і все – потім почали спілкуватись. Потім на полігоні. Вона була кухарем, я заступав на танки. Так постійно там лишався. Бувало місяцями там сидів, щоб мене не міняли".
З усмішкою цю ситуацію коментує Ганна:
" Я чесно скажу – навіть не пам'ятаю цієї ситуації, як ми там познайомилися. Дуже часто на базі все відбувається просто: зустрілися, "привіт – привіт", і пішли далі. Чи там із кимось десь перекинулися парою слів... Я не запам'ятовую людей взагалі. Я можу поспілкуватись і все: розійшлися – і не пам'ятаю. А то якось в їдальні були, людей ввечері мало, дівчина спитала: "Чого він так дивиться, що трапилось"?.. Потім на полігоні зустрілися і почали потроху спілкуватися.
Спочатку з'явилась симпатія. І я не скажу, що одразу закохалася. Ні, такого не було. Симпатією, відношенням взяв. Потрошку завоював, завоював, і згодом я змогла сказати, що люблю.
Я проживала в Бердянську, а він на вихідні їхав до Маріуполя. З Маріуполя міг приїхати в Бердянськ ввечері або вдень… Воно все по крихті, але це все, коли бачиш, тобі це подобається. Ми були на полігоні. Я не пам'ятаю, який тоді фільм вийшов – малий дуже сильно хотів поїхати на цей фільм. Він був пізно. Ми з полігона приїхали, щоб їх повезти на фільм. І тоді познайомились. Я просто сказала, що це знайомий. Минув час, почали питати: хто, чому"?..
Ганна виконувала обовʼязки в бункерах "Азовсталі", Денис обороняв Маріуполь назовні
Наприкінці лютого 2022 року всі очікували загострення ситуації на фронті, але достеменно ніхто нічого не знав. Ще за 4 дні до повномасштабного вторгнення кілька танків виїхали в напрямку сусіднього Мангуша. Думали, що буде висадка російського десанту. А в ніч на 24 лютого 2022 року був наказ рухатися до Мелекіного, що ближче до моря.
Про початок повномасштабного вторгнення пригадує Денис:
"Ми якраз пів ночі танк ремонтували: у нас система в танку потекла, ми її ремонтували десь до пів на третю. Тільки-но пішли пити чай, як нам сказали: гайда, хлопці, виїзд – русня нападає. А з бази ми виїхали ще 19 числа".
Ганна уточнює:
"Так, вони виїхали 19 числа. Тоді вже почали розуміти, що щось не те, тому що всі починають збиратися… що буде, чого чекати – не знали. А коли вже почав зникати зв'язок, тоді вже почалась більше здогадка, що щось буде недобре. Вони виїхали 19, а я виїхала з бази 24"...
Продовжує Денис:
"Спочатку стояли в Мангуші, ремонтували танк. Потім, о 4 ранку, напевно, погнали в лісосмугу, ближче до моря, бо там плавали російські кораблі, щоб запобігти висадці десанту і техніки. І о 5 ранку нам сказали рухатися в Маріуполь. Ми колоною – три танки в нас, БТР, "Козак" і ще якась машина – не пам'ятаю – всі в Маріуполь, на аеропорт. Нас забрали з аеропорту в місто, там зайняли оборону".
Ганну ж в перший день повномасштабного вторгнення забрали на "Азовсталь". Жінка спочатку думала, що це ненадовго, і за кілька днів вони повернуться на базу. Але так не сталося, тож Ганна виконувала свої обовʼязки в бункерах "Азовсталі", а Денис обороняв Маріуполь назовні.
