На фото Галина Бабій та Володимир Пастушок в студії Українського Радіо
"Це був перший відблиск тої надії і духу колишньої звитяги, яка відновлюється та відроджується"
Чи пам'ятаєте, як ухвалювали для себе рішення?..
Стати добровольцем?.. Попередні події передували одна одній. Для мене боротьба за Україну почалася ще задовго до Майдану. Майбутні добровольці – бійці із сотень Самооборони Майдану були надзвичайно активними патріотичними громадянами. Всі знали, за що боролися і були готові до жертовності заради європейського майбутнього. Ми саме так бачили майбутнє, яке в нас тоді забирали. Ми чітко знали, чого хотіли. І найбільше розуміння того, за що ми боремося, прийшло після побиття студентів 30 листопада – що моя дитина в такій державі жити не буде.
Ви прийшли добровольцем на навчання в Нацгвардію зі статусу сотника Майдану.
35 сотня "Волинська Січ". Це сотня, яка кров'ю вписала в історію України рядок свій. Після розстрілу Майдану, загибелі Небесної сотні, було чітке розуміння, що це тільки початок і що далі потрібно боротися зі зброєю в руках. Почалася анексія Криму. І стало очевидним, що тільки зі зброєю їх можна зупинити. Все стало на свої місця. При анексії Криму особисто я був один із найзавзятіших в тому, що добровольчий рух повинен бути організований і бути державною частиною, потрібно відновити патріотичну, сильну Нацгвардію.
День добровольця – це був перший відблиск тої надії і духу колишньої звитяги, яка відновлюється, відроджується. Це був справді день, який не є символічною датою, це день, який відбувся у прямому розумінні слова. Це був блиск надії. Це була перша добра новина після 20 лютого, яка вселила у всіх надію, що ще не вмерла Україна. І цей дух відродженого воїнства, цей козацький дух вже нас не покидає. 14 березня – День добровольця, який не є днем придуманим, не є символічним. Це день, який чітко відбувся в історії, який засвітив світлом відновленої боротьби, який досі нас не покидає і ніколи не покине.
"Всі розуміли, що треба все "проковтнути" і боротися зі зброєю в руках, бо ворог був вже біля воріт"
Ви приїхали на базу "Барса", які на Майдані стояли проти вас.
Люди, які були першими добровольцями, жили за гаслом "Україна понад усе". У Внутрішніх військах було не менше патріотичних людей, які були душею і тілом з Україною. Той, хто себе замарав, втік одразу. Було 5 000 внутрішніх військ, які пересмикнули затвор і сказали, що готові зі зброєю в руках захищати Україну. Першими саме ми вступили в Нацгвардію, тоді навіть закони почали під нас підганяти про створення резервного батальйону. Всі розуміли, що треба все "проковтнути" і боротися зі зброєю в руках, бо ворог був вже біля воріт і він був очевидний. Вийшов генерал Кульчицький і сказав, що "хлопці, я вас розумію. Я також за Україну і готовий за неї воювати до останнього. Я генерал, професіонал, я не дозволю вам загинути в першому бою. Тому потрібно нам згуртуватися разом, пройти бойовий вишкіл. Я обіцяю, що з вами поїду і буду разом з вами воювати".
Я був сотником, сотня модифікувалася у взвод, я став командиром взводу. Так як я вже плюс-мінус ази військові розумів, то мені було легше доносити до своїх бійців самооборони Майдану, як воно. Військова тактика, стрільба, рукопашний бій… Ми були абсолютно відірвані від інформаційного поля того страху, жаху, що показували по телевізору, в медіа, що захопили "зелені чоловічки". Ми займалися суто вишколом військовим. Ми знали, що вони вже в Криму, під Слов'янськом. Коли ми приїхали після першої ротації, після смерті генерала Кульчинського додому, то я тільки тоді зрозумів, як вдома тяжко і страшно. Не так, як на війні. За рахунок цього, я думаю, ми не втратили бойовий дух. Перших "зелених чоловічків" я побачив вже безпосередньо вбитими.
