Автор фото: Юрій Прияцелюк (facebook/Yuriy Priyatselyuk)
Дмитро Хоркін: "Після гучного святкування 100-річчя Українського Радіо ми не очікували такого сплеску інтересу до радіо"
Чому ця книжка сьогодні на часі?
Дмитро Хоркін: Цю ідею подала наша аудиторія. Після гучного святкування 100-річчя Українського Радіо ми не очікували такого сплеску інтересу до радіо ― нібито старого, ретроградного виду медіа. Було несподівано, що кияни почали підписувати петицію на підтримку того, щоб з’явився сквер Українського Радіо на вулиці Прорізній. Тобто ми побачили великий інтерес, і дуже добре, що знайшлися автори, які змогли реалізувати ідею створення книги.
"Детектор медіа" став партнером видання цієї книги. Пані Наталю, у передмові є такі спогади, що старшокласницею ви помічали, що радіо відмінне від телебачення, воно вільніше та інакше комунікує з аудиторією. Чому ви приділили увагу саме Українському Радіо з-поміж усіх медіа, які є на ринку?
Наталія Лигачова: Це мої щирі спогади, як вечорами після 22-ї години я сиділа на кухні й слухала Радіо Промінь, і воно дійсно відрізнялося від того, що було на телебаченні. Коли я почала працювати у 1984 році, відбувалося те ж саме. "Промінь" ― це була інша картинка світу. Моя давня мрія ― створити історію української незалежної журналістики, починаючи з 1991 року. Поки що цей задум не вдавалося втілити. А тут все збіглося ― ініціатива Дмитра і Вадима, моя давня мрія, і я сказала: "Вау! Тільки вперед!".
Автор фото: Юрій Прияцелюк (facebook/Yuriy Priyatselyuk)
Як сьогодні медіа обирають інтонацію говорити про війну, зокрема Українське Радіо?
Тамара Гусейнова: Передусім ми відчули настрій наших слухачів, коли ми всі повернулися на Хрещатик, 26. Наш вайбер "завалювався" знову і знову. Ранковий ведучий ― це емоційний заряд нашого слухача. І насправді ми допомагаємо якомусь члену родини спустити гнів на нас ― написати нам у вайбер якусь капость. Людина скинула напруження ― і родина щаслива. Добре, коли ведучий розуміє, що треба дати трошки надії, інколи дати смішинку. І люди розуміють, що так, війна, але Україна залишається, коли є життя, сміх і радість. Ми про це ніколи не маємо забувати ― і ведучі, і диктори.
Вадим Міський: "Історія Українського Радіо ― це історія нашої держави"
Я знаю, що під час написання книги були відкриття. Які з них вразили тебе найбільше, Вадиме?
Вадим Міський: Так, були відкриття. Ми не лише переповіли те, що вже знали наші радійники і що було в інших книжках. Радіо ― це таке медіа, котре завжди на слуху. Але наше завдання було переосмислити цю історію, спробувати подивитися на неї саме українськими очима (а не радянськими ― ред.). У передмові Дмитро цитує Романа Коляду, який в інтерв’ю "Детектору медіа" сказав: "Радіо українське було таке ― наче з дулею в кишені". Хочуть, щоб воно було партійним, а воно раптом про Голодомор в ефірі повідомляє. За що, до речі, зняли керівника, і він у 1933 році врятувався втечею до Росії. А згодом під час сталінського терору все керівництво Українського Радіо розстріляли. Цього не вивчають у школах, але це наша з вами історія.
Щодо відкриттів, то найцікавішим для мене було ― це дата створення нашого симфонічного оркестру. Жодна інша радіостанція в Україні не може похвалитися, що в неї є свій симфонічний оркестр, а у нас є. Тут сидить його диригент ― Володимир Шейко, і ми з маестро вже будували плани, адже у 2029 році виповниться 100 років нашому оркестру. Його заснували на 5 років пізніше, ніж радіо, також у Харкові, тоді це був адміністративний центр радянської України. Першим диригентом був Яків Розенштейн, який згодом продовжив цю справу в Києві. Але коли ми заглибились у документи, то виявилося, що відгуки про виступи нашого оркестру, створеного у жовтні 1929 року, публікувалися ще в лютому 1928 року. Як це так? А виявилося, що оркестр був, давав концерти, гастролював, і в пресі з’являлися критичні відгуки про те, яких інструментів не вистачає, або що можна вдосконалити по репертуару. І 1929 року вже готовий оркестр тільки взяли у штат радіокомітету, тобто він став штатним радіооркестром. І зараз ми в дискусії, чи варто нам офіційну дату заснування встановлювати, позаяк це найстаріший постійно діючий симфонічний оркестр України. Із цікавинок ― ми у книжці вперше публікуємо штамп цензора зі словом "цензор", який ставився на мікрофонну папку. Це була така штатна посада. Те, що слово "цензор" прямо було написане, стало відкриттям для мене.