Продовжує пригадувати Денис Чепурко:
"Спочатку у нас три танки було, потім розподілили. Одного забрали танка, і у нас два лишилося. А потім нашого другого танка забирають, і я лишаюсь одним танком зустрічати ці колони. Ну, там арта допомагала постійно, бо навіть зробиш ти постріл-два з танка – ти ж не влучиш у всіх. То арта трохи давала теж вогню, щоб розвернути їх назад. І потім сказали нашому екіпажу висунутися до "Сільпо", бо зайшли, прорвалися вони все-таки. І треба було подивитися. От ми і поїхали танком. Я кажу командиру, що бачу: біля "Сільпо" щось шинами закладено і якась ледь-ледь башенка стирчить. Ну, він до мене каже: ти знаєш свою роботу. Я роблю постріл, розлітаються всі ці шини, і на мене дивиться дуло танка. І я туди починаю "насипати". І звідти танки виїжджали, і бехи, і вантажівки були... Потім, коли вже зробили знімок, то там до 20 одиниць техніки було. Вони не встигли навіть постріл зробити, не зрозуміли, чий це танк. Вони, коли заходили в місто, ще не знали, де їхні, чи є вони взагалі, чи немає. Я почав відкривати вогонь. Вони тоді підірвалися всі. Ми передали командиру, що відходимо, що нас накривають сильно артою. І нам дали добро від'їхати назад на свою стару позицію".
На позиції уже була російська піхота. Довелося штурмувати окупантів. Тоді українські військові знищили чимало техніки, і навіть затрофеїли два танки. Але невдовзі Денису Чепурку довелося перекваліфікуватися в піхотинця:
"6 чи 7 березня у мене розірвало ствол. Ми тоді виїжджали на бій, нашого одного танка підбили. Екіпаж живий, слава Богу, залишився. А ми відкривали вогонь, потім переїжджали лісосмугу і в мене ствол зачерпнув землю. Коли я відкрив вогонь по танку їхньому, то в мене його і розірвало. Тоді попав на "Азовсталь". Коли був у піхоті, я деякий час допомогав екіпажам, які ще воювали: підвоз БК був, доки на заводі були, доставка якоїсь води нам на бункер. Ми теж збирали, щоб була вода, повністю заготовлювали собі продукти, воду.
Коли вже попав в піхоту, то ми бачили, як люди переходили з дітьми дорогу, вони йшли в бункер до школи. Там стояли чеченці, руські – вони відкривали по ним вогонь, не давали їм ходити. Могли люди піти по воду – і вже не повернутися: їх накривали мінометами, артою, усім... Багато людей було поранених, ми віддавали їм свої медикаменти, таблетки, які знаходили. Всі медикаменти виносили цивільним, тому що їм вони потрібніші були. У нас були свої аптечки. У нас, якщо що, є турнікети. А далі нас доставлять на наш бункер, де можуть надати першу медичну допомогу".
Денис та Ганна у студії Українського Радіо
Вибух міни, через який Денис втратив частину руки
11 травня 2022 року російська міна розірвалася за 5 метрів від Дениса, який охороняв шлакову гору на території "Азовсталі". Військовий втратив частину руки.
Ділиться спогадами Денис:
"Мені відірвало руку – вона на шкурі ще висіла. Потім мені наклали турнікет, довели мене до "железяки" – це наш бункер був, де всі робили операції, коли поранені були. Ми добиралися до "железяки" години дві-дві з половиною, бо не могли дійти. Йти, ніби, був кілометр пішки, а йшли стільки, тому що нам не давали пройти: мінометами крили весь завод повністю, артою… Лише коли була хоч трішки тиша – перебігали. Ну, все: зробили операцію. А вночі я прокинувся і не міг зрозуміти, що робиться?.. Всі кричать. Не одразу зрозумів, що в мене вже нема руки. Знеболюючих мало дуже було, не могли всім давати. Але лікарі там були, вони спеціалісти гарні, знали, що робити. І нема медикаментів, а вони виходили з будь-якого становища і знаходили якісь замінники, робили операції хлопцям".
Ганна знала про те, що Денис отримав травму, але побачити його не могла. Для цього треба було вийти з бункера і перейти поверхнею, а це було дуже небезпечно.
Своєю історією ділиться Ганна:
"Я вже знала наступного дня, я про все дізналася. І коли я попросила хлопців, щоб відвели на "железяку", мені сказали: ні, туди ніхто не буде йти. В нас ще біля бункера був снайпер. І нам з дівчатами було дуже важко ходити по заводу. Тому мені просто відмовили…
Готували їсти. Продуктів було мало, але викручувалися. На заводі були продукти, тому що це ще робочий завод був, у людей десь щось там було: якісь крупи можна було знайти, розбиті вже бункери були – теж звідти діставали. І так потрішки приносили, зносили і готували. Це, в основному, були каші. І пару разів були макарони. ВСЕ!!!. Більш нічого такого не було. Були такі дні, коли треба було на 20 людей приготувати, а коли й на 50. Бувало і більше треба готувати. Хлопці робили пічки, конфорки приносили, балони підключали. Вони їх включали і виключали. Було дуже страшно їх включати. З часом підлаштувалися, самі їх включали і виключали".
