Дмитро Фінашин. Фото: mvs.gov.ua
"Я був 2 доби у статусі загиблого"
Ваш бойовий шлях весь пройшов у Нацгвардії. Ви були розвідником, снайпером, спеціалізувалися на безпілотних системах, а зараз в основному опікуєтеся реабілітацією, тому що в січні 2025-го року вас призначили радником міністра внутрішніх справ із ветеранської політики. Так?
Саме так.
У вашому досвіді є історія, що Героя України вам присвоїли посмертно, наскільки я розумію?
Ні. Я часто стикаюся з цією історією, це трошки перекручена інформація. Ні. Я був 2 доби у статусі загиблого. Тобто спочатку загиблий, потім безвісти зниклий, тому що тіла не було мого. І поки я був у цьому статусі, поки мене не було і всі думали, що я мертвий, підрозділ зібрався і ухвалив рішення про те, що будуть готувати на мене подання на Героя України посмертно. Відповідно, вони запустили цей процес. Але через 2 доби мене знайшли, я живий і вони вирішили, що якщо ми вже вирішили подавати на Героя посмертно, то нехай краще живому спробуємо, щоб прийшло. І прийшло.
"Уся моя група думала, що я загинув"
Що з тих подій ви вважаєте за потрібне, за важливе розказати? Це ж важлива частина вашого досвіду, яка, очевидно, впливає і на подальші рішення, життєві в тому числі і те, чим цікаво вам далі займатися.
Якщо деталізовано розповідати всю історію, то вона на 3 години може розтягнутися. Якщо коротенько, то з групою ми вирушили на чергове бойове завдання, пройшли "сірою" зоною 3 км і там наткнулися на підготовлену позицію противника. Хоча її там не повинно було бути за даними розвідки, але тим не менше. Ми натрапили на цю групу, я був в складі передового дозору. Відповідно, перший контакт у мене з ними відбувся. Мій товариш зазнає поранення. Ми починаємо його евакуйовувати до основної своєї групи через поле під кулеметним обстрілом і в результаті цієї евакуації я отримую вогнепальне поранення. Тобто, два поранення. Перше – мені відбило вказівний палець на правій руці. Але я продовжив евакуацію і через певний час мені вже наступна куля влучила в ліву руку і по біцепсу перебила мені кістку. Вона трималася по суті на м'яких тканинах. Хлопці мені ще змогли накласти турнікет, але за той час я втратив багато крові, в мене почалися втрати свідомості і такі негативні моменти. І в якийсь момент я прийшов до тями, а я один. Уся моя група думала, що я загинув. Тут пропущу багато моментів. Але група думала, що я загинув. Вони забрали своїх поранених і відійшли. Це було за 3 км до найближчих наших позицій.
"Промарив там 2 доби і мене знайшли"
Це Соледар, 22-й рік?
Так, це кінець травня 22-го року в районі Соледару. І виходить, що я один. Всі думають, що я загиблий, ніхто мене не буде шукати. У мене немає ні зв'язку, нічого абсолютно. Ніякої провізії, великі крововтрати, втрата свідомості, галюцинації тощо. Встати я не можу, доводилося повзати. Вночі +4, трошечки замерзав, думав, що не переживу цю всю історію. Ще потім собі ускладнив ситуацію – впав у рів, отримав забій двох легень, в кожну з легень набралася вода, я не міг дихати нормально. Але тим не менш. Промарив там 2 доби і мене знайшли. Знайшли, врятували, я молодець.
"Не повинна була б людина вижити в таких умовах"
Ви розповідаєте про цей досвід людині, яка взагалі уявлення не має, що це. Тобто ви розповідаєте, але є люди, і таких дуже багато навколо, які не уявляють, як таке пережити.
Відверто кажучи, станом на тоді, я би і сам не міг уявити. І якби мені хтось таке розказав, я б сказав, що ти щось або не договорюєш, або щось не так. Не повинна була б людина вижити в таких умовах,. Але ні, як виявляється, людина дуже адаптивна істота. І якщо вона має на це бажання, то вона буде викручуватись і виживати в любих ситуаціях.
"Адаптуватися допоміг попередній бойовий досвід"
Ви думали потім, взагалі є сенс думати, що власне у вас було таке, що дало можливість адаптуватися, вижити і зберегти життя?