Присяга була складена добровольцями 5 квітня.
Саму присягу приймали тільки добровольці. Перший добровольчий батальйон був повністю зроблений згідно тодішніх законів України. Я, як командир взводу, викликав своїх бійців самооборони до себе, але згідно повністю статуту, як воно має бути в армії. Все було урочисто, бо ж Україні треба показати, що відновлюється армія. Це розуміння було.
Чи багато ваших побратимів із "Волинської Січі" тоді прийняли присягу і взагалі стали добровольцями в постійних формуваннях?
32 людини, взвод.
"Зброю видавати за короткий термін згідно законів могла тільки структура МВС і Національної гвардії, а не Збройних сил"
Це всі з Майдану прийшли разом з вами?
Всі, ми були разом. Просто в нас там сотня розділилась на дві частини: одна сотня тоді поїхала в регіони волинські і там вони перейшли вже в "Азов". А рівненська частина потрапила в перший резервний, який став потім батальйоном Кульчицького.
Чого всі добровольчі батальйони були в системі МВС і Національної гвардії? Тому що держава не могла виходити за межі законів. Зброю видавати за такий короткий термін згідно законів могла тільки структура МВС і Національної гвардії, а не Збройних сил. Якби ми роздали зброю і дуже швидко поробили добровольців в системі ЗСУ, нас світ не зрозумів би, бо це була б дика махновщина і це був би великий мінус. Повинно було бути все згідно законів, бо на нас весь світ дивився, що ми ж держава?! 42 добровольчих батальйони і вони всі в системі МВС.
Спорядження ми мали все, як у звичайного піхотинця: стрілецька зброя, РПГ, кулемети, автомати. Ми були піхотними батальйонами. 5 квітня була урочиста присяга. Нас на добу відпустили додому. Я в червоному береті їхав. Ми навіть на нього здавали, бо для нас спеціально пошили нашу гвардійку – форму, як ми казали: камуфляж піксель синьо-чорний, в такому кольорі шведський спецназ був. Червоні – внутрішніх військ тільники, і червоні берети. Але генерал сказав, що він просто так берети не дасть. Хай вони пройдуть, повністю здадуть на берет. І ми повзводно бігли нормативи, стріляли, повзли і несли один одного на плечах, але щоб всі разом. А хто не здав, то той був у кепі. А хто здав, то той і був в червоному береті.
Завданням Нацгвардії в перші дні було вселити бойовий дух у Збройні сили, щоб вони повірили в себе і почали воювати
Де ви прийняли перший бій?
Після 5 квітня, як ми здали присягу, то вже 15 квітня виїхали в район Павлограда. Там блокпостами відділили Дніпропетровську від Донецької області. Ми відокремили блокпостами основні дороги і вже подекуди починалися дрібні перестрілки. Велика антитерористична операція розпочалася 2 травня вранці. Це було блокування Слов'янська. Про штурм міста взагалі жодної навіть мови не було. Спецоперація називалась "Весняна злива". Слов'янськ ми оточили, вибили ворога знову з блокпостів, які вони побудували навколо, загнали їх в місто і просто блокували. І весь час були постійні сутички. Тим самим ми їх виснажували. Початок 2 травня спецоперації, перша база АТО, яка була під Ізюмом, в нас було 1 200 чоловік. А гарнізон Гіркіна був 4 000. То ми навіть оточивши місто, самі попали в оточення. Гора Карачун до 6 липня була в повному оточенні, п'ятий блокпост в повному оточенні. В частковому оточенні інший блокпост. Щоб туди прорватися – це було сміливо дуже. Комбікормовий завод був блокований. Вони були більш підготовлені. В нас тоді була задача відновленої Національної гвардії… 1 травня тодішнє керівництво держави пошикувало і сказало, що “Козаки, така ситуація – в нас є Збройні сили. Вони мають зброю, навчені, але в них немає морального бойового духу. А ви слабо навчені. Але ви маєте бойовий дух. І ваше завдання і задача – вселити цей бойовий дух у Збройні сили, щоб вони повірили в себе і почали воювати. Вони навчені, просто не мають піднесення, яке маєте ви. І ваша задача – підняти бойовий дух”. Ми ж були разом із "Альфою", "Омегою", 95, 25 бригадами. Ми всі були в одному блокпосту. Було по три, чотири різних підрозділи. Ми були авангардом. Після 20 числа ми бачили ворога і вже стріляли. В атаку ми не йшли. Місто ніхто не збирався штурмувати, бо там було багато українців. Там теж було підпілля, яке співпрацювало з нами. Було чітке розуміння, що це Україна.