"Вся інформація про тебе в них уже була". Перші дні полону і допитів
Згодом пішли чутки, що планується вихід українських військових з "Азовсталі". Денис новину сприйняв неоднозначно, адже не хотів потрапляти в полон:
"Нас там багато таких було, що не хотіли йти. Потім просто вже приходили командири і переконували: не переживайте, це не те, що ми йдемо в полон, а це наша евакуація для найближчих обмінів. Три-чотири місяці, і всі ми будемо вдома. Ви пройдете фільтрацію, там тиждень-другий – і вас обміняють всіх. А потім, типу, підуть дівчата і всі решта. За три-чотири місяці всіх поміняють. Ну, все одно деякі хлопці наші там лишились, не виходили. І подальшу їхню долю ніхто не знає.
У мене свіжа рана, мені тільки перед тим, як виходити в полон, того дня лікар підійшов і каже: давай-но ми тобі її почистимо, бо воно трохи гноїться, щоб не було далі зараження. Він мені почистив, воно ще якраз, тільки він почистив – біль. І така ще погода була, що холодно було сильно. І треба було ще по заводу пройтися з кілометра півтора, щоб вийти".
І Денис, і Ганна потрапили в Оленівську колонію, що на Донеччині. З першою групою "азовців" спочатку були представники Міжнародного комітету Червоного Хреста. Росіяни показали їм камери, де мали утримувати полонених – без ґрат і з нормальними умовами. Але то було напоказ. Насправді ж українців помістили в інші бараки.
Своїми спогадами про перебування в полоні ділиться Денис:
"Це з Оленівки я вже потім попав у Донецьк в лікарню. Сказали, що там будуть лікувати, тільки там ніхто нічого не лікував. І тільки через тиждень мене назад відвезли в Оленівку. Сказали, що все – вилікували, здоровий, гайда…
Нас не так повезли на лікування, скільки на допити. Допити провели і віддали назад в Оленівку. А в Оленівці все почалося заново. У них завжди було запитання одне: чого саме "Азов"? А ви нацисти? А ви когось убивали з цивільних?" Вони все вішали нам, що ми розбили Маріуполь. Ще якщо з русаками доводилося говорити, то казали: це ж ви напали і розбили… Тоді вони ще так сильно тебе не чіпали. А якщо ДНРівці чи ЛНРівці, то ці одразу починають товкти. Вони вважають, що це ми розбили і ми напали на них. Не вони на нас, а ми на них.
Про командирів допитувалися: які накази були, а чи були накази на розстріли мирних? Ні, таких наказів не було. В нас був наказ захищати і обороняти. Все. От ми захищали і обороняли. Ви нападали.
Вся інформація про тебе в них уже була. Перший мій допит був у Оленівці, то у їхніх ФСБшників (чи хто вони там)... Я просто сів, а він мені все моє досьє з 2014 року: де я був, де служив, в яких бригадах, з ким служив – він мені все повністю розказав. В нього є все повністю і вся інформація про тебе. Та вони все одно хочуть: а раптом ти скажеш щось, чого у них і немає. А раптом ти заплутаєшся. Йдуть одні й ті самі запитання, але по-іншому сформульовані. За цей Маріуполь – "скільки ти вбив руських воєнних?" – вони завжди питали. Я їм казав: я там нікого не вбив, хлопці, не стріляв, не знаю... В мене танк не стріляв, не робив. Вони, може, не вірили в це. Але якщо одне й те саме їм весь час говорити, то вони не чіпали занадто.