Адаптуватися, в принципі, допомогла попередня служба, попередній бойовий досвід, тому що ми доволі "бідне військо" були до того. Як звучить російською: "голь на видумкі хітра" ("пішла голота на вигадки" – ред) – оце воно. У тебе є два шляхи – або ти адаптуєшся і робиш свою роботу тим, що в тебе є, або ти її не робиш і не виконуєш, в принципі, свої обов'язки. Тому я вже звик якось по життю шукати вирішення проблем, а не зациклюватись на проблемах і думати, як мені зараз недобре. Так само і під час поранення шукав варіанти і намагався якось максимально витиснути для себе ту чи іншу ситуацію. А загалом мозок сам робить це за вас, насправді. Він буде боротися за своє виживання до останнього.
Ви були без їжі і води. Чи якусь воду вам вдалося роздобути?
Воду я знайшов. Ну, як воду. Знайшов калюжу болотяну, вона гнила була, абсолютно не придатна до пиття, зеленого кольору, тухла, смерділа, але тим не менш це краще, ніж нічого. Іншої в мене не було. Я оцінив ситуацію і зрозумів, що краще я буду пити цю воду і потім, якщо мене врятують, боротися з її наслідками, ніж я помру без неї. Тому пив таку.
"Я став бідніший на емоції"
Такий досвід якось змінює людину? Маю на увазі в сенсі такого відчуття, що якщо можна вижити в таких умовах, то я можу щось.
Це десь загартовує, це десь робить тебе більш, можливо, жорстким. Дружина каже, що я став трошки черствіший, можливо. Бідніший на емоції – я думаю, що це так працює. Це чудовий досвід в тому контексті, що в тебе є якісь складнощі, ти просто накладаєш їх на раніше пережитий досвід і розумієш, що та ні, слухай, нічого тут такого, роби. Є проблема – вирішуй і не думай, що тобі зараз дуже погано, тому що завжди може бути гірше. В будь-якій ситуації може бути гірше. Можна знайти ситуацію і знайти людину, якій конкретно зараз в тисячу разів гірше, ніж тобі.
"Вони просто ніколи не виходили з епіцентру своїх переживань"
А це працює? На мене, скажімо, цей момент, що комусь може бути гірше, спрацьовує. Але ж навколо можна зустріти десятки людей, які скажуть: "Ні, тільки я в центрі своїх переживань".
Бо вони просто ніколи не виходили з епіцентру своїх переживань. Нехай просто спробують уявити, в яких ситуаціях зараз сидять наші полонені. Просто уявіть ситуацію, в яких умовах вони. Той стан недоїдання, постійного морального, фізичного тиску, тортури, знущання. Подумайте просто і тоді зважте, як вам насправді – погано чи ні.
Ви згадали про "бідну" армію. Ви в Силах оборони з 2015 року. Як змінилася українська армія за цей час?
Насправді, зараз вона, мабуть, більш технологічна. Не те, щоби ми були сильно дуже забезпечені. Якби було все так чудово, то не були б ці постійні збори – від автомобільних шин до FPV-дронів. Все одно проблеми і все одно не можна закрити весь цей сектор. Але технологічніші дійсно.
"Ми воювали ту війну "малою кров'ю"
Ставлення до людини, ставлення до людського життя. Як із цим у нас?
Цікаве питання. Загальне ставлення до людини і життя завжди було хорошим і високим. Просто треба враховувати ситуацію. Раніше до повномасштабки – це відносно стала війна, це відносно малі втрати. Ми воювали ту війну, наприклад, 20-й рік, "малою кров'ю". Це був чудовий курс молодого бійця, в якому можна було зрозуміти, як це все працює, зрозуміти війну, навчитися і за це практично нічого не заплатити, крім фінансових коштів і дуже малого відсотку втрат. Тоді не було таких задач. Офіційно був наказ на припинення вогню навіть. Звісно, всі цінували і боялися, щоб бодай якесь найменше поранень хтось не отримав. Зараз зовсім інші задачі. Зараз є штурми, є відбиття штурмів і все інше. Це не те, щоб зараз командири наші стали більш жорсткими, просто умови диктують такі правила. Вони ухвалюють дуже складні рішення.
"Дивись на мене і роби як я"
Я був головним сержантом взводу і для мене був основний принцип: "Дивись на мене і роби як я". Якщо я не пішов би кудись вперед перший, то я би не зміг сказати людям, що давайте ми будемо виконувати цю задачу. На ту операцію я йшов перший. Страшно було? Страшно. Йдемо по-темному, йдемо незрозуміло куди, незрозуміло є тут противник чи немає, інформація така-сяка. Але мусиш йти. Мусиш йти робити і показувати приклад іншим людям. Тому що якщо ти будеш йти і трястися від страху, то тоді задача не буде виконана.
