Дмитро Хилюк. Фото з особистого архіву
"Тисячі людей, сотні автомобілів рухалися в напрямку ворога"
Вдома Дмитро Хилюк знайшов свій диктофон, який випадково увімкнувся в перші дні повномасштабного вторгнення і записав 3 години домашніх розмов. Тепер це вже цінні документальні відомості і справжній тригер для людей, які пережили ті страхіття. Крім того, що члени родини обговорювали окупацію, підрив дамб і мостів, складну ситуацію з магазинами і аптеками, мати Дмитра переймалася, що уже є перші полонені російські військовослужбовці. До того, як сам Дмитро Хилюк потрапить в полон до окупантів залишалося кілька днів.
"24 лютого 2022 року я прокинувся десь о 5 годині ранку від вибухів. Це були далекі, але дуже потужні вибухи. Відразу зрозумів, що почалась війна. Зібрався, поїхав на роботу. Я живу на північ від Києва, а мені на зустріч безкінечною колоною їхали автомобілі легкові. Думали, що по селах безпечніше, і тисячі людей, сотні автомобілів, рухалися в напрямку ворога. Доїхав я до роботи. Мало хто приїхав, працювали з дому. Центр був порожній — на Майдані Незалежності, на Європейській площі жодної людини, в прямому сенсі жодної. Магазини закриті, торгові центри закриті.
На роботі пробув до вечора, брав новини з інтернету, моніторив ситуацію. Потім десь о 9 поїхав додому, було темно. Їду і дивлюся, картина зовсім інша: якщо зранку було багато машин, то далі місто о 9 повністю порожнє. Траса в напрямку Чорнобиля теж була повністю порожня. По селах повимикали вуличне освітлення, на заправках вже не було бензину.
На другий день, думаю, знову поїду на роботу. Але зранку почув, що техніка по трасі їде, такий сильний гул глухий. Спочатку подумав, що це наша техніка, але під'їхав туди велосипедом ближче і побачив, що це техніка, яка рухається з півночі на південь і з літерами V латинськими. Зрозумів, що це наступ окупантів. Хотів ще поїхати на роботу, думаю, зараз проїде ця техніка, я ж не знав, куди вона рухається. Але їй кінця-краю не було, а потім частина цих колон повернула в наше село, прямо повз мою хату проїхала. Вони зупинилися біля берега Київського водосховища. Я вже чув, люди почали в селі говорити, що підірвали міст через Ірпінь, через річку, на Київ вже виїхати неможливо. А ще один міст на насосній станції, який є у нас, там теж підірваний шлюз був, і там вже був ворожий блокпост. Таким чином, ми виявилися вже на другий день війни заблокованими від Києва", – пригадує Дмитро Хилюк.
"Що це таке? Ти мародер?"
Вперше окупанти увірвалися в будинок Хилюка 1 березня 2022 року. Його з батьком вигнали з хати, роздягнули – шукали специфічні татуювання. Не знайшли. Маму, яка пережила інсульт і якій важко було рухатися, залишили в будинку. Оселю обшукали.
"Помітив, що годинник украли, біля дзеркала мій лежав. Украли у батьків кнопочні телефони, дешеві, пенсіонерські, 500 гривень новий коштує. І вкрали ліхтарик налобний. Але швидко подалися, бо, можна сказати, майже нічого не вкрали.
В нас снаряд у хату попав і дверей не було. Ми маму відвели до сусідки, бо вона погано ходить, теж пенсіонерка. А самі пішли, двері фанерою закрили. Третього ранку пішли назад до сусідки, поснідали там. Газу не було вже, снаряд цей перебив газову трубу. А вона каже, що "в мене ж нічого їсти немає, вона в Києві живе взимку". Ну, ми пішли додому, взяти крупи, щоб у сусідів готувати на газу, на балоні. Але тільки ми вийшли, пройшли метрів 50, чую, що хтось кричить, голоси якісь. Я обертаюся, дивлюся, вони (російські військові — ред.) йдуть, п'ятеро чи троє. Йдуть, на батька зброю наставили, автомати. Я повернувся, звісно, вони до батька й до мене: "ложись на землю". Обшукали, забрали у батька пів пачки цигарок, у мене — ліхтарик.
А в мене такий маленький пакетик був. У нас двері вибило, тож я боявся злодіїв, у мами золото позабирав. Два ланцюжки, були обручки батькові і материні, я їх забрав. Вони дістали з кишені. "Що це таке? Ти мародер?" Кажу, я тут живу, це мої. Вони — нічого не знаємо, вперед, вперед. Кажу, куди ви мене ведете? Там провірять, там розберуться. І наші куртки через верх на голову, мене і батька ведуть. Я зрозумів, що на склади ведуть, там нас розділили. Батька десь в бік відвели, мені замотали очі, замотали руки, шапку на голову скотчем. І кинули в якесь приміщення темне, без вікон".