Потім я дізнався, коли мене обміняли, що там почали мене шукати – вони все-таки дізналися правду: хто розтовк їхню техніку, хто не пускав їх з Мангуша, який екіпаж стояв. Про все вони повністю дізналися. Мені тільки пощастило, що вже обмін відбувся. Вони б нас закатували. Там же не одного хлопця закатували до смерті…"
Поранення Дениса не спиняло окупантів. Вони знущалися з усіх. І якщо спочатку, поки в Оленівці були присутні представники російського військового командування, умови утримання були ще більш-менш задовільними, то коли ті поїхали, почалося справжнє пекло. До "азовців" було особливе ставлення, розповідає Денис:
"Кого на ДІЗО, кого ще кудись і... То могли надвір вивести, щоб ми стояли під сонцем. Там хлопці падали, непритомніли. То поженуть, а самі шмон роблять, перекинуть все у тому бараці. Що ви там шукаєте, як в нас нічого нема?.. Ви у нас все позабирали. Ну, вони все одно шукають… то речі у нас вкрадуть, то ще щось. Форма їм сподобається – заберуть. У когось там з хлопців берці позабирали. Ну, то таке… портфелі забирали. Не можна вам портфелі. Все забирали.
Я знаю один випадок. Коли ми тільки приїхали в Оленівку, коли всіх хлопців звезли, то молодого хлопця закатували. Потім вони ходили і ще хлопці питали: що, ви беззбройних годні катувати?.. А ви дайте зброю, подивимось, що там з вами буде. Вони голови опускали і ходили, відверталися. Потім почали знущатися. Казали, що він сам собі вени порізав… Коли не мав нічого: ні ножа, ні скла навіть, він нічого не мав. І його забрали на ДІЗО. Так хлопець у мене лежав. У нього були поламані ребра, ледве ходив. Одна рука у нього неробоча була, він просто її підмотав – все було поламано. Їм до лампочки було.
На бараках були медики, які виходили з "Азовсталі". І до цього ще в полон потрапили, не саме з Маріуполя. Нас завезли на їхній барак, одразу надавали якось допомогу. У них на барак навіть привозили сигарети. Могли раз на тиждень дати нам на 10 чоловік 3 цигарки. А потім дізналися, що ми з "Азова" – перестали давати. Ці лікарі, які були у нас з "Азовсталі", якби вони нам надавали допомогу, то ми б задоволені були. А так, тих лікарів, які були у нас на "Азовсталі", чи їх не допускали. Їх вже потім почали допускати на ДІЗО, коли хлопців поб'ють сильно, тоді досвідчених лікарів вже допускали, кликали, щоб йшли дивилися до хлопців".
Ганну теж з "Азовсталі" забрали в Оленівку. Каже, спочатку окупанти не знали, що робити з полоненими дівчатами. Згодом вирішили усіх відправити в дисциплінарний ізолятор, так зване ДІЗО.
Подробиці пригадує Ганна:
"Дівчат було багато. Але з нашого бункеру нас було три дівчини. Забрали всі речі, які у нас були. Шмон влаштували. Наглядачі подивилися на нас і відправили в камеру. А вранці вже жінки приходили дивилися. Роздягали, дивилися, що у нас є. Вони думали, що може на нас щось є. Не знаю, що вони там хотіли побачити. Потім почалися допити. Приводили в кімнату, там сиділи дві жіночки. Вони не розмовляють, нічого не кажуть. Роздягайтесь. Для чого, що потрібно?.. Ніхто нічого не знає. Одягайтесь. Так ми простояли до обіду. Потім побачили, що ще почали люди приїжджати. І тоді всіх по камерах. Перші, мабуть, дня три десь вже було дев'ять дівчат в камері, десь вісім, десь десять. Хоча камера могла бути розрахована на чотири особи, на дві. Могли і тридцять запхнути. По двоє-троє на місце. На підлозі спали, на лавках спали, під ліжками. Чому "Азов"? Ви стріляли? Ви не кухарі, ви снайпери… Це таке, що щодня запитували. Коли пройшов час і вони зрозуміли, що дійсно кухар, що я нічого не знаю, що з мене взяти? І їм вже стало нецікаво мене викликати на допити".
Денис та Ганна у студії Українського Радіо
Привіти передавли "сарафанним" радіо
В Оленівці Денис і Ганна не могли бачитись, але передавали "привіти" через інших полонених.
Денис пригадує:
"Я думав, що дівчата не сьогодні-завтра поїдуть на обмін. Але коли я приїхав з лікарні з Донецька, то побачив, що дівчата ніфіга не поїхали на обмін".
