Фото: Пресслужба MamaRika
Якщо є можливість зателефонувати батькам і сказати, що ви їх любите, — робіть це
Ти написала композицію про своїх батьків. Чому вирішила звернутися саме до цієї теми?
Насправді я не можу повністю контролювати вибір теми. Думаю, ти теж, як артист і музикант, розумієш, що іноді народження теми не залежить від нас — це вирішують зверху. Мені здається, нам іноді посилають меседжі тоді, коли вони якраз актуальні. Тому що, переважно, ми співаємо про те, що болить, що "під ногами", і що дійсно зараз проживаємо. Коли ми з моїм саундпродюсером Іваном Клименком (ми разом працюємо з початку моєї кар’єри, з першої пісні) писали цю пісню, спершу просто говорили про батьків на студії. Знаєш, як ці сесії відбуваються? Спочатку годин п’ять поговорити, а потім годинку попрацювати. Тож ми годинку працювали над цією піснею, бо перед тим говорили про батьків і розповідали, як сумуємо за своїми, що рідко бачимося з ними. І вирішили, що є окремо пісні про мам, є пісні про тат. Наприклад, в alyona alyona є композиція про батька, а у мене — про сина, але не було такої, яка б одночасно об’єднала образи мами й тата. Адже в ідеалі, коли батьки не розходяться, вони залишаються єдиним цілим, основою щасливого дитинства й тим, чого хотіла б кожна дитина. Тому ми написали про це пісню і присвятили її конкретно батькам, тому що це найважливіші люди, які можуть бути. Поки наші батьки живі, ми залишаємося дітьми. Таку важливу річ захотілося написати.
Якою була реакція твоїх батьків на цю пісню?
Ой, мама слухала й розплакалася. Ми навіть опублікували в інстаграм відео з її першою реакцією на пісню. Це було незаплановано, хоча такий підхід досить попсовий. Ми обидві розплакалися в кадрі. Ми з мамою дуже схожі в цьому сенсі, обидві емоційні. Вона, на жаль, дуже рано втратила свою маму, тому ця тема для неї болюча. Дуже рідко бувають ідеальні родини, тому напевно в цій пісні кожен знайде щось своє: дитячий біль та дитячі травми, які є найважчими й не факт, що вони загоюються. Тому цією піснею я просто хотіла нагадати про важливе: якщо є можливість зателефонувати батькам і сказати, що ви їх любите, — робіть це. Бути поруч із ними — взагалі розкіш. Треба щодня їх обіймати й казати, що любиш, робити подарунки, поки вони тут з нами і ти маєш можливість насолодитися цими найкращими, найважливішими у твоєму житті людьми.
Музика має лікувати. Якщо вона не залишає за собою жодних емоцій — який сенс створювати таку музику?
На цю пісню також відзнятий кліп. Розкажи про нього.
Насправді це дуже проста робота. Ми просто зняли такий кліп, ніби монолог автора. Я в одному образі просто розповідаю цю історію, але головна родзинка цього відео в тому, що воно доповнюється фотокартками з дитинства. Ми дістали мої альбоми із заламінованими сторінками, куди раніше вкладали фотографії. Колись ці плівки проявляли, у мене була купа таких альбомів. У мене немає відео з дитинства, бо тоді ще відеокамера була розкішшю та ознакою багатого життя. Тому в мене є лише фотографії. Ми відзняли їх і показали у відео. Для мене це теж своєрідний спосіб закарбувати моменти. І я не можу без сліз дивитися це відео, бо це моя особиста історія. Але класно, що кожна моя особиста історія дуже відгукується людям, бо всі ми, по суті, проживаємо приблизно одне й те ж. Після прослуховування пісні й перегляду кліпу мені дуже багато людей писали: "Дзвоню мамі", "Втратила нещодавно батьків", "Захотілося переглянути фотографії з дитинства", "Дякую, ностальгую", "Дякую за пісню". Тобто я підняла цю тему й тішуся, що є фідбек. Навіть якщо хоча б одна людина відчула щось тепле всередині, значить, ця робота з’явилася на світ не даремно. От у мене такий підхід: музика має лікувати. Якщо вона не залишає за собою жодних емоцій — який сенс створювати таку музику? Заради переглядів? Заради чого? Мені важливо за весь мій музичний шлях залишити після себе хоча б кілька пісень, які житимуть довго й нестимуть важливі меседжі. Я буду щаслива і вважатиму, що зробила все, що могла, і зможу спокійно йти на пенсію.
Чи можеш згадати якийсь особливий спогад з дитинства?
Мої батьки вже давно не разом, і це теж моя дитяча травма. Я не приховую цього і завжди все дуже відверто розповідаю. У мене теж своя історія, але ми завжди тримаємось на хороших спогадах. Я маю один найяскравіший спогад. Усі наші батьки їздили на заробітки й привозили нам якісь заморські шоколадки. Я пам'ятаю, що тато приїздив завжди поїздом, який прибував у моє рідне місто Червоноград (зараз — Шептицький) о 23:45 у новорічну ніч. А жили ми в гуртожитку поруч з вокзалом. І тато вискакував з поїзда, забігав додому за 15 хвилин до Нового року, швидко приймав душ, замотував голову рушником — і ми рівно опівночі сідали за стіл. Їли мамин олів'є, тушковану зі сметаною курочку — все це куплене за останні гроші. Це було найкраще, що я можу згадати у своєму житті, адже тоді вся родина була разом. Коли ти не бачив тата пів року, і той момент, коли — бам! — і вже 00:00, Новий рік, ми загадуємо бажання, і я тоді була найщасливіша.
Я бажаю усім мати можливість бути поруч з рідними. Зараз, під час цієї війни, це взагалі велика розкіш. Якщо у вас є така можливість — цінуйте її. А якщо ні, то я відчуваю ваш біль. Нехай батьки будуть живі якнайдовше, адже поки вони живі — ми діти. І нехай у цьому розумінні ми будемо дітьми якнайдовше.
Редакторка текстової версії — Олена Кірста.
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу нової української музики "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
