Фото з особистого архіву Анни
16 січня 2025-го року білорусці Марії Зайцевій виповнилося 24 роки. Наступного дня вона загинула на фронті за Україну, допомагаючи тим, хто цього потребує.
Серпень 2020-го. Білорусь:
На вулиці міст вийшли сотні тисяч людей не згодних з фальсифікаціями на президентських виборах. Це був мирний протест проти диктатури Лукашенка, але влада розігнала його силою. Однією з поранених була білоруська студентка Марія Зайцева.
Ця розповідь про її життя, історію боротьби і кохання.
Марія народилася і виросла в Гомелі. Любила тварин, цікавилась музикою, вивчала мови – знала англійську та французьку. Після школи вирішила стати ветеринаром, тож вступила до вітебської академії. Марія одразу приїхала в Мінськ, коли там почалися протести. Батьки були проти, та хіба можна спинити дівчину, яка хоче відстояти право на людську гідність, справедливість та свободу? Вона була впевнена, що мітинг і далі буде мирним. Натомість проти мітингарів почали застосовувати водомети, у протестувальників полетіли гумові кулі та світлошумові гранати. Марію Зайцеву серйозно поранили. Уламки гранати пошкодили їй обличчя, око, вухо, руку і ногу. В якийсь із моментів, коли дівчина в напівсвідомості стікала кровʼю, її сфотографували. Ті знімки облетіли весь світ і стали свідченням жорстокості білоруської диктатури. Деякий час Марія Зайцева перебувала на лікуванні у Білорусі, але згодом вирішила виїхати за кордон. Розуміла, що залишатися на батьківщині небезпечно. Тимчасовим прихистком стала Чехія. Облаштуватися їй допомогла Христина Шиянок — тодішня координаторка медико-гуманітарної програми "Medevac" та директорка Офісу демократичних сил Білорусі в Чехії.
Розповідає Христина Шиянок:
"Марія звернулася до нас щодо програми як жертва світлошумової гранати. Вона мала проблеми зі слухом та осколкові поранення, фрагменти яких залишилися в тілі, і яка сама потребувала тривалішої реабілітації в безпечному місці, в тихішому, а Білорусь на той час таким місцем не була. Коли я займалася евакуацією Маші, я не знала, що йдеться про дівчину зі всесвітньо відомої фотографії, яка посеред ночі облетіла багато країн. Марія була дуже глибокою людиною, і в ній було багато, якщо можна так сказати, самобутності. Маша була дуже чесною як у тому, що робила, так і у своїх думках. Вона ніколи не приховувала від себе правду, хоча правда не завжди була прекрасною".
У Чехії Марія повернулась до навчання. Успішно закінчила підготовчі курси і мала вступити до Чеського технічного університету. Цікаво, що дівчина єдина з групи відмовилася від стипендії, хоча мала на неї повне право. Марія вважала це несправедливим, оскільки вже тоді розуміла, що навряд чи продовжить навчання. Це підкреслює принциповість її характеру. Вже тоді більше її цікавила історія, сучасна світобудова, російсько-українська війна, майбутнє Білорусі у цей буремний час та як на нього можна вплинути. Шукаючи роботу, дівчина писала у резюме:
"Я колишня студентка ветеринарного факультету, політична біженка з Білорусі, шукаю роботу, яка справді має сенс для суспільства і яка дозволить мені допомагати тим, хто цього потребує".
Робота мрії ніяк не знаходилась, тож Марія Зайцева займалася репетиторством – викладала англійську.
Тим часом в Україні почалася велика війна. Все більше і більше українських біженців прибували до Чехії. Марія активно волонтерила – допомагала українцям знайти житло. Серед втікачів від війни була і Анна. Юна одеситка виїхала до Чехії з мамою. Рішення було непростим, адже в охопленій війною країні залишалися тато і брат.
Ділиться спогадами Анна:
"Я виросла в дуже патріотичній сім'ї. З 2014-го року у нас вдома завжди були ввімкнені новини. Мої батьки дуже активно волонтерили. Я з 9-ти років росла у подібних хабах, де плели сітки і подібне. І в 2020-му році, звісно, батьки говорили про протести. Я бачила по телевізору багато чого. Мені тоді виповнилося тільки 15 років".
