Фото: Лілія Лилик, Радіо Промінь
Я тільки зараз, у дорослому віці, прочитав у ґуґлі, що таке співзалежні стосунки, — і зрозумів, як часто потрапляв у них раніше
Ти пройшов до нас із прем'єрою треку "Розбіжності". Перше враження після його прослуховування — що це пісня-діалог. З ким ти говориш? Зі слухачами, з усім світом чи з собою?
Напевно, що із собою, бо пісня не присвячена якійсь конкретній історії — це власна рефлексія про останні 20 років мого життя, про досвіди моїх стосунків з протилежною статтю, зокрема. Бо якось тільки під 40 я почав десь для самого себе визнавати не завжди прийнятну в багатьох аспектах свою поведінку. Особливо останні 15 років — коли з'явився "Фіолет", коли все неслося, коли це було на першому місці, і ти весь такий окрилений маленькими й трошки більшими успіхами — дозволяв собі завжди трошки більше, ніж міг дозволити. І зараз якось з'явилася можливість — такі часи — щоб визнати перед собою, десь ситуативно попросити вибачення, хай навіть так публічно — у формі пісні. І це стосується не лише особистих, а й різних робочих стосунків. Були різні ситуації. Якось так вийшло, що більшість із нас не здатна десь поставити кордони, навчитися навіть уже в зрілому віці говорити слово "ні". Це ж так просто — сказати слово "ні ". Коли ти не хочеш щось робити, не хочеш, щоб чужа воля тебе прив'язувала до чогось. І "Розбіжності" — власне, про те, щоб прийняти, визнати, іноді відпустити, аби рухатись далі.
Що було найскладніше — пережити ці історії чи винести їх на суд у пісні?
Пісня, звісно, метафорична, образна, я там відверто не розказую про якісь конкретні речі чи ситуації, де я чинив загалом не окей. Але коли живеш у часи, коли ніби й нічого втрачати (як би це фаталістично не звучало), ти готовий про це говорити, відрефлексовувати у піснях. Бо якось так вийшло, що за останні років 15, коли я почав писати музику, — це чи не найкращий спосіб відрефлексувати, визнати щось, пройти, переступити, рухатися далі. І це чергова історія. Бо і зараз, на жаль, начебто уроки життєві засвоюєш, але тепер є стосунки, діти, подружнє життя — і все одно періодично помиляєшся: зайві речі говориш, якісь неприємні речі, які патернами закладені десь усередині. Десь це і батьківське виховання не спрацювало, десь суспільство — з якимось своїм сексизмом у побуті. І ти наче розумієш усе про рівноправні речі тощо, але десь на рівні підсвідомого все одно говориш і робиш дурниці, сам того не усвідомлюючи. Потім повертаєшся, просиш вибачення за це все, проговорюєш з дружиною, чекаєш, що вона тебе пробачить, учергове зрозуміє. Це можуть бути побутові якісь дрібниці, але іноді особисто мене вони жалять у плані совісті, розмови більше, ніж якісь більші речі. Бо начебто все зрозуміло: дружина сидить у декреті — теж свої складнощі. Я, як завжди, лечу, тут служба, концертів, звісно, поменшало, і не завжди знаходиш ці паузи, щоб придивитись, відчути, як їй насправді оці всі роки бути замкненою, прив'язаною до чотирьох стін і цієї всієї історії. А ти іноді вимагаєш від неї того, що жінка нібито мала б давати — в якихось твоїх патріархальних дикунських уявленнях. Але я дуже радий, що навіть трошки, можливо, пізніше, ніж я б хотів, приходить багато усвідомлень. Ти завжди можеш перепросити, поговорити й наступного разу не зробити — бо вже маєш якийсь урок. Я б хотів, щоб чоловіки загалом замислювались про своє ставлення до жінок, трошки переглядали свою поведінку, особливо ті, хто вже стали батьками, і хто ці патерни далі своїм дітям передає. Бо діти в більшості поводяться як їхні батьки. Я на собі це відчув і бачу, що це аксіома.
У цій композиції ми чуємо фразу, яка звучить як поезія: "Кому ти вариш каву, кому я рими стелю". Як вона народилась?