Продовжує Ганна:
"Якось прийшли хлопці і кажуть: тобі привіт передають. Хоча мені казали, що він в Донецьку. Там же не можна було ні розмовляти, нічого. І потім мені сказали, що він приїхав, що він в Оленівці. Я була шокована, тому що нам всі кажуть, що вони в Донецьку. І я ж думаю собі, що він теж в Донецьку. Коли ми виходили з "Азовсталі", мені дозволили дзвінок зробити. Я сказала, що з нами все добре, ми виходимо в полон, не хвилюйтеся, через пару місяців зустрінемось. Мамі дзвонила.
В Оленівці можна було виходити на роботу, якщо тобі дозволяв начальник тюрми. А дівчат поварів взяли, тому що не вистачало хліба. Треба було ходити випікати хліб. Тому ми так і ходили, випікали хліб. Завдяки цьому з хлопцями трішки почали знайомитись. Десь підгодовували, бо шкода було, треба ж чимось підтримати... І спілкувалися. Їм треба було нам щось передати, нам треба було щось і хлопцям передати. "Сарафанне" радіо таке було. Навчилися так передавати".
Денису в перші місяці після ампутації було важко, самостійно написати листа він не міг, тож залучив побратимів. Чоловік зізнається, що вони допомагали не лише записувати, а й брали участь у створенні тексту. Каже, записка була у формі поезії. Щоправда, достеменно про що вона, уже ніхто не пам’ятає.
Ганна розповідає далі:
"Коли нас перевозили, вона зі мною була до останнього, поки були в Оленівці. Пізніше нас перевозили в Таганрог, то ми зайшли в допросну – чи як вона там називається ця кімната. Речі нам віддавали і перевіряли водночас: є там якісь записки чи ще якісь папірці. Знайшли, знищили. Ну так пощастило, що жінка була більш-менш лояльна. Гаразд, розривай і викидай. Я розірвала і викинула…
Я скільки намагалася пригадати, але так і не змогла ... Поки нас не вивезли до Таганрогу, я пам'ятала дослівно, де запитання, де крапка була".
Ви їдете додому!
Невдовзі до Ганни дійшли плітки, що Дениса повезли на обмін. Це вже було не вперше, коли планувався обмін поранених. Тому бути впевненою в цьому жінка не могла. Але 29 червня 2022 року Денис Чепурко таки повернувся на Батьківщину:
"Зранку, о пів на п'яту, сказали виходити. Нас не били, нічого, нам дали навіть хавчика побільше, щоб ми поїли тієї каші їхньої. І о 5 ранку нас вивели: все, каже, речі лишайте, вони вам не треба. І почали очі зав'язувати. Це щоб видати на обмін, то вони зав'язують очі. І коли ми сідали в автобус, до нас зайшов якийсь ДНРівець, товстий такий. Взяв милицю. Хлопець дивився у вікно. Чого він дивиться? І йому в голову дав. Ми такі: ооо, все, який це обмін, якщо товчуть милицями. Значить нікуди ми не їдемо. І привозять нас до лікарні. Туди, де я лежав. І там формується колона: звідусіль звозять хлопців, в колону шикують, швидкі приїжджають – теж в колону. Ми думали, що це на якийсь етап, бо часто були з Оленівки етапи на другу колонію.
Їхав з нами в автобусі ДНРівець, який нас охороняв. А в 2013 році він служив у "Десні". Він, коли ми приїхали, сказав: хлопці, я з вами прощаюсь, бо ми з вами більше не зустрінемось. Ви їдете додому. І ми дивимося: наш прапор на башті висить, прапор український! І коли ми вже заїхали, побачили – наші машини стоять швидкі, воєнні наші, всі з прапорами зайшли в автобус на "Слава Україні!".
Ми вдома".
