Народні депутати національно-демократичної опозиції після ухвалення Декларації про державний суверенітет України, 16 липня 1990 року. Архівне фото: Український інститут національної пам'яті
Декларація наближала українців до усвідомлення Незалежності більше, ніж будь-яка інша подія
Чим була ця Декларація про суверенітет України?
Ухвалення Декларації про державний суверенітет мало фундаментальне значення для відродження української державності та для майбутнього (що відбулося через рік) голосування за повну Незалежність і референдуму, який це підтвердив. Вперше за понад 70 років комуністичного режиму і перебування в Україні в статусі колоніального придатку Радянського Союзу, на всю Україну – а сесія тоді транслювалася в прямому ефірі – були сказані слова, які здавалися немислими, за які садили, розстрілювали і відправляли до Сибіру. Що Україна може мати свій власний суверенітет, свою грошову одиницю, свою власну армію, вести незалежну зовнішню політику. І це було для населення революційно. Люди і в Західній Україні, а ще більше в Східній, просто боялися навіть говорити про це вголос. Парад суверенітетів почався із країн Балтії, був підхоплений Закавказзям, потім долучилася Російська Федерація. Україна майже півтора місяці обговорювала щоденно це питання в стінах Верховної Ради. Це революціонізувало населення і наближало його до усвідомлення Незалежності більше, ніж будь-яка інша подія. 15 травня відкрилася сесія. Комуністи представили свій перший варіант, схвалений пленумом ЦК КПУ. Він був настільки дріб'язковим і несерйозним, що ми, члени Народної Ради, подали декілька своїх проєктів, які були вкрай революційними навіть для того часу. І в процесі обговорення ми до невпізнанності змінили всі формулювання, які КПУ думала протягнути в незмінному вигляді. А в тодішньому складі парламенту національно-демократичної опозиції було всього-на-всього 125 депутатів. А понад 300 були комуністи або люди, які притримувалися лінії партії. І нам вдалося в результаті неймовірних зусиль в комітетах, на пленарних засіданнях, по вечорах і ночах вийти 16 числа при допомозі частини комуністів – тут треба віддати належне Іванові Плющу (тодішній виконувач обов'язків голови Верховної Ради УРСР – ред.) і багатьом депутатам, яких потім почали називати суверен-комуністами, котрі впродовж 1990 і 1991 року невпинно наближалися до нас, до національно-демократичної опозиції – зрештою саме такий союз забезпечує нам голосування за Незалежність. Для внутрішніх процесів в Україні саме процес ухвалення такого тексту Декларації, який розтягнувся на тривалий період, мав фундаментальне значення для розвороту широких мас до ідеї Незалежності.
Процес був неймовірно драматичний…
Наскільки злагоджено працювали? Які положення, тези викликали суперечки, а де добре сходилися і з розумінням все ухвалювали одразу?
Процес насправді був неймовірно драматичний. Починали ми із украй поляризованих позицій. Народна Рада, як опозиція, Рух і частина Демплатформи компартії, а комуністи, особливо ортодоксальні, на чолі з Гуренком (обіймав посаду першого секретаря ЦК Компартії України з 14 липня 1990 року по 26 серпня 1991 року – ред.), зовсім протилежні. І в процесі цих щоденних, а дуже часто і щоночних дискусій, наші позиції по міліметру зближувалися, зближувалися і зближувалися. Як потім мені говорили самі комуністи, а наша львівська делегація сиділа поряд з миколаївською… Львівська область дала всіх рухівців і жодного комуніста. Миколаївська область дала майже всіх комуністів і тільки одного представника Демплатформи в КПУ. І як потім казали ті самі представники Миколаївської області, а ми ж спілкувалися впродовж цілого дня не тільки з трибуни, що для них перше, як оголосили, що треба написати в декларації – це було повне табу. Каже: "Крок за кроком, в курилках, кафе, під час дискусії в парламенті, в комітетах, до нас почало доходити, що ви пропонуєте правильні речі. Просто в нас за 70 років настільки втратили цей національний дух, національну свідомість і здатність мислити самостійно, що ми і думки не допускали, що так можна, про таке можна говорити, таке можна написати і за таке можна буде голосувати".