Чесно, я не пам'ятаю. Я цю пісню писав на Півдні, де ми з нашою мобільною групою працювали: це було в районі Херсона, Чорнобаївки. В один з вечорів ми повернулись до Миколаєва, де базувалися. Це були такі годинки ввечері після звітності (у мене як у керівника групи були свої армійські історії), я знаходив ці годину-півтори, щоб щось писати. І якось, здається, тоді я дивився якийсь фільм про з'ясування стосунків й те, як люди були не здатні відпустити одне одного. Вже наче розумієш, що все — між вами немає нічого спільного, крім спогадів, у більшості негативних, — і все одно вас тягне ніби магнітами. Після перегляду я сів — була якась одна фраза, з якої я почав, і далі полилось потоком свідомості: якісь вирвані фрагменти, цитати з колишніх стосунків, з якихось інших речей. Іноді я фіксую це в телефоні, щось десь навіть у розмовах. Іноді ти спілкуєшся, з'являється якась така гостра чисто побутова фраза, я її зафіксую і згодом використаю в пісні. І це все склалося в таку історію, хаотичну в плані фрази і всього іншого, але достатньо сильну — про двох людей, які в клітці співзалежних стосунків. Я тільки зараз, у дорослому віці, прочитав у ґуґлі, що таке співзалежні стосунки, — і зрозумів, як часто я потрапляв у них раніше.
Ця пісня звучить більш жорстко і важко. Це от ніби ти повертаєшся до того звучання, яке було в альбомах Aurora, True Love. Ти нібито й романтичні речі кажеш, а звучить це все досить потужно і серйозно. Це свідомий крок чи саме пісня підказала цю форму?
Зазвичай, коли я пишу тексти з мелодією, я вже уявляю грув, який буде в цій композиції. Я знав, що це буде претензійна, агресивна пісня, з певним докором у самій емоції. Десь так і вийшло: там була демочка під гітару, зроблена акустичною, я її віддав саундпродюсеру Артуру Данієляну, сказав, що треба гітарні перегрузи додати. І, в принципі, все так і вийшло. Не те щоб це якесь повернення до Aurora, True Love. Я весь час був з такою музикою, просто тривалий час мав проблеми з голосом — у мене було утворення на одній зі зв'язок ще у 2019 році. І дуже багато пісень писалися не тому, що я хотів, щоб вони так тихо лайтово звучали, а, тому що я не міг по-іншому співати. Зараз, за останній рік, менше концертів стало через службу, голос почав відновлюватись — і вдалося трошки більше драйву дати. Ну, власне, це буде одна з кількох таких пісень, які ввійдуть до нашого майбутнього альбому, який вийде восени за підтримки Українського Культурного Фонду. Там і ліричні речі, звісно, будуть (як же "Фіолет" без лірики), але й буде кілька ще таких "важчих" речей. І я радий, що є можливість це записати зараз.
Коли рік-другий усім твоїм негативним рисам потурають — ти в якийсь момент починаєш це сприймати як норму
На цю пісню також дуже цікавий вийшов кліп. Як режисери зчитали твій задум?
З режисером я разом БЗВП проходив. Андрій Клименко — мій побратим з підрозділу, який до цього в більшості знімав рекламу. Він професійний рекламник. Це один з перших його кліпів. Ще було кілька, але це такий, де він і автор ідеї, і сценарист. Ми з ним достатньо близькі останній рік: служимо разом, він відчуває мене, я йому багато чого розповідаю між рядків, ділюся якимись чоловічими речами. Ну, і він, здається, дуже гарно з точки зору метафори відчув, що таке ці співзалежні стосунки, коли люди не можуть відпустити. Ми запросили майстриню з шибарі Іру, яка наче в прості вузли пов'язала це все — і вийшла така історія. Мені подобається. Буду відвертим: мені не завжди наші кліпи подобаються. Хоч я розумію, що це потужний інструмент промо, але для мене особисто творчість закінчується вже на етапі, коли я написав пісню, віддав її саундпродюсеру та музикантам у репетиційну роботу. А тут — така історія, яка стала дуже метчевою із самою піснею та її продовженням.
У своїй пісні ти зачіпаєш тему співзалежності. Ця тема дуже табуйована, про це не говорять. Що тебе спонукало внести її у пісню?
