Владислав Ващук у студії Радіо Культура
"Окупанти зайшли в Гостомель, я з дітьми був у підвалі"
Складається враження, що всі ваші досягнення і здобутки, все ваше попереднє життя дещо стерлося за останні три роки. А те, що відбувається зараз, за своїм емоційним наповнення стало навіть сильнішим...
У 2022-му, коли почалося повномасштабне вторгнення, окупанти зайшли в Гостомель, і я з дітьми був у підвалі, у мене було відчуття, що нам несподівано відкрили завісу. Століттями нам брехали, що ми всі разом, що ми "брати" тощо. І що буде далі, ніхто тоді не розумів. Найбільшим бажанням було тоді вийти з дітьми з окупації. Це справді були дуже емоційні переживання. Сьогоднішнє життя – це суцільні емоції. Емоції, зрозуміло, дуже різні.
У ті перші дні великої війни здавалося, що майбутнього немає. Іноді здавалося великим щастям дожити хоча б до вечора. Чи змінило вас перебування в Гостомель в ті дні? Чи було враження, що ви стаєте іншою людиною?
Тоді ми запитували себе тільки одне: коли ми вийдемо, коли це все закінчиться, як врятувати дітей, як знайти їжу. Була задача вижити. Я думав тільки про те, щоб вийти звідти з дітьми. Важко було уявити, що в 2022 році я буду сидіти в підвалі. Довелося виживати. Без світла, без газу. Готували їжу на дровах.
Як діти згадують ті події через три роки? Чи говорите ви з ними про ті дні?
Ні. Ті події не згадуємо. Діти живуть, як живуть всі діти в Україні. Дочка ходить до школи, під час уроків лунають сирени, вони спускаються в бомбосховище. Син навчається в університеті. Життя триває, як у всіх в країні.
Як прийшло рішення приєднатися до Нацгвардії?
Із самого початку повномасштабного вторгнення я допомагав ЗСУ. У мене там друг, ми збирали кошти, купували тепловізори, машини, дрони. Тільки-но я вийшов з окупації, одразу запитав себе, як і чим я можу допомагати. Мене запросили зіграти благодійний матч, і я на ньому збирав кошти на тепловізор. Тобто я почав використовувати свій ресурс для того, щоб допомогти своїм друзям, які на фронті потребували допомоги.
Мій час прийшов, коли мене запросили зіграти в благодійному матчі, де грала команда бригади "Буревій" Національної гвардії України. Мій друг, вчений-медик, бард, командир медроти Всеволод Стеблюк запитав, а чому я ще не у них в медичній роті. Він сказав, що їм потрібні люди. Наступного ранку я зателефонував йому і сказав, що я ухвалив рішення. І я готовий до них приєднатися. Після цього я пішов до воєнкомату.
Мене і там запитували, навіщо я йду в Нацгвардію. У мене біла тільки одна відповідь. Мені треба. Так я прийшов в медроту. Потім було навчання. Потім присяга. І після цього був одразу виїзд на евакуацію. Перший раз я взагалі не розумів, що мені робити. Мені командир сказав спостерігати, і я спостерігав та допомагав, чим можу. З другого разу я вже діяв активніше. З кожним разом потрібно було включатися все більше. Але у мене була сильна мотивація – допомагати. І своїм ресурсом зокрема. Я спілкувався з фондами і збирав кошти, як і усі. Зараз я вже офіцер реабілітації, пройшов курси зв'язку, розвідки, стандартів НАТО, міжнародне право. Все це я пройшов і отримав сертифікати. У нас війна, і ми повинні все робити для нашої Перемоги.
"Так нас вчив Валерій Лобановський"
Наша армія зараз складається з багатьох цивільних. Які базові речі вам потрібно було вивчити, щоб потрапити в медроту?