Дівчата познайомились у волонтерському хабі. Марія розповіла свою історію про участь у протестах, поранення і лікування. Тоді Анна помітила шрами, які лишилися на скроні.
Вони подружилися. Обоє сумували за батьківщиною: Анна — за Україною, охопленою війною, Марія — за Білоруссю, пригніченою диктаторським режимом.
Пригадує Анна:
"Вона була дуже-дуже хоробра, і це відчувалося одразу ж. І вона була дуже справедливою, зовсім не боялася, що щось може статися. Я не раз її питала вже потім: чи не було їй страшно, чи не шкодуєш через те, що пішла тоді? Вона постійно відповідала, що ні. Втім, єдине, про що вона шкодувала — що не купила якогось захисту для голови: каски чи чогось подібного. Питання йти на цей протест чи ні — взагалі не стояло. Вона ходила на різні мирні протести, акції — аж до великого протесту в Мінську. Це був її спосіб життя, така тиха боротьба. Аж до того моменту, коли вона отримала поранення на протесті.
На першій зустрічі вона розповіла мені, що їй доволі важко звикнути до Чехії. Вона знімала квартири, у неї була робота, волонтерила і мала своє коло спілкування. Здавалося: все було дійсно добре. Але вона мені говорила, що постійно думає про Білорусь, про те, що вони не змогли все ж таки перевернути цей режим. Вона не могла відпустити це взагалі ніяк. Постійно слідкувала після початку війни за новинами. Її друг, з яким вона довгий час товаришувала, після початку повномасштабної одразу ж пішов воювати, хоча теж дуже молодий був. Вона не могла це відпустити, напевно. Тому на першій зустрічі вона мені одразу ж сказала, що дуже захоплюється "калиновцями", що дуже хоче приєднатися до них у медичну службу".
"Калиновці" – білоруські добровольці, які воюють на боці України. Вони хочуть звільнити Білорусь від диктатури, поваливши разом з українцями путінський режим. Марія також бачила у цьому єдину можливість повернути батьківщині свободу.
Схожі погляди на життя, схожі проблеми, схожі переживання… Дівчата все більше часу проводили разом. Дружба переростала в кохання.
Розповідає Анна:
"У неї завжди був дуже прямий і впевнений погляд, була дуже харизматичною. Коли я її побачила, я одразу відчула цю впевненість. Вона була дуже цікава, з нею хотілося розмовляти. І важко було забути: в неї була якась така енергія, що притягувала. Вона завжди була дуже серйозною і, напевно, мене зацікавило це. Вона не виглядала, не мислила і не розмовляла на свій вік. Вона була набагато старшою, і було зрозуміло з першої розмови, що у неї на все є власна думка. Вона мені сподобалася з першого погляду, і як я потім дізналася: я їй теж сподобалась.
Ми ніколи не переписувалися російською мовою. З першого дня знайомства ми почали переписуватися українською і білоруською, але їй було трохи важко розмовляти білоруською на постійній основі. Тому що спочатку не було так багато практики. Пізніше, десь через чотири місяці нашого спілкування, вона вже розуміла українську дуже-дуже добре, як і я білоруську. І ми вже почали спілкуватися двома мовами. І потім в побуті: іноді бувало так, що я забувала якісь слова українською, а пам'ятала їх, наприклад, білоруською. І так було у неї теж. І ми постійно з цього сміялися".
Марія не відмовилася від наміру піти до війська, в цьому було її призначення, місія. Усі друзі й знайомі відмовляли її їхати в Україну. Тільки Анна, попри хвилювання, намагалася підтримати дівчину. Щоб краще зрозуміти Марію, Анна почала вивчати військову психологію.
Продовжує розповідати Анна:
"Я бачила як її друзі, знайомі намагаються її відмовити. І це було по-різному. І дуже якось тихо відмовляли, потім сварилися з нею. Я багато бачила подібного. Але вона дуже твердо стояла на своєму, і я бачила, що це дійсно її бажання. І вона постійно приходила до мене і говорила, що "як добре, що тільки я її розумію, як добре, що я не намагаюся її сильно відмовляти". Тобто, я намагалася вже пізніше, коли вона вже воювала. Ми сварилися на цю тему багато, але я бачила, що вона просто непохитна у цьому питанні. І потім, в якийсь момент, зрозуміла: їй важливіша підтримка цього рішення, бо всі навколо намагаються її відмовити. І я усвідомила, що, напевно, саме я повинна надати цю підтримку.