Ганна залишилася в полоні одна. Вона була надзвичайно рада за Дениса. І в той же час, як ніколи, хотіла додому. Через місяць після його звільнення росіяни вчинили в Оленівці теракт. Внаслідок вибуху загинуло щонайменше 53 українця, ще понад 130 було поранено. Трагедія сталася в іншому корпусі, але Ганна все чула і бачила:
"Це жахіття було. Ну, час ми точно не могли знати, тому що не було годинника. Це було вночі, прокинулися від того, що відбувся вибух. Були крики. Ми одразу зрозуміли, що це на промці. Тому що вікна виходили на той бік. І воно все горіло. Потім ми вирішили, що це десь в бараці було. Барак і промка були поруч. Нам "кормушки" відчиняли. А тут все позачиняли. Двері закрили, хоча вони завжди були відкриті. Ми слухали, як все закривається, як всі бігли туди. І крик хлопців стояв дуже страшний. Вони кричали, настільки кричали… І коли наші охоронці виходили, то казали: зараз і до вас прилетить. А вже в обід були хлопці, які легші, то їх привезли на ДІЗО. І дівчата, які медики, то вони їм надавали першу допомогу. В них там якісь опіки були легкі. Котрі поїхали в лікарню, були тяжкі, у дорозі, я знаю, що були "200". Ті хлопці лежали до обіда, їх не забирали в швидку, вони говорили: що, дихаєш?... ну, полежиш… Було дуже страшно. Наступного дня керівництво зібралося, вони там ходили, дивилися. До нас підійшли і кажуть: це ж ви, це ваші, це Україна сюди вгатила".
Згодом дівчат почали готувати до дороги. Ганна сподівалася, що це обмін. Але їх перевезли до іншої колонії в Таганрозі, де умови утримання були ще гіршими.
Пригадує Ганна:
"Коли я зрозуміла, що ми приїхали не на обмін, а далі, я забула, як мене звати. Це стрес – ця прийомка. Це було жахіття. В Таганрозі було набагато гірше, ніж в Оленівці. Там примушували співати, скакати, присідати. Зарядка була, цей гімн їхній грає, перевірки двічі на день. Якщо щось не так, знову: або присідаєш, або можеш цілий день стояти в одному місці, в одній позі, не рухатися. Нічого взагалі не можна. Коли була прогулянка, я кожен раз молилася, щоб чи дощ був, чи сніг, щоб не йти туди. Це жахіття було, ми там на третьому поверсі були. І поки ти спустишся на перший поверх, то вже нічого не хочеш, тому що на кожному поверсі, на кожному прольоті стоїть спецназ, собака, вона на тебе гавкає. Якщо ти спіткнешся, то все, це мрак буде. І точно також був день бані – жахіття. Те, що там дві хвилини давали на помитися – то таке вже. А поки ти туди спустишся – це жахіття. І жінки у них зліші, ніж чоловіки. Якщо там з чоловіками десь щось йому не сподобається – бувало таке – то він підійде і скаже. А ці ж одразу луплять так, що мені здається, що чоловік мене так не вдарить… І собаки. Вони дуже натравлювали собак. Ті гавкають. Якщо десь хтось впаде... Хлопці перші стояли, ми в самому кінці були паркана. І ми чули, коли хлопці падають, спотикаються, щось не так зробили – очі підняли, голову підняли – тут же одразу починають лупцювати".
Після повернення і реабілітації Денис докладав максимум зусиль для пришвидшення обміну Ганни. І з боку України було зроблено все, щоб Ганна повернулася. Але росіяни щоразу викреслювали її із затверджених списків.
Розповідає Ганна:
"Я не вірила до останнього, тому що будили так цікаво: одну камеру будять – забирають одну дівчину. Одну камеру не чіпають. З іншої камери забирають ще одну. І так по всіх камерах пройшлися. Я це почула, у мене ліжко було на другому поверсі, а дівчина на першому говорить – це обмін. Ні, це щось знов, що далі – не знаю, що буде. І відкривається у нас кормушка, і моє прізвище називають. Перед очима - все… Незрозуміло, що робити, куди йти… І ми прийшли в якесь приміщення. Це ж закритими очима, нічого ж ти не бачиш. Прийшли в закрите приміщення. Воно, як підвал, щось таке. Нас почали шикувати. Що робити – ніхто нічого не каже. І тут чуємо, що почали ще дівчат приводити. Тоді далі кудись нас будуть везти, вже були впевнені. Віддали нам речі. В іншій кімнаті також були речі. Туди заходили. Вона стоїть, каже, що все, розслабляємося, вони від’їжджають на обмін. Потім нас переодягли і підійшов хлопець, в спину нам каже: розслабляйтесь, ви їдете додому.
