Фото Jonas Samson Fotos із фейсбук сторінки Олена Герасим'юк
"Фінальний текст, звісно ж, був про Маріуполь... Я подала цей текст на переклади, на поширення й хотіла показати світовій спільноті, що, на жаль, українські митці зараз, на відміну від європейських, від світових митців, інколи вже не мають, кому писати. Тому що, наприклад, мій текст про Маріуполь — присвячений моїм загиблим читачам"
Спробуємо трохи зазирнути в світ поетичних слемів та й взагалі в історію Олени. Вона з нами на зв'язку. Доброго ранку!
Вітаю вас, друзі, і дякую за запрошення на це чудове радіо.
Думаю, одразу потрібно відповісти на запитання, що таке поетичний слем?
Поетичний слем — це дуже цікавий формат подачі і презентації поезії, який існує в світі ще з 80-х років. І який був придуманий для того, щоби зробити поезію яскравішою і ближчою до людей, які могли б бачити в цьому приклад, захоплюватись і теж створювати подібні речі. Насправді, слем — це театралізоване читання поезії. І головна задача конкурсантів в тому, щоб виконати свій авторський твір в абсолютно несподіваній манері, відобразивши стан ліричного героя.
"Мені вдалось досягти своєї основної цілі — ще раз нагадати світові про нашу війну"
Для того, щоб виступити на Європейському етапі, дякую, що згадали за нього, я підготувала три вірші. Власне, через специфіку конкурсу два з них були ігрові. А третій був текстом про Маріуполь, де я відбула більшу частину своїх ротацій. На Світовому етапі ми мали виконати чотири номери. Два з них були ігрові, один — ігрово-документальний про повітряну тривогу (я хотіла, щоб світ трохи більше занурився через метафору в той стан, в якому ми перебуваємо, як українці, кожного дня). І фінальний текст, звісно ж, був про Маріуполь. Мені здається, що їхати зараз будь-якому артисту без творів про війну — дещо дивно. Я подала цей текст на переклади, на поширення й хотіла показати світовій спільноті, що, на жаль, українські митці зараз, на відміну від європейських, від світових митців, інколи вже не мають, кому писати. Тому що, наприклад, мій текст про Маріуполь — присвячений моїм загиблим читачам. І це дійсно те, що я бачила на хроніках. Це той біль, який показав мені, що я тепер створюю свої твори фактично для пустки, для пам'яті, для того, щоб зафіксувати ті жорстокі долі, на які прирекли росіяни наш народ і, зокрема, тих, кому подобалась моя творчість. Це велика глибина болю, але поезія і, зокрема, слем, дає можливість показати це не як новини в стовпчик, а все ж таки через емоцію, через щось, що може бути близьким навіть світові. І мені здається, що попри перипетії конкурсу, мені вдалось досягти своєї основної цілі — ще раз нагадати світові про нашу війну.
Фото з фейсбук сторінки Олена Герасим'юк
По-перше, хочу подякувати вам за службу, за те, що продовжуєте боротись на світових майданчиках за Україну і за представлення України. Розкажіть, будь ласка, як проходив виступ і як його зустріли?
Це було дуже цікаво, адже першим нашим виступом була подія в шелтері для жінок і дітей, які мають складні життєві обставини. І я не дуже сподівалась на фідбек, я розуміла, що люди все ж таки перебувають після гострої травми на реабілітації в складних умовах. І знаючи певні реакції в Україні, коли люди перенасичені горем, я, чесно кажучи, не сподівалась, що це сприйметься. Але організатори переконали мене читати саме вірш про Маріуполь, хоча я хотіла для дітей вибрати більш ігровий. І я була вражена тим, що вишикувалась ціла черга людей, які не знали моєї мови, звісно ж, які читали тільки переклад на фоні. І надзвичайно багато теплих відгуків ми почули саме в перший день читання в цьому шелтері. Це показало, що людей об'єднує саме розуміння горя, розуміння того, наскільки людина може бути жорстокою з людиною. І це було таким несподіваним відкриттям конкретно для мене.
Щодо фестивалю можу сказати, що Україну прийняли дуже тепло. Я шалено хвилювалась, тому що дуже велике навантаження психологічне полягає в тому, щоб ти представив свою державу вперше. І тому я всі сили поклала на те, щоб це було гідно. Літагенція OVO всі сили поклала на те, щоб довезти мене туди, представити. І я вдячна і посольству, і МЗС, і Українському інституту книги, і Літагенції OVO, і ще багатьом-багатьом, хто був долучений до цієї поїздки, тому що, на жаль, автор не може стягнути сам таку дорогу й таку організацію. І я хотіла би бути вдячною й зазначити і цих людей, і ці організації, і ще багато інших, які працювали над цим.
"Попри те, що ми були першими, попри те, що ми виходили з такою дуже чорною, дуже потужною темою, Україна запам'яталась, Україну чекають знову"
Увага на самому фестивалі була абсолютно безпрецедентною. Я використовувала кожну можливість, щоби говорити про війну, говорити не те, що сприймається пропагандою, а те, що сприймається правдою. Я показувала свій борт "Австрійка", фото з нього, розповідала, як ми працюємо, що зараз кожен, незважаючи на свою цивільну професію, бо я, наприклад, філологина, я взагалі не медик, але кожен із нас мусить змінювати себе, опановувати якісь нові висоти для того, щоб просто залишатись живим. І це була моя ідея, це була та стратегія, на яку я ставила. І хочу сказати, що попри те, що ми були першими, попри те, що ми виходили з такою дуже чорною, дуже потужною темою, Україна запам'яталась, Україну чекають знову.
І я вболіваю, щоб наступний автор був теж ветеран війни. Щоб наступному автору вже не було потреби пробивати ці двері з ноги і займатись тільки тим, що ти запам'ятовуєшся. Я би дуже хотіла, щоб наступний автор поїхав і представив свою творчість і вже зосереджувався тільки на цьому, тому що першим бути завжди важко. Але я дуже вболіваю за те, що наступні автори не змарнують цю можливість і покажуть не тільки себе, не тільки свої поетичні досягнення, але й вкладатимуть так само в це місію. Тому що зараз в умовах, коли ми рахуємо кожну копійку, кожен снаряд, ми рахуємо всі ресурси, які йдуть на війну, треба не забувати, що кожна наша поїздка за кордон — це місія.
І справді велетенська лояльність фестивалю, цієї світової поетичної системи саме до ветеранських творів. Я тільки від однієї людини почула нотки російської пропаганди. І це шалений шанс для того, щоб мати платформу й розповідати через метафору про те, що відбувається тут, через хороші якісні тексти, через те, що залишиться в історії вже світової культури. Це наш, дійсно, я вважаю, великий шанс. І саме поетична спільнота повинна про це знати, готуватись і розуміти, що на світовому рівні ми не є стигматизованими, ми є прийнятими, нам подають руку, нас слухають і нас люблять. І це дуже важливо.
Олено, дякую Вам за цю роботу й за те, що представили Україну на такій арені. Хочеться додати, що впродовж усієї своєї участі Олена підтримувала також збір Яни Зінкевич, очільниці Добровольчого медичного батальйону "Госпітальєри". Він досі активний, тож ви можете знайти його в соцмережах і долучитись.