Тарас Стецьків. Фото: uacrisis.org
Україні пощастило, бо в Москві зчепилися Горбачов і Єльцин
Ви згадали російську декларацію про незалежність. А навіщо Росії, яка намагалася бути спадкоємицею і залишилася спадкоємицею Радянського Союзу і Російської імперії загалом, була декларація про суверенітет?
Тут наклався фактор, який для України в той момент був справді унікальним і ключовим. У Росії тривала банальна боротьба за владу між Єльциним (лідером Росії з 1991 року) і Горбачовим (першим і останнім президентом СРСР). Горбачов уособлював імперський центр – Кремль, а Єльцин (до його президентства), програв Горбачову боротьбу, його ж тоді виключили з Політбюро ЦК КПРС, Єльцин мусив спертися на якийсь альтернативний центр влади. І таким центром влади стала Верховна Рада Російської Федерації. Єльцин бавився в ідеї суверенітету не тому, що хотів, щоб Росія вийшла з Радянського Союзу. Йому просто був потрібний інструмент боротьби за владу із Горбачовим. І тому він оперся на Верховну Раду, яка обрала його головою. І він почав експлуатувати тему, яка тоді була дуже популярною, яка підняла масові мітинги в країнах Балтії, в Закавказзі, потім в Україні. Це була ідея суверенітету. А для цього імперський центр Горбачова треба було оголосити "ісчадієм ада" і всіх собак повісити на нього. І ось чому в Росії з'явилася ця ідея. Вони зовсім не збиралися виходити, вони збиралися використати Декларацію про суверенітет, як інструмент боротьби проти Горбачова і боротьби за владу. І це через рік. В 1991 році після ГКЧП це зіграло ключову роль, відкрило для України вікно можливостей. Бо якби не було цієї боротьби за владу, то Україні було би в декілька разів важче проголосити власну Незалежність і вийти зі складу Радянського Союзу. Нам сильно допомогла ця боротьба між Єльциним і Горбачовим.
Україна прямувала за країнами Балтії, а Білорусь – за Україною
Білорусь взяла українську Декларацію за взірець. Але там щось пішло не так.
У Білорусі були значно гіршими результати виборів. Якщо в країнах Балтії антикомуністи здобули тотальну перемогу на парламентських виборах і парламенти Латвії, Литви, Естонії на 80% були сформовані прихильниками Незалежності, то в Україні була ситуація інша. В нас 60% населення пасивно збиралося і далі жити в Радянському Союзі. Була активна меншість – 25%. Це Західна Україна, Київ, Харків, де-не-де Полтава, Одеса. І тому український парламент був на три чверті сформований комуністами і тільки на одну чверть націонал-демократами. Але нам сильно допомагала вулиця. І тому Україна прямувала за країнами Балтії, а Білорусь прямувала за Україною. І тому в Білорусі було значно слабше громадянське суспільство і значно слабший рух за Незалежність. В країнах Балтії цей рух був у більшості населення. В Україні за прихильниками Незалежності на 1990 рік ішло від 25 до 30%. І тому в нас такий сформувався парламент і ми мусили виходити з цієї реальності. А в Білорусі ситуація була ще гірша. І тому вони, копіюючи нас, фактично не відіграли серйозної ролі в розвалі Союзу. Ключову роль у розвалі Радянського Союзу відіграла Україна. Якби не український парламент, не його рішення 1990-го і особливо 1991-го року, Радянський Союз би не розвалився.
Згадка про Союзний договір була для національно-демократичної опозиції тактичним компромісом
Наприкінці Декларації про державний суверенітет України є положення, що… її положення стануть основою для укладення нового Союзного договору. Навіщо це було включено і в який момент це перестало бути актуальним?