Турнікети, зупинка крові, правила евакуації: як із потяга, машини, гелікоптера правильно евакуювати пораненого. Не скажу, що було легко. Перші 20 евакуацій я не зовсім розумів, що мені робити. Коли я повертався додому, хотілося просто помовчати, і я мовчав. Я дуже за все переживав і запитував командира, як їм вдається не переживати так сильно. Він пояснював, що вони в медицині все життя. А у мене все життя був футбол. А футбол – дуже емоційний спорт, тож я сприймаю все на емоціях. Але я вирішив для себе, що це моя робота. І я її роблю. Відключаюся від неї тільки коли повертаюся додому. Так було і в спорті. Так нас вчив Валерій Лобановський. Він нас навчав швидко переключатися. Ми, наприклад, виграли гру, пораділи 15 хвилин і вперед – готуватися до наступної гри. Не потрібно в голові тримати багато переживань.
Це ті навички, які залишилися з футбольного життя?
Це називається "увімкнувся - вимкнувся". Ти не повинен все життя ходити увімкненим. Ти повинен акумулювати свою енергію.
А ваше ім'я працює зараз на вас, коли ви вже в Нацгвардії?
Так. Допомагає в різних напрямках, зокрема, переговорних моментах.
Ви сказали фразу "настав час". Як ви зрозуміли, відчули, що він прийшов? Адже в будь-якому випадку це складне рішення.
Відповіді немає. Це зараз, з огляду на той час, я кажу, що настав час. А тоді я цього не знав. Зробити цей крок – це дуже велика відповідальність.
Владислав Ващук і Тетяна Трощинська у студії Радіо Культура
"Я навчаюся постійно"
Тож, для того, щоб зрозуміти весь процес, вам знадобилося 20 евакуацій?
Людина, яка прийшла з футболу, не може одразу стати профі. Я навчаюся постійно. Постійно є труднощі. Це люди, форс-мажори, людський фактор – речі, які не передбачиш. Треба все враховувати і зробити так, щоб поранений доїхав до лікарні в такому ж стані, як ми його взяли. Це для мене й досі – дуже тяжкі моменти. Може комусь це дається легше. Мені було дуже важко.
Що було найважчим?
Відповідальність за людське життя. А взагалі, дуже багато всього різного відбувається. Буває, під час евакуації, хтось впізнає мене, як футболіста. Якось я перекладав важко пораненого, а лікар сказав, що якби не ця важлива ситуація, взяв би у мене зараз автограф. Бувало, що поранені хотіли зі мною сфотографуватися, але у них були обпалені руки. Багато чого там відбувається. І смішного, і сумного.
В яких регіонах ви працювали?
Всюди. Це армія. Ми працюємо по всіх напрямках.
"Зараз я працюю в Медичному центрі Національної гвардії України"
Часто, читаючи суперечки в соцмережах, бачиш, що між фронтом і тилом – абсолютний розрив. У вас є це відчуття розриву між світами?
Ви знаєте, я про це не думаю. Зараз багато людям розповідають про ЗСУ, щоб вони більше розуміли, що таке армія, щоб вони могли обрати там роботу для себе. Мені не пропонували нічого обирати. Я не знав, як працювати в евакуації, як працювати медроті. Зараз я працюю в Медичному центрі Національної гвардії України. І кожен день я навчаюся, навчаюся і навчаюся. Але футбол не забуваю. Футбол мене і рятує психологічно. Де б я не був, постійно ми робили якісь турніри, баталії. Якщо був вільний час. Адже людям потрібна розрядка.
Багато охочих пограти з вами у футбол, бодай на любительському рівні?
Дуже багато. Таке відчуття, що всі грають у футбол.
В чому полягає ваша робота у відділенні реабілітації Медичного центру Національної гвардії України?
Багато не розповім. Скажу стисло – ми вивчаємо ментальне здоров'я нацгвардійців, які повернулися. Цим хлопцям потрібно допомогти. Вони повинні повернутися в соціум, як свої, а не чужі. Зв'язок повинен залишатися в суспільстві. І зв'язок цей повинен бути потужний, щоб допомогти хлопцям швидше адаптуватися.