"Ти офіцер?" Кажу: "Я ж не офіцер ще зараз". "Ні, ти офіцер, ти сотник, ти навіть більше"
Генерал Сергій Кульчицький – один з тих генералів, кого бійці називали "батьком". Він був психологом, господарником, прекрасним бойовим командиром . Про що це свідчить? Про генетику, вишкіл, про якісь традиції в армії? Ви його знали?
Так, знав. Справжній офіцер, людина честі. Любов до України і розуміння того, що відбувається, адекватність стовідсоткова. Я ще офіцерське звання не отримав, а він до мене ставився, як до офіцера. "Ти офіцер?" Кажу: "Я ж не офіцер ще зараз". "Ні, ти офіцер, ти сотник, ти навіть більше".
"Вояки УПА зараз би позаздрили, скільки наші вояки тепер кладуть орків"
Він покладався на авторитетних людей?
Виходить, що так. І це просто вражало, що по-людяному. Він колоною БТР до нас прорвався, привіз провіант, набої, нас пошикував, а ми були не голені. Якби був живий генерал Кульчицький, стільки бородатих не було б (сміється). Він як нас побачив?!… "Що таке?! Не голені, не повипирувані?!" Коли він вдруге уже до нас їхав, я сиджу, бачу, сидить побратим, голиться в окопі. А як генерал загинув, то це був зразу бій за тіла. Було відчуття справді, що ми осиротіли.
Втрати були. Для мене одна людина загинула, вже це багато. Війна не може бути без втрат, я втрати не рахую батальйону, я рахую тих, хто зі мною був на блокпосту, на одній ротації. Їх завжди було немало. Ми відстояли Україну.
Що зробив добровольчий рух? Росія вела експансію , щоб завоювати Україну від початку 1990 років, наприклад, в культурній сфері. Російські пісні, інформаційний простір російськомовний. Я був громадським діячем, і щоб зробити україномовну дискотеку в школі, це такий спротив був державних структур! Але Росія ніколи не могла прорахувати, що буде така кількість велика добровольців, яка замінить армію, хай і на деякий час. І така кількість ролі держави виконуватимуть волонтери, і що їх будуть годувати, бо держава тоді на глиняних ногах стояла буквально, щоб забезпечувати ту армію. “Руська душонка” такого не могла передбачити. Та сама ситуація знову повторилася вже в 2022 році. Вони не спроможні нас зрозуміти. І ми себе погано знаємо. В нас козацький дух. Вояки УПА зараз би позаздрили, скільки наші вояки тепер кладуть орків. Козак не без долі, а Україна не без щастя.
Які нагороди у вас є за ці роки?
На цій війні Орден "За мужність", за добровольчі рухи, за Майдан був "Богдана Хмельницького".
Якщо я не на війні, я повинен приносити користь Україні. А користь якраз патріотичного і морального бойового духу чи донесення любові до серця, любові до України. Я не втрачаю час не там, не тут. І я бачив свої плоди. Після 2014 наш батальйон стояв до 2022 року в Попасній. І я на сході України провів сотні зустрічей зі школярами, студентами, робочими, селянами. Я ж бачив, скільки людей воює із Попасної. Я бачив, як хлопці, які в 2016 році – я приходив в школу, і через три роки приходять і кажуть, що також будуть військовими, будуть на контракті, "от куди мені порадите". Я навіть радив. І я бачу таких школярів, які виросли за ці 10 років і стали абсолютно проукраїнськими воїнами, я бачу віддачу.