Історія Українського Радіо ― це історія нашої держави. Як наша держава чинила спротив радянській окупації, як ми всі разом стояли на Революціях, як ми всі разом під час ковіду сиділи в локдауні, коли багато людей перевідкрили для себе радіо. Коли ми опиняємося в окупації чи у блекауті ― це все наша історія, а радіо просто віддзеркалює те, що відбувається у суспільстві. Цих історій суму, страждань, сподівань, спротиву дуже багато у нашій книзі.
Вадим Міський підписує читачам книгу "Українське радіо. Історія буремного століття". Автор фото: Юрій Прияцелюк (facebook/Yuriy Priyatselyuk)
Володимир В’ятрович: Інструмент зміцнення тоталітаризму було використано у боротьбі проти нього
Сьогодні суспільству досить складно відділити "бронзу" ідеологізму того старого радіо від ідеї свободи, яка йому була притаманна. Яку роль у процесі відділення зерен від полови грає ця книжка, пане Володимире?
Володимир В’ятрович: Думаю, ця книжка дуже добре нагадує, що технічний інструмент можна використовувати як на благо, так і на зло. Ця книжка про радіо, але так само можна говорити про інтернет та інші винаходи. Радіо було насправді великим технічним та цивілізаційним проривом. Люди вперше отримали можливість передавати звук на відстані. З іншого боку, радіо у ХХ-му столітті ― це один із невід’ємних і дуже потужних інструментів тоталітаризму. Це можливість говорити від імені якогось керівництва одним голосом ― для мільйонів вух. Тож це прекрасний інструмент для формування тоталітарної пропаганди. Так робили нацисти та комуністи, останні вперше зробили дротове радіо, яке прийшло в кожну хату ― і орвелівський "старший брат" шепотів із кожної кухні, бо радіо майже не вимикалося. Та водночас радіо стало інструментом боротьби проти тоталітаризму.
У книзі є два важливі для мене, як дослідника українського визвольного руху, епізоди. Це історії про дві українські радіостанції. Одна з них проіснувала дуже коротко, буквально кілька днів ― це радіостанція імені Євгена Коновальця. Вона виконала дуже коротку місію: 30 червня 1941 року з неї було оголошено про відновлення незалежності України. Звісно, потім прийшли нацисти, усіх заарештували, але справу було зроблено, що відіграло величезну роль. Коли згодом нацисти пробували гасити цю ініціативу української незалежності, то їм було дуже важко, бо звідусіль казали: "Ми ж чули це по радіо! Що значить "немає незалежності?". І це навіть спонукало деяких політиків підтримувати ідею незалежності, бо вона прозвучала по радіо. Другий епізод, який навіть заслужив на окрему книжку, це радіо "Афродита" ― унікальний приклад, коли підпілля мало власну радіостанцію, яка працювала протягом двох років. Отже, інструмент, який працював на зміцнення тоталітаризму, було використано у боротьбі проти тоталітарного режиму. А вже наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років радіо було потужним інструментом пропагування та поширення української культури, що стало тріщиною, яка зруйнувала фундамент, на котрому стояв СРСР.
Про радіо як інструмент варто сказати ще й таке. Я живу біля Бучі й добре пам’ятаю важкий 2022 рік. Наше містечко було під російською окупацією, вочевидь, було понищено різноманітні комунікації, почалися блекаути, і ти опинявся пізно восени в будинку, де немає світла, інтернету і телефонного зв’язку, але ― "Хай живе радіо!". Я купив собі маленький приймач і ловив радіохвилі. Цей маленький приклад показує, наскільки ми пихато вважали, що дуже далеко відірвалися від цього минулого з нашими вайфаями і блютузами. І сама війна доводить, що ми не так вже й далеко еволюціонували як людство.
Володимир В’ятрович. Автор фото: Юрій Прияцелюк (facebook/Yuriy Priyatselyuk)
Дмитро Хоркін: "Ми змусили поважати Українське Радіо"
Наше суспільство нарешті побачило Українське Радіо. Але чому воно так довго чи то відмовлялося його бачити, чи йому просто не давали його бачити, порівняно з іншими медіа, зокрема, комерційними?