Нас посадили в машину, ми виїхали, проїхали ще якийсь час, але не довго. Ми чули розмову, що треба повертатися. І ми повертаємось. Машина закрита, все зачинено, нас не відкривають. Я не знаю, скільки ми так просиділи. Холодно, страх тебе бере, ну все… Ми виїхали. Довгенько ми проїхали, і вони знов – розвертаємось. Вони знали, що ми чуємо їх. І ми приїхали кудись. Знову нічого не знаємо: що коїться, що таке. Нас пересидили в літак. В літаку теж лупцювали, що хочеш там робили… Я вже думаю: Боже, це зараз завезуть, напевно, сніги одні будуть… Коли прилетіли, знову в автобуси. Підійшов хлопець, каже: заспокойтесь, зараз буде обмін, ну ще треба проїхати 4-5 годин…
Ми проїхали, напевно, менше ми проїхали, бо це все страх. А зі мною сидів хлопець. А мене так трясло, так страшно було. Так ще тихо каже: заспокойтесь, ми зараз будемо в Україні. Я говорю: звідки ти знаєш? - Там машини, там коробочки наші стоять. А він сидить біля вікна і він це бачив. Говорить: все добре зараз буде. І вже коли пройшов обмін, тільки тоді вже зрозуміли, що дійсно обмін пройшов.Ти ще не розумієш, що це закінчилося, ти не можеш це зрозуміти".
Денису повідомляли про всі обміни, в ході яких могла бути звільнена Ганна. А цього разу не подзвонили. Він дізнався про її повернення вдома у Вінниці. Бігом взяв квиток на найближчий потяг і вирушив до коханої в столицю.
Згадує Ганна:
"Це потім ми вже приїхали, з пів ночі розмовляли. А зранку о сьомій десь мав бути поїзд, але тривога – все затримується. "Я вже повинен був приїхати, ще нема, ще з Вінниці не виїхав". Кажу – заспокойся, чого ти? Ну, все вже, все закінчилося, все добре. Ну що я йому скажу? І все. Приїхав. Якраз дівчата теж приїхали до нас в лікарню. Я виходжу з палати – стоїть, не знає, що робити: чи йти, чи стояти, чи назад бігти, чи куди,що робити?.. Такий переляканий... Підійшов, обійняв, поцілував. А дівчина стоїть поруч, знайома: "Квіти, квіти давай!.. А, так, ще квіти!"
Це перша зустріч. Це дуже хвилююче. Я б не сказала, що він сильно десь змінився. Він виріс за цей час".
Через місяць після полону весілля
Не минуло і місяця після звільнення Ганни, як пара одружилася. Вирішили не тягнути зі шлюбом, адже і так втратили багато часу.
Ділиться Ганна:
"Про те, щоб розписатися, мова йшла ще давно. Потім це все почалось. Він весь час – "дружина, дружина". Я кажу: почекай, обручки немає – немає, нічого немає, все.
А тут ми ходили по Хрещатику і він такий: мені треба зайти до магазину. Ну, йди. А на наступний день ми мали їхати до знайомих в гості. Ну поїхали, приїхали, все. А ті – з квітами, я заходжу тільки в кімнату, обертаюся, а він стає на коліно і каже: "Ти вийдеш за мене?" Я в такому шоці стою. Так…
Все всі знали, крім мене. Всі здогадувалися. А я не могла здогадатися".
Весілля відсвяткували в колі найближчих друзів. Але найбажаніші гості – мама і двоє синів Ганни – Артем та Руслан – приїхали аж через місяць. Їх не одразу вдалося вивезти із окупованого Бердянська. Втім про рішення Ганни вийти заміж вони знали і підтримували його.
Після того, як родина об’єдналася, життя Чепурків почало налагоджуватись. Один із бізнесменів подарував подружжю квартиру у передмісті Києва. А торік у вересні у Ганни і Дениса народився синочок Ярослав. І хоча рідні допомагають з малечею, Ганна вже чекає, коли він піде до садочка, аби вийти на службу. Денис, попри травму, також не звільнився з "Азова", служить у штабі танкового батальйону, займається забезпеченням. А ще нещодавно Денис отримав новий сучасний протез і тепер вчиться ним користуватися.
Чепурки зізнаються, що всі випробування лише зміцнили їхні стосунки, навчили цінувати один одного і радіти кожному дню, прожитому разом.
