Ілюстративне фото: УНІАН/Янош Немеш
"З кожним роком дедалі менший відсоток громадян готові повертатися в Україну"
Якою має бути наша міграційна політика, щоб після завершення війни було кому відбудовувати країну?
Перший шлях до вирішення проблеми ― це її розуміння. Сьогодні ні для кого не секрет, що проблема людського капіталу є однією із ключових в усіх сферах діяльності українського суспільства. Торік була ухвалена стратегія демографічного розвитку країни на період до 2040 року, а згодом ― план реалізації цієї стратегії, що містить понад сто пунктів на період до 2027 року. Наступним кроком є оновлення саме міграційної стратегії.
Як відновити демографічну стійкість?
Є рішення, які легко сказати, але важко зробити. Наприклад ― більше народжувати, збільшувати сім’ї, але це не те рішення, яке швидко в поточних умовах невизначеності може бути сприйнято нашими співгромадянами. Крім того, складно говорити про повернення наших громадян з-поза меж України. Ця цифра перевищує 5 млн. Це дуже багато, і наші дослідження показують, що з кожним роком дедалі менший відсоток громадян готові повертатися в Україну. За останнім дослідженням, готові повертатися 42%, але найімовірніше це – максимально можливий відсоток. Тому що не всі, хто кажуть, що повернуться, насправді повертаються. І ще один непростий шлях вирішення проблеми ― це залучення мігрантів з інших країн як робочу силу та як частку у формуванні внутрішнього попиту. Тут варто зазначити, що у суспільства існують певні історичні побоювання щодо міграції. Є така думка: щойно ми відкриємо кордони, одразу вишикується черга з мільйонів громадян бідніших країн, які бажають жити і працювати в Україні. Але якщо взяти наш найбільш економічно успішний 2021 рік, коли у нас був максимальний ВВП на душу населення, то ми не бачили черг на кордоні. Від того часу Україна як роботодавець не стала привабливішою, тому навіть якщо припустити сценарій завершення війни, то черг, наприклад, із Бангладеш на наших кордонах ми навряд чи побачимо. Але ми не маємо складати руки, бо у нас буде дуже багато робіт із відновлення. Згідно з урядовими оцінками, більше половини трильйона доларів потрібні на відбудову у перші десять років. А отже, навіть якщо всі українці будуть залучені до відбудови, уся робоча сила, то роботи вистачить абсолютно на всіх. Бачимо, що дефіцит кадрів дуже відчувається, номінальні зарплати за останній рік зросли на 25%, інфляція була удвічі повільнішою, попри війну. Це якраз наслідок браку людського капіталу ― проблеми, яку ми хочемо вирішити.
"Доступне житло і робота з гідною зарплатою ― два базові питання"
Чи захочуть їхати в Україну кваліфіковані та освічені спеціалісти з умовної Бангладеш, наприклад? Адже з України виїхало багато кваліфікованих та освічених людей. Тож що для держави простіше зробити ― запрошувати мігрантів чи все-таки створити умови для повернення наших кваліфікованих фахівців?
Звісна річ, повернення українців з-за кордону ― це пріоритетне завдання. Якби ми мали такий казковий сценарій, коли всіх українців повертаємо і водночас збільшуємо народжуваність, то питання міграції взагалі б не стояло і ми б закрили потреби ринку праці. Але скоріше за все нам доведеться здійснювати багато робіт, до яких українці не будуть готові з огляду на не надто привабливі умови праці. Якщо є робітники однакової кваліфікації та рівня зарплати українські та закордонні, то для роботодавця вигідніше найняти українського робітника і навіть понести певні витрати, для того щоб повернути українських громадян з-за кордону. До речі, є дослідження про те, що саме спонукає громадян повертатися. Найчастіше, це не дуже привабливі умови праці за кордоном, а також той факт, чи є куди повертатися громадянам. Адже є люди, яким просто немає куди повертатися. Тож перші два питання, які люди вирішують для себе, це доступне житло і робота з гідною зарплатою. Це два базові питання. Якщо вони вирішуються, тоді люди вже дивляться на інфраструктуру, соціальні зв’язки, чи будуть забезпечені потреби у лікуванні, освіті тощо. Але якщо не буде роботи і житла, то повертати людей буде дуже важко, навіть якщо із соціальною інфраструктурою ситуація краща.