В нас буде СРСР, а ви підете в своє НАТО та ЄС
Бранці пробули там три дні. В абсолютній темряві, із завʼязаними очима. В туалет виводили раз на добу. І то не всіх. Хто був молодший і здоровіший, залишався лежати на землі, ще й із завʼязаними скотчем ногами. Коли Дмитра викликали на допит, він не приховував, що веде журналістську діяльність. Каже, не було сенсу, адже дізнатися, хто він, було дуже легко.
"Повезли в сусіднє селище Димер, кілометрів 3-4 від нас воно. І в тому Димері знову ж таки кинули в приміщення на території підприємства промислового, без світла, без вікон". Там були різні люди різного віку — були молоді, були старі, від 20 років. Мій батько найстарший, 74 роки на той момент.
Там ми пробули до 10 березня. 1-го зранку прийшов їхній старший, зачитав імена, прізвища, рік народження. В цей список потрапив і я. Нас привезли в Гостомель. Гостомель — та ж картина. Приміщення без вікон, темне, очі зав'язані, руки зав'язані. Нас було ще більше, туди вже позвозили. З Бучі люди були, з Гостомеля, з Ірпеня. У нас там вже було 26 людей. Це був промисловий холодильник, приміщення на 25 квадратних метрів приблизно. І поруч ще одне таке саме було, трошки менше. І там теж близько 20 людей було. Ми просиділи там в абсолютній темряві до 16 березня. Так само давали їсти раз у день або раз у півтора дні. Один раз ми півтора дні не їли взагалі нічого. Води дуже мало давали, бо там їх постійно обстрілювали. Вони боялися по воду ходити.
Старшим був капітан. До нас вечорами заходив за політику поговорити, зі своєї точки зору. Він сказав, що тут журналісти приїхали, є добровольці поговорити? Я кажу, є. Ти — цивільний, не потрібно. Ну, я би їм сказав, з якого я переляку тут, сказав би, що тут 80 % цивільних і для чого їх утримання? Я усвідомлюв, щоб у ефір це не пішло б, ну я хоч би душу відвів. Але ж вони шукали військових. Ну, ніхто не зголосився. Він спочатку похвалявся, що у вас скоро будуть "колхози", Радянський Союз, і будете працювати в "колхозах", а Зеленський вже в Польщі, а в Києві уже руське телевідєніє показує. Я розумів, що це брехня, тому що їх постійно обстрілювали, там у нас в цьому холодильнику штукатурка зі стелі летіла, тому що їх сильно обстрілювали. А одного разу він прийшов і каже, "ну що, ребята, у нас в Росії буде СССР, ми будемо в ізоляції. А ви, пойдете в своє НАТО, в свій Євросоюз".
Ще в Димері батька Дмитра таки відпустили. Про сина сказали, що "через кілька днів закінчиться війна і він сам прийде". Тим часом Дмитра та інших полонених вкотре завантажили у вантажівки і кудись повезли. Якось із завʼязаними очима Дмитро умудрився побачити у шпаринку білоруський прапор. Так він дізнався, що перебуває у Білорусі.
"Там вже розв'язали руки і очі. Ми пробули там півтори доби до ранку 18 березня. Нам оформили карточки військовополоненого, попри те, що більшість людей були цивільні, військових може одна п'ята була. Все одно, всім оформили ці карточки. Я їм казав декілька разів, що я цивільний. Вони нічого не відповіли, написали та й написали. Ми вже тоді зрозуміли, що нас везуть в Росію.
Там був слідчий ізолятор міста Новозибков в Брянській області, кілометрів 70 від українського кордону, в принципі, дуже недалеко. Слідчий ізолятор дуже великий, є корпус, який ще при царі будували, там такі ще склепіння, перекриття арочні. Дуже холодний цей корпус був. І був новий корпус, бетонний, вже п'ятиповерховий. Тут було три поверхи, там п'ять. Але ця будівля повністю була аварійна, вона була на ремонті, там не було увʼязнених. І от вони авральним порядком почали нас туди заселяти. Ми були першим, так би мовити, заїздом. Там ще не було нікого. Коли мене кинули в камеру, я зрозумів, що ця тюрма порожня. Як зрозумів? Тому що по роботі декілька разів був у Лук'янівському слідчому ізоляторі. Там є специфічний запах тюрми. Там тюрмою не пахло, просто пахло будівлею, яка стоїть довго без опалення. Сирість якась така. Ну, і поселили нас в цій тюрмі. Там ми пробули більше року, до 11 травня 2023. Було приблизно, ми так прикидали, людей 500. Потім я дізнався, що навіть було 600 з чимось".