Ми почали зустрічатися десь за два місяці до того, як вона поїхала воювати. Вона дійсно дуже переживала: як її там зустрінуть?.. Тим паче вона ніколи не була в Україні вже в такому свідомому віці, тільки в дитинстві. Вона переживала, але я знаю, що її дуже добре там зустріли. Її забрали одразу ж з вокзалу у Львові. Потім вона знайомилася з іншими тоді вже воїнами батальйону. І її дуже тепло прийняли, дійсно. Знаю, що до неї було доволі добре ставлення. І в неї дійсно були там друзі. Пізніше вона мені розповідала, що знайшла там сім'ю, що батальйон став її сім'єю, якої в неї ніколи не було. Я знаю про її родину тільки з її слів. Тобто, я знаю, що коли їй було 4 роки, то батько з матір'ю розлучилися. І вона росла з мамою та бабусею.
У батька з'явилася своя родина, і вони не спілкувалися. А мати взагалі не брала активної участі в житті Марії. Марію більше виховувала бабуся, яка теж не виявляла ніякої певної політичної позиції.
Її мати приїхала в Мінськ один раз в лікарню. Маша мені сказала, що мати її звинуватила в тому, що вона взагалі поїхала на ці протести, що отримала цю травму. Тоді вона забрала у Марії ключі від квартири в Гомелі. Це була їх остання зустріч.
Вже пізніше, в Чехії, її мама декілька разів писала їй, але Маша не хотіла спілкуватися далі. Вона бачила: багато травм, що в неї є, саме через родину".
Мама Анни знала про стосунки своєї доньки. Марія їй подобалася від початку. І коли дівоча дружба переросла в кохання, мама була рада за дівчат. Тепло ставилася до Марії й часто запрошувала її в гості, передавала з України смаколики. Марія також усіляко виявляла прихильність до рідних Анни.
Коли Марія Зайцева вирушила до України, весь час писала і дзвонила Анні. Дивувалася, наскільки в Україні вільно дихається, постійно захоплювалася тутешніми людьми.
Пригадує Анна:
"Розповідала, наприклад: щойно вона виходить з поїзда у Львові — і вже відчуває цю свободу, якусь вільність і відкритість людей загалом. Їй дуже подобався цей загальний дух, дуже подобалися українці, їх менталітет. Вона постійно говорила, що якби в Білорусі були трошки інші люди, якби вони не боялися, якби вони поводили себе так, як було у нас на Майдані у 2014-му році, то диктатури давно вже не було б. Їй дуже подобався Харків. Це було, напевно, одне з найулюбленіших міст, бо, як вона вважала, там дуже-дуже відкриті люди. Вона знаходила багато знайомих і добрих друзів, коли була там. Їй також подобався Київ і Слов'янськ. Це були три найулюбленіші міста".
.jpg)
Фото з особистого архіву Анни
Навесні 2023-го року Марія Зайцева потрапила в Другий інтернаціональний легіон оборони України. Там вона почала виконувати функції медикині. Тодішній командир батальйону Руслан Мирошниченко на позивний "Санта" згадує, що доручив опіку над Марією бойовому медику з позивним "Ювелір", теж білорусу. Вони швидко знайшли спільну мову:
"Наприкінці 2022-го — на початку 2023-го був потік як грузинських добровольців, так і білоруських. Зокрема Марічка. Як я зреагував? Маленька дитина, скажімо так. Знаєте, я батько двох доньок, дорослих вже. Тому для мене це була дитина, яка прийшла воювати, і єдина була думка – тримати її подалі від небезпеки. Поставив їй питання: що можеш робити? — Можу рани перетягувати, укола не боюся зробити. Тоді говорю: "О, "Ювеліре", приймай". Є багато чого, що їх об'єднувало. Плюс, "Ювелір" до протестів багато років працював в "швидкій" у Білорусі.