Розвідник і снайпер – це ваші перші спеціалізації чи ні?
Взагалі на війну я потрапив оператором взводу аеророзвідки. Потім став головним сержантом взводу аеророзвідки і після того я перекваліфікувався на снайпера. Тобто снайпер в розвідувальному взводі.
Дмитро Фінашин і Тетяна Трощинська у студії Радіо Культура
"У мене все пройшло просто як по маслу"
Як відбувалася ваша реабілітація? Я думаю, що це теж цікаво почути людям, які мають свої якісь міфологічні уявлення, бо буває по-різному, залежно в які руки потрапиш і так далі.
Саме так. По-перше, в які руки потрапиш. По-друге, характер поранення, від цього теж залежить. Якщо можна так сказати, то мені насправді пощастило, відносно інших хлопців. У мене по біцепсу була перебита рука. Так, я приїхав, мені ампутували палець, який висів на шкірі, мені відрізали руку. Там була гангрена, тому що 2 дні я пробув без жодної допомоги. Мені зробили реампутацію, почистили рани, чотири операції і все, в принципі я почав загоюватися швиденько. З моменту потрапляння в перший заклад охорони здоров'я 28 днів і мене виписують вже з госпіталя. В мене все пройшло просто як по маслу. Якихось інших супутніх поранень у мене не було. Кісткам зростатися не треба було, тому що їх всі відрізали, які були проблемні. Відповідно, загоївся і давай – фізична реабілітація, робота з фантомними болями з психологом. Але щоб потрібно якусь рухливість кінцівок відновлювати або нерви, то ні, в мене такого не було.
"Не може людина бути постійно усміхненою, коли їй щойно відрізали кінцівку"
Тим не менше, все одно існують моменти, які необхідні. Та сама психологічна реабілітація є необхідною?
Абсолютно вона є необхідною і в моєму випадку так само. Щоб ти не відчував і не переживав би всередині себе, ти все одно "одягаєш якусь маску", позитивний образ, і ти показуєш: "Та ні, все класно, давайте хлопці, давайте будемо триматися". Навколишніх ти маєш якось підбадьорити, трошки розвеселити, десь пожартувати, все заховати за якимось чорним гумором, будь-як, щоб всім було нормально, щоб не було цієї напруженої ситуації. Але насправді ж ти переживаєш зовсім інше. Ну, не може людина бути постійно усміхненою і задоволеною, особливо, коли їй щойно відрізали якусь кінцівку тіла. Так не працює. І тут потрібно це діло помітити. Якщо особа, боєць сам не звертається, то, можливо, нехай би прийшов психолог і якось легесенько почав із ними працювати. Щоб пропрацювати його емоції, щоб, можливо, він вийшов на контакт з тобою, поділився, проговорити це все. Це необхідно. Ті ж фантомні болі. Я взагалі не те, що жив собі кожен день, я просто його проживав і намагався прожити якнайшвидше, щоб просто заснути і не відчувати цього всього. Тому що мій мозок почав відтворювати момент потрапляння кулі в мій організм, декілька разів на хвилину мені куля перебивала руку і це прямо супер чітко відчувалося. Я дуже добре це запам'ятав.
Це просто впізнаваний саме цей біль, так?
Це саме він. Почалося все з того, щоб куля прилетіла мені по пальцю. І я такий: "Ого". Типу, це теж не дуже приємна історія, насправді, коли тобі перебиває палець. А потім, видно, мозку цього стало мало і він почав шукати ліву руку. А її немає. Типу, я на неї ніяк не реагую. Логічно чому, а він просто посилає цей сигнал. Буквально тиждень тому я відчував це на власному тілі і він такий: "Згадай" і прилітає.
"Психолог допоміг"
Тепер ви знаєте, як з цим працювати?
Психолог допоміг. Я працював з психологом, там великий комплекс. Ми пробували абсолютно різні варіанти, різні вправи, дзеркальні терапії тощо. Це для кожного індивідуально і треба знайти ключик саме до тебе. Мені зайшов і допоміг варіант із психологом і воно опустилося на рівень дискомфорту. Так, інколи вистрілює, десь є, але це вже не настільки жорстко, як було на початку.