"Відчуття голоду було постійним"
Вʼязням давали дуже мало їжі. Кашу чи суп важко було назвати їстівними, у стравах не було ні солі, ні цукру. Тому полонені думали, що як вийдуть, то будуть їсти саму сіль ложками. Основною їжею там був хліб, якого давали приблизно півцеглинки на добу:
"Всі дуже схудли, катастрофічно просто схудли. Ті, хто важив 120 кілограм, важили 60-70, ті, важив 60-70, важили 50. Це були в'язні концтабору Пакіно – це Володимирська область, нас туди перевезли. Там так само дуже погано годували перших півтора року. По їжі нічого кращого не було аж до червня 2024 року. Перше — це була водичка, приблизно чайна ложка крупи і дві-три таких картоплини маленьких розміром з квасолю. Це був такий суп. На друге було щось типу каші, але там його 7, 8, 10, 14 ложок столових було. Зранку приблизно те саме, ввечері приблизно те саме. Цукру хотілося і солі, тому що ні цукру, ні солі не було. Потім вже трошки почали після 1 червня 2024 року солодити чай. У нас такі були чутки, що поміняли нацвардійців, які охороняли Чорнобильську атомну станцію, ще кількох цивільних, кількох військовослужбовців ЗСУ. Один з чорнобильців дуже був худий, і нібито зчинився якийсь скандал чи то всередині Росії, чи то, можливо, на міжнародній арені. Але десь 30-го чи 31-го ввечері, навіть вже всі полягали спати, відбій був, і ми чули, що та камера, в якій він був, цей чоловік, хлопець, відкривалася і людей кудись водили вночі. Я згодом дізнався, що їх водили писати пояснювальну, що цей хлопець сам не хотів їсти, що це була його власна ініціатива, що він такий худий був. Писали, а куди вони там подінуться? І буквально 1 червня ситуація змінилася різко, по об'єму тої їжі не збільшилось, але додалися якісь жири, якась олія, якісь комбіжири, маргарин, можливо, організм почав отримувати більше якихось поживних речовин. І вже от цього критичного голоду не було. Просто відчуття голоду було постійним, але люди перестали худнути, перестали гнити, тому що там не було жодних поживних речовин, будь-яка подряпина на тілі могла там місяць, два, три, чотири заживати, п'ять місяців, півроку. Нібито немає там ніяких інфекцій, нічого, просто не заживало і все".
90 % полонених перехворіло коростою
З медичною допомогою теж було складно. Якщо в Новозибкові ще хоч робили вигляд, що лікують, то в Пакінській тюрмі так званий фельдшер міг прийти раз на кілька тижнів і просто послухати скарги.
"Потім теж був скандал, бо приїхав чиновник і питає, типу, вас осматриваєт медик? Ось, ось, раз у місяць він є, а кожен день...ні, не кожен день. Ну а коли? — Раз у два тижні, раз в місяць. Той нічого не сказав, але після того візиту кожен день на перевірці вже були люди в халаті. Ходили вони кожен день, але з ліками знову ж були проблеми, тому що... Людина каже, що має температуру. Якщо пощастить цій людині, то аж ввечері її відведуть на санчастину і може дадуть якісь ліки, а може навіть ін'єкцію зроблять від температури. А якщо не пощастить, то буде просто так лежати, але лежати там не давали без санкції лікаря, ніхто не лежав. Буде мучитись, ходити з температурою. Хворіли там усі і в Пакіно, і в Новозибкові. У Пакіно була така історія, що почалася епідемія корости. Тією коростою 90 % перехворіло полонених. Довгий час не було ніякої допомоги, просто ці так звані медики знущались. Один був старшого віку. Цей так званий "лікар Коновал", ми його називали, або доктор Зло, доктор Гной, було багато прізвиськ. І він такий підходить, а, да-да-да, віжу, ось, тут мазь нужна. І просто він знущався. Тобто, ніякої мазі ніхто не бачив і ніхто не давав. Єдине, що рятувало, коли мала бути перевірка внутрішня, їхнє керівництво приїздило, то тоді всім поголовно мазь видавали, треба вона чи не треба, але давали всім".
Кілька разів Дмитра Хилюка водили на допити. Запитували про події на Майдані, про початок війни на Донбасі, про ставлення до Томосу. Майже всі представники слідчого комітету та й більшість наглядачів постійно були в масках, приховували обличчя.