Білоруські добровольці проходили поліграф і перевірку. Абсолютно всі, без винятку. На перших етапах формування батальйону, це був небезпечний період у цьому контексті, ми приділяли цьому увагу, і всі проходили перевірку. Марічку я пам'ятаю, саме на тому етапі. Ми з нею розмовляли, але це не була співбесіда у класичному контексті. Що вмієш? Чого приїхала? Навіщо воно тобі потрібно? Вона каже: "У мене немає можливості воювати за Білорусь, я приїхала воювати за Україну, бо що ж вдома сидіти?" У мене до формування Легіону вже був досвід формування інтернаціональних підрозділів. Ти вже читаєш людину: просто дивишся на неї, і на якомусь абсолютно ірраціональному рівні, відчуваєш її: буде толк — не буде; бреше — не бреше... Я не претендую на звання тонкого психолога, ні. Буквально на рівні: на стільки — на скільки потрібно командиру це відчувати. Коли Марічку зустрів — це був спокій, я відчув рівновагу. Я, до речі, не сильно її питав, чи брала вона участь в цих протестах, чи не брала. Я якось подивився: і в неї шрам. Я говорю: "Де це ти вже "затрьохсотилася"?" Каже: "Білоруські поліціянти". Все зрозуміло. А далі, знаєте, є певна межа делікатності. Може, їй неприємно це. Тобто, я такий: окей, дитина бита вже. І це ж не перший білоруський доброволець, з яким я спілкувався. Я знав про ці протести, знав, через що пройшли люди, чому вони були вимушені залишити батьківщину".
Невдовзі Марія Зайцева захотіла стати медиком переднього краю. Тобто, на самому "нулі", в окопах рятувати побратимів. Це надзвичайно важка і небезпечна у всіх аспектах робота. Командир "Санта" не хотів її туди відпускати. Але дівчина все продумала і знайшла потрібні аргументи.
Продовжує командир:
"Коли у нас сталися перші бої, перші втрати, перші поранені, у нас вже стала вимальовуватись лінія оборони, Марічка виявила бажання стати медиком переднього краю. Причому так воно сталося, що вони якось вдвох мене почали атакувати — і "Ювелір", і Марічка. "Санта, ми хочемо в окоп, ми там більш потрібні". Спочатку Марічка підійшла, я кажу: "Куди ти, дитино, що тобі там робити, я тебе одну не відправлю туди". І "Ювелір" намалювався: "Вона не буде одна". Вся моя система захисту обвалилася — вже двоє. З одного боку, було усвідомлення, вибачте, що я так кажу: це тільки питання часу, коли вони отримають поранення. Бо виконання завдань — на позиціях, в траншеях, під мінометним і артилерійським вогнем. І більшість наших втрат — і загиблі, і поранені — це саме від осколкових поранень. Позиційна війна. З іншого боку, я розумів, що хлопцям, піхоті, потрібні руки, які будуть стабілізувати побратимів, надавати медичну допомогу. З таким важким серцем і було прийнято рішення: давайте, перехрестив і відправив.
Що було характерним? Ти дивишся на неї: маленька дівчинка. В очі дивишся — а там така міць, твердість. Спокій. Не було гарячкового блиску в очах. Спокійно, по діловому, настрій на працю. І хлопці розповідали, як вона себе поводила в окопах: "Дорогенький, все нормально. Бачиш, побратим твій "200", а ти "300". Бач, тобі повезло. Все, спокійно. Зараз затампонуємо, завʼяжемо. Все, ти молодець".
Серед побратимів лише кілька людей знали, що у Марії є кохана Анна. Дівчина спочатку не розкривала особистих подробиць, побоювалася, що не зрозуміють. Але помилялася. Її найближчі побратими-медики все зрозуміли і прийняли.
Хоча Марія і служила медиком, але безпеки це аж ніяк не гарантувало. Рятуючи інших, вона і сама кілька разів отримувала поранення. 18 серпня 2023-го року у її руці розірвалася сигнальна ракета. Дівчина отримала опіки третього ступеня, серйозну травму кисті тож потрапила до шпиталю. Дізнавшись про поранення коханої, Анна відразу вирушила до лікарні. Але потрапити в палату виявилось непросто. Щоб її пропустили довелося схитрувати.
