Мусимо підхоплювати нитку наших колег і друзів, яких забрала війна. Саша Довжик про місію Вікторії Амеліної

Мусимо підхоплювати нитку наших колег і друзів, яких забрала війна. Саша Довжик про місію Вікторії Амеліної

Книжка "Дивлячись на жінок, які дивляться на війну" Вікторії Амеліної увійшла до фіналу премії Джорджа Орвелла в категорії "Політичний нонфікшн". Це незавершена робота письменниці, яка загинула 1 липня 2023 року від поранення, отриманого внаслідок ракетного удару російських окупантів по центру Краматорська 27 червня 2023 року. Про цей проєкт в ефірі Радіо Культура Євгенію Агаркову та шановній аудиторії розповіла голова Інституту документування і взаємодії INDEX Саша Довжик.

0:00 0:00
10
1x

Фото: May Lee: PEN Ukraine

 

Сліди ворожого втручання навіть на рівні форми 

Після початку повномасштабного вторгнення Вікторія Амеліна, яка була успішною письменницею у категорії фікшн, зрозуміла, що ця форма для неї більше не працює і що реальність, яка її оточує, вимагає зовсім іншої відповіді. Вона перестала працювати в літературі й почала проходити тренінги як розслідувачка воєнних злочинів. Це стало її вибором — стратегія спротиву у 2022 році. Коли Вікторія вже  працювала в Україні розслідувачкою воєнних злочинів у складі команди "Truth Hounds", а також у складі волонтерських місій українського ПЕН, вона почала звертатися до жанру нонфікшн. Це документальне письмо, описування реальності, яку вона бачила довкола себе. Вікторія почала працювати над книгою, яка описувала пошук справедливості українцями й українками, що зазнали жахливої війни.

Вона покладалася на своїх героїнь — жінок, яких бачила довкола себе, що з часів вторгнення Росії в Україну в 2014 році зробили справою свого життя боротьбу за справедливість у той чи інший спосіб. Серед жінок, з якими спілкувалася Вікторія, проводила з ними час, супроводжувала в їхніх місіях, — журналістка Євгенія Подобна, яка висвітлювала війну ще до повномасштабного вторгнення. Вона була однією з провідниць Вікторії Амеліної і стала важливою частиною книги. Також у книжці є Олександра Матвійчук, правозахисниця, нобелівська лауреатка; письменниця Світлана Поваляєва, мати Романа і Василя Ратушних; Лариса Денисенко, правозахисниця й письменниця; Олена Стяжкіна, донецька історикиня й письменниця, потужний голос українського Сходу; Тетяна Пилипчук, важлива опора харківського культурного життя і культурного спротиву, директорка Харківського літературного музею; розслідувачки воєнних злочинів, колежанки Вікторії. Це поле українських жінок, які намагалися знайти відповідь: що робити, аби досягти справедливості, коли всі ми зазнаємо втрат і болю, коли кричимо від того, що бачимо довкола себе. 

Текст Вікторії складався з її репортажів, розмов, щоденникових записів, які вона переробляла у красиву, потужну прозу. Від початку книги маємо довершені розділи, дописані авторкою, в яких багато контекстуального знання про історію України, адже це також було важливим для Вікторії Амеліної — показати тяглість українського спротиву й української культурної боротьби. В якийсь момент книга починає розпадатися на фрагменти, бо вона не була дописана. Для нас як редакційної групи постало питання форми: як передати цей голос і донести ці слова до читацтва? Рішенням стала тактика невтручання. Ми мінімально втручалися в авторський текст у тих місцях, де оповідь уривалася, де ми стикалися з чернетками, що не були дописані авторкою, з нотатками, що були сирою формою рефлексії на події. Ми залишали їх такими, якими знайшли, роблячи лише виноски й коментуючи, що оповідь була обірвана, розділ не був завершений. Здається, що ця форма з прогалинами, порожнечами, які лишилися в тексті через удар Росії по Краматорську, через те, що письменниця не змогла завершити свою оповідь, також перетворюється на певне свідчення. Ми бачимо сліди російського втручання навіть на рівні форми, не лише змісту.

Саша Довжик. Фото theukrainians.org

Структура книжки — новий тип документа

Безумовно, це інноваційний літературний жанр, який переплітає різні форми реакції на реальність навколо. У тексті збережені й доповіді Вікторії з її документаційних місій — цінне свідчення, яке вона хотіла включити в тіло книги. Є там і важливе інтерв'ю Вікторії з Філіпом Сендсом — правозахисником, який займається притягненням до відповідальності за воєнні злочини. Ця розмова відбулася на Львівському книжковому форумі у 2022 році. У ній проговорюються ключові для авторки питання пошуку справедливості й притягнення агресора до відповідальності. Ця книга — мозаїка, яку творять авторський стиль, іронія, неймовірний розум Вікторії Амеліної. Це рамка, що тримає докупи розрізнені й вельми не схожі між собою текстуальні підходи.

Коли політична мова стає мистецтвом: визнання книги

Варто зауважити, що "Дивлячись на жінок, які дивляться на війну" від початку замислювалася і писалася англійською мовою. Для Вікторії було дуже важливо говорити про війну, фіксувати і свідчити саме для міжнародної аудиторії. Передусім вона хотіла, щоб ці історії достукалися до людей на міжнародному рівні, зокрема до тих, які ухвалюватимуть рішення щодо правосуддя і притягнення країни-агресора до відповідальності. Тому кожна премія, кожен міжнародний майданчик, який завойовує ця книга, — також поступ місії, яку здійснювала Вікторія. Премія Джорджа Орвелла, що дається творам, які перетворюють політичне письмо на мистецтво, якнайкраще відповідає і стилю, і змісту, і літературній потужності праці Вікторії. Її книга не є суто журналістським письмом чи сирою рефлексією на українську реальність. Це справді висока література, високий стиль, і ми щасливі, що вона має подібне визнання. Це надзвичайно важливо.

Робота, що триватиме

Продовження цих свідчень — переклади книги п'ятнадцятьма мовами. В INDEX ми запустили стипендію імені Вікторії Амеліної, що надається письменницям з України і з-за кордону, які працюють у жанрі документального письма й таким чином долучаються до місії, яку провадила Вікторія. Думаю, комемораційні проєкти виникатимуть і надалі, бо на нас лежить відповідальність — продовжувати справи тих, кого забрала російська війна. Ми всі маємо долучатися до цього в той час, як Росія випалює діри в тілі, у полотні української культури. Мусимо вказувати на них, свідчити про ці втрати на міжнародному рівні й підхоплювати нитку, що впустили наші колеги та друзі, яких забрала війна.