"Вони дуже бояться, що рано чи пізно вони будуть відповідати за свої вчинки. Вони панічно бояться показувати обличчя. Така характерна деталь, в Новозибкові ті, хто не знущався, хто виконував свою тюремну роботу, водив на прогулянки, водив митися в душові, вони обличчя не ховали. Таких було дуже мало. Там один, пам'ятаю, був такий молодий, ми пішли в баню, він такий, ну що, Хилюк, напишеш про мене? Що ти про мене напишеш? Що я тебе бив, напишеш? Та ні, я кажу, не напишу, бо не бив. Але таких мало було. А решта ховали пики дуже ретельно. Другий допит – представник слідчого комітету по подіях я взагалі здивувався, чого він допитує про події в Луганській Донецькій області 14-го року. Я кажу, я там не був. Ви ж журналіст. – Я ж журналіст, але туди не їздив. — А чому ви туди не їздите? — Не було туди відрядження, не можу туди поїхати за свої гроші, на війну. Туди не пустять і нічого мені не розкажуть, якщо я не буду мати дозвіл чи мандат. Ну, і більшість відповідей в його протоколі, коли я підписував там, "не знаю, бо не є військовим". Це майже всі відповіді на його питання. Там видно, що питання шаблонні були, як для допитів. Я сказав, що був на Майдані. Очі загорілись, бачу. — А що ви там робили? Я ж журналіст, у мене, по-перше, офіс на Майдані, а по-друге, кажу, висвітлював, що там робиться, як люди протестують, що поліція робить чи міліція. А там ще були такі питання, знаєте лі ви лідєров Правого сєктора і Азова, там не Азов, Національного корпуса. Кажу, знаю. – Ви їх лично знаєте? Я з ними кажу, горілки не пив, чи чаю. Ставив їм питання, вони давали відповіді. В нас "Правий сектор" і "Національний Корпус" — політичні партії, які брали участь у парламентських виборах. Їх дуже цікава тема гей-парадів в Україні. Кажу, проходять, проходять. І що? Кажу, нічого, в нас і гей-паради проходять, і люди, які стоять біля Кабміну, біля Київської адміністрації міської, біля Офісу президента, біля Верховної Ради. Ті одне вимагають, якісь мита на автомобілі знизити, інші вимагають, щоб їм зарплати підняти. Треті вимагають, щоб пільги не відміняли. Повз йдуть перехожі, їм не цікаво, вони повз проходять, а кому цікаво, стане подивиться. У нас, скажу, це звичайна картина до центра міста. Ну, то вони не розуміють".
"В них продумана система, як зробити з людини якусь істоту"
Дмитро Хилюк відзначає, що системні фізичні тортури до нього майже не застосовували. Так, кілька разів отримав кийком по ногах, електрошокером били, собака кусав. Але порівняно з тим, як себе поводили росіяни з українськими військовими, то це ще було поблажливо. А от морально там знущалися з усіх і постійно.
"В Пакіно більш таке було знущання. Лізли всі по коридору. "Давай тюлєнєм ползі". Це означає, що ти маєш повзти, але ногами не допомагати, тільки на руках. Знущання. Принизити, щоб ти боявся, щоб ти почував весь час страх, щоб ти був змучений. Або там "приселі" 150 разів, "отжалісь" 50 разів. А люди там виснажені. Хто там крепкий був, а більшість вже не мали такої сили. Затуркати і зробити подібним на худобу, щоб вона всього боялася і мріяла тільки про кусок хліба. Ця система продумана, мені здається, ще з часів Івана Грозного в них, як з людини витравити все людське, зробити з людини якусь істоту.
Був один лист. Він був написаний в червні 2023 року. Там написали по декілька слів колеги. І від батьків два-три речення, що у нас все добре. Колеги теж написали, що "тримайся, ми тебе чекаємо". І фотографія батьків була. Але я отримав його аж в березні цього року. Тобто, він майже два роки до мене йшов. Напевно, відсотків 10 з тих, що я знаю людей, на поверсі, камері, отримали хоч один лист. Деяким щастило, навіть два, три отримали. Переважна більшість не мала жодної звістки від дому".
Тож коли замайоріла надія на звільнення, Дмитро Хилюк намагався запамʼятати дані тих, з ким треба звʼязатися, щоб передати звістку від бранців, які ще залишилися в полоні. Розповідає, що після обміну нікого не забув, усіх знайшов. Нині Дмитро ще доліковує наслідки неволі в лікарні. Але час від часу виходить по справах у місто. Дуже цікавиться всіма новинами, адже за три з половиною роки в ізоляції абсолютно не знав, що ж відбувається в Україні та світі.
Зізнається, в полоні навіть подумати не міг, що ворожі безпілотники зможуть долітати до великих міст і тероризувати їх, що будуть систематичні масовані атаки. Приємно вразило перейменування вулиць і станцій метро. Каже, давно треба було це зробити. Після лікування Дмитро Хилюк хоче нарешті набутися з рідними. А потім планує зайняти себе роботою, яка б сприяла звільненню українських полонених, зокрема, цивільних.
Авторка — Вікторія Будан