Розповідає Анна:
"Коли в неї було поранення, то я була з нею і в Умані, і в Білій Церкві. Багато хто знає: щоб потрапити до коханої людини, наприклад, в госпіталь, треба дійсно юридично кимось бути — або близьким родичем, родиною, або... чоловіком, жінкою. Треба докази, що ти маєш право там бути. І я це розуміла, тому я була вимушена сказати, що я частина її родини. Я сказала, що я її сестра, бо інакше просто не змогла б зайти до неї в палату і бути весь цей час там.
Вона спалила нерв на середньому пальці. Доволі неприємне було поранення, доволі важке в тому плані, що ці опіки її мучили і довго гоїлися. На це пішло десь півроку, щоб її рука приблизно працювала так само, як до цього. Хоча все одно деякі пальці не згиналися до кінця, тому важкувато було. Це було для неї важке поранення".
Анна навчилася робити перевʼязки, ставити крапельниці, опанувала всі необхідні медичні навички, щоб мати змогу допомагати своїй коханій. Вона тихо сподівалася, що це вже кінець військового життя. Але Марія для себе все вирішила, згадує її подруга Вікторія:
"Ми з нею курили на балконі, і вона сказала, що в неї найкраща робота у світі. Сказала, що її оточують "офігенні" люди. І що вона дуже хоче повернутися назад до своїх побратимів. Вона чекала, коли її рука загоїться. Лікарі не дозволяли їй повертатися, але вона дуже хотіла, вона цим жила, очі горіли. Це було настільки важливо для неї, що ніщо не могло її зупинити. Це її тема, яка її повністю захопила. Було дуже цікаво спостерігати за нею в цей момент".
Тож Марія Зайцева не просто не звільнилася із Сил оборони України, вона задумала змінити спеціальність… На ще небезпечнішу. Дівчина вирішила стати снайперкою.
Втілити бажання в реальність було складно. По-перше, через накопичені проблеми зі здоровʼям, по-друге, через те, що вона була єдиною жінкою на снайперських курсах.
Розповідає її командир Руслан Мирошниченко "Санта":
"Більш-менш стабілізувалася вона ближче до грудня. В грудні ми зустрічалися на церемонії прощання нашого "Айріша", командира роти "Альфа". У неї рука вже була нормальна, вона і рухала, і моторика відновлювалася. А потім десь навесні вона мені сказала: "Санта", я напевно, буду снайпером". Я говорю: "Здоровенькі були, який снайпер? Що ти вже надумала?" — "Ні, я мушу помститися за хлопців. Це я так вирішила". В очі дивлюся і розумію, що це вже рішення. А я просто формальність як командир батальйону. Вона вже вирішила. У мене ж добробат, правильно? Всі добровольці, добра воля.
У нас снайперське відділення тоді вже було потужне. Було дві снайперські пари, які працювали на передньому краї, доволі ефективно. Вона з хлопцями поспілкувалася, навіть вже потренувалася з ними, це була така "багатоходовочка". Викликаю хлопців: "Ну, що? — Нормально. На полігоні там все показала, якісь первинні навички є. Зрозуміло, що треба вчитися.
Вона емоційна. А снайпер має бути холоднокровний, витривалий. Ми домовились так: попрацюєш на полігоні ще, потім, якщо мені хлопці скажуть, що є перспективи, потенціал — тоді будемо відправляти на снайперські курси… Десь в червні я відправив її на тримісячні снайперські курси. Потім наша снайперська група і Марічка вже повернулися з сертифікатами. І вже коли була ротація, відправили на Часів Яр, Покровськ — там Марічка працювала, показала результати, гарні.
Снайперські групи — це своя специфіка. Тобто, це взаємодія з піхотою, з іншими підрозділами. Потрібно вивчати передній край, визначати цілі, позиції. Все це приховано, все це в умовах маскування. І вона справлялася, в неї вийшло. А напарником Марічки був "Неко" — теж героїчна особистість, 18-річний українець, доброволець, який приєднався до нас".
Сам "Санта", як і більшість бійців у батальйоні, вважали, що "Неко" — не просто снайперський напарник для Марії. Підозрювали, що між ними відбувається дещо більше. Такі чутки дівчині були вигідні: чим менше залицяльників – тим краще. Бути єдиною жінкою у підрозділі нелегко. Втім, Марія вміла постояти за себе, до того ж у неї були серйозні плани на майбутнє. Після закінчення війни вони з Анною планували побратися.