"Соціальних розломів буде дуже багато"
За чотири роки у нас багато чого змінилося, обставини і навіть стосунки між людьми. Людина, яка не була в час війни у своєму місті чи селі, може не зрозуміти нових реалій. Які тут проблеми можуть бути?
Це достатньо велика проблема. Насправді соціальних розломів буде дуже і дуже багато. Навіть наші воїни на передовій можуть іноді скептично ставитися до воїнів у тилових частинах, а тиловики скептичні до людей, які не служать або ухиляються від військової служби. А ті, хто ухиляється, можуть сказати, мовляв, я перебуваю у своїй країні, а ви виїхали за кордон. Усе це ― соціальні розломи. І коли фронтовики повернуться і будуть творити далі державу поруч із тими, хто кілька років прожив десь на морі, це дуже важка ситуація. Тому надзвичайно важливо налагодити цей діалог, для того щоб ми розуміли, хто далі будуватиме державу. Якщо люди мали різні погляди на певні аспекти життя та різний травматичний досвід, то це не має бути підставою для виключення із ухвалення рішень. Наприклад, один військовий повернувся неушкодженим, а другий отримав важку інвалідність, тож він відчуває запит на відновлення справедливості. Відтак важливо, щоб держава та суспільство хоча б частково цей запит могли задовольнити.
Володимир Ланда. Фото: facebook/volodymyr.landa
"Деінституціалізація догляду за дітьми ― один із пріоритетів"
Багато українських дітей перебувають в інтернатних закладах. Наскільки тут можна продумати державну політику та взаємодію із суспільством, аби ці діти отримали родини та росли вкоріненими у цю землю громадянами?
Звісно, деінституціалізація догляду за дітьми ― один із пріоритетів соціальної та демографічної політики. Пам’ятаємо, що після Другої світової війни мільйони дітей перебували на вулиці, без прихистку, адже обоє із батьків загинули. Тоді родини мали по 5-7 дітей, а зараз значно менше. У 80% випадків на будь-яке домогосподарство, де є особа до 18 років, припадає лише одна дитина, у 16% випадків ― дві дитини, у 4% ― троє і більше дітей. У таких умовах, якщо дитина опиняється без батьківського піклування, то її може взяти хтось із родичів. Тобто, якщо родина хоч якось соціалізована, то цю потребу вона може задовольнити. Ми є свідками того, що потреби дітей не задовольняються в інституційних закладах. Навіть тим дітям, які могли б вирости здоровими, не приділяють належної уваги. Їм ставлять діагнози, пов’язані з розумовою неповноцінністю, і залишають цих дітей без шансу на самостійне доросле життя. Це окрема проблема, що потребує окремої суспільної уваги. Хоча фокус більшості сьогодні не на цьому.
"Від 31 до 32 млн на контрольованих територіях, плюс до 5 млн на окупованих, плюс 5 млн за кордоном"
Щодо внутрішньої міграції. Сьогодні часом починають оживати покинуті села, бо вимушено переміщені люди заходять у залишені хати, роблять ремонти, проводять інтернет і працюють. Наскільки цей процес може активізувати ті регіони, куди люди тікають із прифронтових областей?
Це явище дуже важко порахувати у національному вимірі. Нагадаю, що якоїсь повної демографічної статистики у нас немає за весь час повномасштабного вторгнення. На сайті Держстату останній показник населення датовано 1 лютого 2022 року ― 41,1 млн. Але навіть цей показник нічого не означає, тому що він не враховував Автономну республіку Крим та місто Севастополь, але враховував окуповані частини Донецької та Луганської областей. Зараз ситуація кардинально змінилась, і навіть чисельність населення важко назвати. У різних урядових джерелах вона коливається від 31 до 32 млн на контрольованих територіях, плюс до 5 млн на окупованих, плюс 5 млн за кордоном. Але повертаючись до вашого запитання. Якщо є громадяни, котрі можуть придбати хату в селі та переобладнати її під потреби віддаленої роботи, то це дуже чудова практика.
Такий собі "хутір з інтернетом", як пишуть блогери.
Так, звісно. І переїжджають не тільки мешканці із села умовно на Донеччині до села умовно на Львівщині, а це й громадяни з Київщини, які схильні релокуватися на захід. Найімовірніше, це громадяни із середнім або вище середнього рівнем достатку