Наталія Лигачова: Думаю, що люди, віддані українській культурі та історії, завжди слухали Українське Радіо. Хочу зазначити, що навіть за Радянського Союзу радіо і телебачення працювали українською мовою. Тобто, російської мови не було навіть у стінах Держтелерадіо УРСР. І це мало велике значення, тому що люди чули українську мову, могли привчати своїх дітей.
Дмитро Хоркін: За останні 8 років ми змусили тих, хто не поважав, поважати Українське Радіо. І монета також є, хоча Нацбанк нам тричі відмовляв. Так само у багатьох інших питаннях. Ми змусили поважати себе.
Вадиме, чи можливі ще подальші дослідження та відкриття?
Вадим Міський: Ми б хотіли, щоб ці дослідження продовжилися, тому що нерозказаних історій ще дуже багато. Маємо 500 сторінок, стільки не зшивають, але ми спробуємо дещо додати до наступного накладу, сподіваюся, що він буде. Тепер я розумію, що означає "виправлене і доповнене друге видання".
А про наше іномовлення у книзі написано?
Дмитро Хоркін: У цій книзі дуже багато написано про іномовлення. Ігор Мурашко, наприклад, – це українське іномовлення передусім. Ми говоримо про радіо, яке мовило і в Україні, і поза її межами різними шляхами. Знайшовши особову справу головного диктора Ігоря Мурашка, ми зрозуміли, що його перевіряли по лінії КДБ. Радіослухачі запросили його на зустріч у Рим 1972 року. Як він збирав ці довідки, як на нього приходили якісь анонімки. Іномовлення ― це була об’єднана редакція і невід’ємна частина Українського Радіо.
Дмитро Хоркін і Вадим Міський. Автор фото: Юрій Прияцелюк (facebook/Yuriy Priyatselyuk)
Володимир В’ятрович: "Ця книжка вселяє багато оптимізму"
Чи будуть іще написані про радіо наукові дисертації?
Володимир В’ятрович: Напевно, будуть. Матеріал і потенціал для того є. Але мене цікавлять насправді ось такі видання, як ця книжка. Це інший рівень, спроба підсумувати щось для загалу. Дуже добре, що 100-річчя радіо відбулося гучно ― і залишилося таким сухим залишком. І дуже добре, що ви обрали саме науково-популярний формат. Я впевнений, що це набагато важливіше, ніж якісь суто наукові речі. Для масової аудиторії потрібна все-таки науково-популярна література. Ця книжка вселяє багато оптимізму, тому що ми вийшли на новий рівень ― ми маємо саме українську (а не перекладну ― ред.) науково-популярну літературу на українські теми. Маємо книжки про Українське Радіо, про "Братів Гадюкіних", про "Океан Ельзи". Хай з’являються тепер окремі книжки про окремі програми, радіостанції, наприклад, про FMки початку 1990-х, про роль польського радіо для української аудиторії тощо.
Наталія Лигачова: "Я впевнена, що незалежні українські медіа залишаться"
Ми спостерігаємо війну між кричущим заголовком і правдою, тобто між клікбейтом і стандартами. Яке майбутнє чекає наші медіа? Чи переможе ТікТок? Чи буде більше людей, які хотітимуть чути хай не таке швидке, але правдиве слово?
Наталія Лигачова: Вважаю, що на нас чекає не дуже добре майбутнє. Але коли з’явилося кіно, пророкували смерть театру, наприклад. Тому все ж таки якісні медіа залишаться, можливо, вони будуть тільки для еліти. Але від еліт багато що залежить.
Наталія Лигачова. Автор фото: Юрій Прияцелюк (facebook/Yuriy Priyatselyuk)
На тлі війни та обмежень свободи слова, які не уникненні під час війни, чи збережуть українські медіа свободу?
Наталія Лигачова: Я впевнена, що збережуть. Безперечно, дуже великими ударом було припинення фінансової допомоги від США для незалежних медіа. Добре, що Суспільне мовлення має все ж таки державне фінансування. І я впевнена, що завдяки механізму, який вдалося закласти після Революції Гідності для обрання Наглядової Ради, Суспільне завжди буде незалежним від держави і триматиме планку високих стандартів. Я впевнена у тому, що незалежні українські медіа залишаться.