"Я хотів бути у війську і максимально принести користь нам або завдати збитків їм"
У вас була можливість комісуватися чи демобілізуватися і піти цивільним, наприклад, лектором, викладати про психологічну стійкість?
Не завадило би ще отримати відповідну освіту, щоб розказувати про психологічну стійкість.
Зараз маса людей цим абсолютно не переймається.
У цьому і проблема. Я можу, як кажуть у війську, собі "накрутити цих бігуді" і ходити думати, що я великий професіонал і молодець. Ні. Насправді, потрібно ще якось підтвердити цей фах. Але менше з тим. Чи була можливість списатися? Так, була. Мене в листопаді 22-го року звільнили з військової служби за станом здоров'я, рівно на 7 рік моєї вислуги. І все, я був на пенсії. Я пробув на пенсії до березня, в березні мене запросили до МВС в Департамент соціального захисту, щоб я займався протезуванням хлопців, допомагав їм, консультував тощо. Тому що цей шлях я вже пройшов на той момент. Я там попрацював недовго – 3 місяці, тому що я відчував себе "не в своїй тарілці". Це не моя екосистема. Я розумів, що зараз я можу хоча б якось бути дотичним до того, щоб боротися з проблемою, а не з наслідками. Тобто я хотів бути у війську і максимально принести користь нам або завдати збитків їм. Тому я знайшов спосіб і мобілізувався на військову службу. Це вже був 23-й рік. Там отримав офіцера, вже був у розвідувальній секції в одному з підрозділів безпілотної авіації. Півтора року прослужив і першим числом 25-го року я звільнений з військової служби знову, тому що я був у статусі "обмежено придатного", а цей статус ліквідували.
"Суспільство має бути зрілим"
До чого треба бути готовим нам усім? Маю на увазі виклики з точки зору соціального, реабілітаційного напрямку.
По-перше, суспільство має бути зрілим, інклюзивним. Передусім, фізично інклюзивним, тобто доступність має бути нормальна для людей з обмеженими можливостями, які могли би заїхати, куди їм потрібно. Бо зараз у нас пандуси або відсутні, або в більшості випадків непридатні для використання. Тобто від пандуса до робочого місця. Але, знов таки, перебудувати будівлі, щоб там можна було зробити ширший коридор, щоб проїхати на кріслі колісному, це важко. Двері важко. Сходи, ліфти і все інше – це величезний виклик. Тобто фізична доступність проблемна. Далі ментально. Тобто є певна дискримінація людини з інвалідністю. Їй значно складніше знайти собі роботу на ринку праці, аніж працездатній особі. Зрозуміло чому, і вже автоматично упереджене ставлення до цієї людини, типу: "О, ти більш проблемний, потрібно буде навколо тебе бігати", танцювати" тощо". Тобто тут треба вирости суспільству нашому. А від цього залежить, знов таки, працевлаштування – це величезний просто кусок, який згладить багато проблем. Тому зараз для нас топпріоритет – це працевлаштування і повернення бійців до служби. Посади їм знайдемо – або в погонах, або в держслужбу, або вільний найм, але ми максимально намагаємося забирати людей назад. Для чого? По-перше, ти не викинутий системою, ти маєш зарплату, в тебе кращі умови для існування і життя автоматично стає трошки більш якісним. У тебе є середовище, ти спілкуєшся, ти незачинений вдома. У тебе є начальник або командир, якщо ти на службі, який тобі буде казати: "Так, ану зберися, не розкисай, завтра приходь на службу і все буде нормально". Тобто він тримає тебе трошки в тонусі. І, в принципі, людина соціалізована. Це дуже важливо. Тому що навіть в Америці відсоток безробітних безхатьків був дуже високий. Дуже високий відсоток людей з алкоголізмом, які мають наркотичну залежність. Саме серед ветеранів в Америці. Це дуже велика проблема і я впевнений, що ніхто не хоче, щоб таке суспільство ветеранів у нас було. Тому працевлаштування, перепрофілізація. Якщо не хочеш на службу, гаразд. Має бути нормальна програма з перенавчання. Консультанти мають бути з працевлаштування, які можуть твій військовий досвід перевести в резюме. Його скласти – це також важливо і це треба вміти. Бо дійсно ти набуваєш дуже цікавих навиків і досвіду під час війни на службі. Я впевнений, що 1-2 напрямки роботи ти собі зможеш знайти.