Ви згадали Всеволода Стеблюка, академіка, відомого українського військового лікаря, виконавця, дуже достойну людину. Він також був героєм наших подкастів. Він був вашим командиром на початку?
Він мій друг. В армії дуже важливо, коли є люди, на яких ти можеш розраховувати. У нас дуже міцний зв'язок. Коли ми поряд, ми рухаємося в одному напрямку. Ми завжди з ним так рухалися. І так рухаємося далі.
"З такою ж метою я прийшов в Нацгвардію. Добитися результату"
Чи відрізняються друзі у футболі та у війську?
Та команда, яка грала при Лобановському – це був абсолютний баланс, пазли, які склалися. Там теж було завдання, і потрібно було добитися результату. З такою ж метою я прийшов в Нацгвардію. Добитися результату.
Ніхто з нас не уявляв, що війна так затягнеться. Що ви думаєте про неї зараз, коли перед нами – повна безкінечність і незрозумілість?
Це не буде так, як каже Трамп, за 24 години. Це дуже тривалий процес. Перемога не включиться одним рухом. Та й що таке Перемога для нас? Очевидно, що коли розпадеться Росія, це буде для нас Перемогою. Але окрім цього, і у нас має бути все добре. Перемога не настане одномоментно. Це буде дуже тривалий процес.
Наскільки заплановане сьогодні ваше життя? Чи будуєте ви якісь плани? Чи плануванням вашого життя займається нині Нацгвардія?
Далеко я своє життя зараз не планую. Для себе я його планую на три дні. Бо такі часи. А в цілому я планую, щоб наш напрямок роботи розвивався. Хлопцям потрібна достойна реабілітація. Тому в цьому напрямку і працюємо. Паралельно працюємо і воюємо.
У цій ситуації потрібно бути реалістом, без завищених оцінок і реальною оцінкою ситуації. Ми часто чуємо фразу, що повинні бути морально готовими до різних сценаріїв. Чи може впоратися з усім цим людська психіка? Вона може підготуватися до найгірших сценаріїв?
Із часів ковіду та повномасштабного вторгнення складається враження, що все найтяжче нині знаходиться в Україні. Але і вся сила сьогодні знаходиться в Україні. Тут люди сильніші. Тут люди світліші. І все, що тут відбувається – це наш біль і наше переживання. Ми хочемо, щоб був мир. Щоб ми рухалися в своєму напрямку. Але ми ще й самі не знаємо, яким буде цей напрямок. Втім, багато чого вже спрацювало. І світло з'являється.
"Так ми грали у Лобановського. Ми повинні були бути багатофункціональними футболістами"
Часто у своїй уяві ми малюємо захисника молодим, міцним, в хорошій фізичній формі. Чи відповідає це дійсності? Чи в цій війні буває по-різному?
Для того, щоб захистити нашу державу, повинні об'єднатися всі! І всі люди для цього підходять. Для цього потрібна не лише фізична підготовка, а й світла голова. У нас багато людей прийшли з успішного бізнесу, якихось приватних практик. І вони сьогодні служать, допомагаючи своїми навичками. Згаданий вже сьогодні академік пан Стеблюк – нині анестезіолог. І нині він розбирається в усьому, що пов'язано з медициною: і травмами, і операціями. Він багатофункціональний лікар. Так само нас навчали, коли ми грали у Лобановського. Ми повинні були бути багатофункціональними футболістами. Він хотів, щоб ми були універсалами: грали в нападі, в захисті, праворуч, ліворуч тощо. І тоді я ніколи не думав, що буду офіцером. А на сьогоднішній день я відпрацьовую багато різних задач. Треба рухатися! І зовсім не обов'язково переносити тонну за день. Кожен може працювати в своєму напрямку. А хто не може, то він тільки так думає, що він не може. Можуть всі.