Ну, мабуть, власні життєві досвіди, бажання щось змінити в собі, тому що, якщо я аналізую своє минуле — одні стосунки, інші, ще якісь історії — я розумію, що в більшості я був винуватцем цих історій. І якось так склалося, що у мене сильна доля: десь вона поламана якимись дитячими історіями, травмами, без яких більшість з нас не уявляють свого життя. Бо на цих травмах будується наша ідентичність. Коли я дійшов до моменту, коли в мене дочка народилася, після початку повномасштабного вторгнення, коли з'явилося оце "що втрачати" — наче б часи війни й нічого втрачати, але коли розумієш, що від твоєї поведінки, ставлення до дружини, від того, як ти будеш виховувати свою доньку, залежатиме і її щастя зокрема — з'явилося відчуття потреби переосмислити: чому я поводжуся так чи інакше, чому виходить, що партнери дозволяють мені так поводитись. Це не те щоб я перекладаю провину — я з усіх сторін намагався підійти, аналізуючи якісь стосунки. Думаю: ну якщо я поводився погано, людина це бачить — чому вона мені ніколи не говорила "ні"? Я з якихось причин міг цього не бачити, не розуміти. Хоча в більшості розумів, звісно. Просто коли рік-другий усім твоїм негативним рисам потурають, ти в якийсь момент починаєш це сприймати як норму: все нормально. Бо якби людині було некомфортно, вона, напевно, вже зібрала б речі і пішла, або в якійсь іншій формі дала зрозуміти, що це є некомфортна історія — що я ламаю її ідентичність, волю. Мені знадобилися роки, щоб багато що визнати та прийняти, аби завтра, через рік, через два мої близькі не потерпали від мене колишнього. От і все — дуже проста логіка і мотивація. Але з іншого боку розумієш — ми всі не можемо жити тільки за правилами. Деколи ми живемо за інтуїцією.
У мене всередині постійно відбуваються розмови та якісь торги із совістю
Як ти переживаєш розбіжності між собою артистом і собою людиною?
Зараз складно якось про це говорити, бо музика, в порівнянні з масштабами до мобілізації, майже зникла з мого життя. Будьмо відвертими, незалежно від того, де проходить моя служба — на південному напрямку, чи як останнім часом, в Києві — це час, який на 95% присвячений службі. Тобто, лишається якась ніч, якась година, щоб у процесі щось десь подумати. Це стосується і музики, і літератури, бо перед мобілізацією я видав новий роман, і вже рік ходжу з ідеєю нового, але писати його немає змоги. Бо що таке писати для мене роман? Це в день знаходити по 5-7 годин, які ти просиджуєш за ноутбуком. Цього часу в мене загалом не лишилося. Була за рік одна відпустка — я її витратив на тур. Ми поїхали, зібрали більше мільйона гривень на мавіки. От все. Далі лишаються ці епізоди. У мене всередині постійно відбуваються розмови, якісь торги із совістю: "Я міг щось там собі десь «порішати», десь там значитись і їздити постійно в тури"... Потім нарікаю: "Ну ти не в бойовому підрозділі, цінуй те, що маєш. Цінуй можливості, цінуй те, що долучаєшся до крутих проєктів". Ми, наприклад, нещодавно з Культурними Силами розробляли національну кампанію до Дня піхоти. Вся країна вийшла із крутим гаслом: "Україна стоїть, бо стоїть піхота" — від Президента, який одягнув футболку, до всіх рекламних площ по країні, до бізнесу, який включився і висловив шану, подяку хлопцям, які на першій лінії відстоюють Україну. Розумію, що я хочу їздити постійно в тури, збирати гроші, але мушу йти на ці компроміси.
"Розбіжності" — це фактично перша пісня з альбому, на який є грант Українського Культурного Фонду, який ви вибороли. Розкажи про те, яким буде цей альбом, які теми ти плануєш там порушувати?
Цей альбом буде складатися з двох частин. Перша — це буде блок усіх нових пісень, їх буде шість. Там буде десь і тема війни, буде пісня, яку я дуже люблю — "Місто на річці" — це присвята Києву і те як я в ньому ставався як людина після переїзду з Луцька у 2015 році. І мені здається це дуже інтимна пісня, бо місцями вона ще інтимніша, ніж пісні про кохання — через дуже непрості стосунки мої з Києвом: як я тут приживався, і не приживався. Будуть пісні про українську ідентичність крізь призму війни — така соціалка. І друга частина альбому — це ті сингли, які виходили останні два роки. Це ще десь шість пісень.
А коли чекати альбом і чи є вже назва?
Він вийде у другій половині вересня. Назви поки немає, у мене є кілька варіантів, я думаю над ними.
Редакторка текстової версії — Олена Кірста.