На цей тактичний компроміс ми були вимушені піти, бо інакше не було би голосів за інші статті Декларації. Ми були рішучими противниками Союзного договору, але на той момент іншого рішення було годі шукати. Комуністи погоджувалися давати голоси за інші статті Декларації, які потім стали основою Незалежності, але вони не могли вийти за рамки загальної партійної установки, що десь колись мав бути підписаний новий союзний договір. А ми це використали просто для відтяжки часу. Ми погоджувалися на цю тезу, дістаючи взамін правильні формулювання Декларації. І ми вигравали час. Тому що ми шукали можливості, на відміну від Литви, яка змогла вийти зразу з Радянського Союзу, бо у них більшість в парламенті була. У нас більшості не було, але ми розуміли, куди рухається процес і розуміли, що будь-яка затяжка часу грає нам на користь. Ми погодилися на цей варіант, бо вважали, що все одно знайдемо будь-яку зачіпку, щось таке станеться, що дозволить нам вискочити з цього союзного договору. І це називалося ГКЧП. А потім просто неймовірна боротьба за владу між Єльциним і Горбачовим, яка дала змогу Україні в дуже короткий період між 24 серпня 1991 року і 1 грудня ухвалити таку кількість актів, які Україну виводили за будь-яких обставин реально зі складу Радянського Союзу.
Декларація вказувала курс, куди ми рухаємося
Чому Декларація так і не стала конституційним документом?
Тому що Декларація за своєю суттю є наміром. Декларація декларувала намір. І вона не могла стати конституційним актом. Декларація ніби вказувала курс, куди ми рухаємося. Значення Декларації полягало в тому, що вона вказала курс, що ми рухаємося не до Союзу, а від Союзу, не до якоїсь федерації, а до Незалежності. І було зрозуміло, що Декларацію після здобуття Незалежності має змінити інший юридичний документ – Конституція. Просто ми її дуже довго ухвалювали і ухвалили в 1996 році, а прямо Декларацію не можна було робити, бо вона тільки декларувала наміри. Там були пункти про союзний договір, пункт про без'ядерний статус, який ми тоді ухвалили, бо думали, що це нам допоможе вийти зі складу Радянського Союзу. Бо якщо Радянський Союз – ядерна держава, а Україна заявила, що вона не ядерна, то це дасть можливість нам швидше з Радянського Союзу вискочити. Такі були наївні сподівання, що це допоможе західним країнам швидше визнати без'ядерну Україну, ніж ядерну. З висоти сьогоднішнього дня було зрозуміло, що це положення було глибоко помилковим. Але тоді навіть маститі юристи казали, що треба обов'язково записати без'ядерний статус, бо це Україні дасть швидше міжнародне визнання. Це була дитяча позиція, яка потім дуже сильно відгукнулася і Будапештським меморандумом, і вторгненням Росії.
Радянський Союз уже на 1990 рік був банкрутом
Випадає рік з гаком між Декларацією і Актом про голосування Незалежності. Що тоді відбувалося з економікою? Як люди жили і як реагували крізь призму гаманця на Декларацію про суверенітет?
Економіка СРСР стрімко летіла в штопор. Радянський Союз уже на 1990 рік був банкрутом. Ми закупали пшеницю за кордоном, доходи від нас не покривали видатків, особливо воєнних Радянського Союзу. Ситуація погіршувалася щомісяця. Це ще не була гіперінфляція, але дефіцит, зростання цін відчувався скрізь. Це давало нам, прихильникам Незалежності, залізобетонний аргумент в агітації сходу і півдня України за Незалежність. Ми дослівно їм казали: "Радянський Союз валиться, він не дає нормального життя. Він грабує Україну і обкрадає". Ми наводили цифри, скільки Україна здатна виробляти металу, зерна, пшениці, скільки в нас кольорових металів, які можливості промисловості. Щоб Москва нас не обкрадала і щоб ми добре жили матеріально, треба припинити працювати на імперський центр, вийти із Радянського Союзу. Це давало сильний аргумент для агітації частини східної України, яка була страшно зденаціоналізована і дуже тяжко доходила до ідеї Незалежності. А в 1991 році це вже були такі процеси, що навіть сам прем'єр тодішній Радянського Союзу визнавав, що Радянський Союз є на межі економічного колапсу. Це допомогло. Союз, як економічна система, станом на 1990 рік, уже був майже в стані коми. Це була стадія, близька до економічної смерті.