Ділиться спогадами Анна:
"Впродовж наших стосунків ми обговорювали цю тему багато разів, бо я спочатку трохи скептично ставилася до шлюбу загалом, бо розуміла, що ми не змогли б зробити це, як всі інші: просто піти в РАЦС (ЗАГС) і це організувати. І загалом я не бачила сенсу у цьому, бо мені було достатньо того, що ми разом і що кохаємо одна одну. Але вона дуже любила традиції і в неї були іноді трошечки консервативні погляди, хоча це може звучати й дивно. Ми багато про це розмовляли, і якось упродовж стосунків я почала трошки по-іншому на це дивитись. Бачила, що для неї це дійсно важливо і вона б хотіла все узаконити.
Так вийшло, що ми потім стали однієї думки. Вона мені пообіцяла, що зробить мені пропозицію, як тільки закінчиться війна. Бо ми хотіли, щоб це було вже в більш спокійних умовах, щоб не було цієї відстані між нами і загалом — хотіли, щоб це стало завершальним етапом війни, для неї і для мене. В Україні це, на жаль, неможливо. Тому ми думали, що це десь в європейській країні, наприклад, в Чехії".
Дівчата мріяли про затишний дім, спільні побут і захоплення, домашніх улюбленців. Але поки бути щасливими вони могли лише у ті короткі миті, коли Марію відпускали зі служби.
"Якби не війна в Україні, вона хотіла б бути ветеринаром. Вона дуже любила тварин. І постійно привертала мою увагу: он йде по вулиці, кіт, собака. Одного разу вона дуже захотіла забрати кота з вулиці. Коли в неї була відпустка, ми забрали його додому. Разом його виховували, потім знайшли йому дім.
Вона любила рухатися, пробувати різні види спорту. Вона вчила мене мінімуму самооборони: з перцевим балончиком або основи з ножем. Потім вона навчила мене як правильно бігати. Вона займалася бігом якийсь час в Білорусі, просто так, для себе. І любила мені розповідати, як і що правильно робити.
Вона не дуже любила прибирати, тому ми розподіляли справи на те, що кому більше подобається. Тому що я залюбки прибирала завжди. Ми разом готували, бо я не дуже люблю готувати, і вона теж не дуже любила. Тому разом нам якось було веселіше і цікавіше. Також ми любили прикрашати щось разом. На Новий рік ми на моє прохання поставили ялинку і разом її прикрашали".
.jpg)
Фото з особистого архіву Анни
Марія Зайцева не боялася смерті, навпаки жартувала, що якщо раптом загине у свій День народження, то буде гарна дата. Її лякала лише загроза ураження мозку та полону. 17 січня 2025-го року позицію Марії Зайцевої зафіксував ворожий дрон. За мить туди влучив снаряд з протитанкового гранатомета. Марія загинула відразу, після першого ж пострілу. Це мала бути остання зміна перед виведенням підрозділу на ротацію.
У дівчат була своєрідна традиція: щоразу, перед виходом на позицію, Марія телефонувала Анні. Потім кілька неймовірно довгих днів без зв’язку, і нарешті — довгоочікуваний дзвінок після повернення, сказати, що все добре. Того дня Анна теж чекала звістку від коханої.
Пригадує Анна:
"Це був звичайний день для мене: навчалася, у мене були заняття. Я чекала на повідомлення від неї цього дня, бо у нас завжди була така домовленість, що ми розмовляємо по телефону тоді, коли вони мають виходити на позицію. Це було кожен раз. І хоча б трошки якийсь час ми все одно розмовляли по телефону, і вона мені обіцяла, що напише мені за два дні, або за три, якщо щось піде не так. 17-те число — був той день, коли вона мала мені написати, і я цілий день чекала, робила свої звичайні справи. Потім вже сама написала їй: чи все добре, чи щось сталося, чи все окей? Вона не відповіла. І я стала чекати ще...
І вже під вечір, коли її побратим вийшов з окопу з завдання (вони працювали вдвох, він до сих пір мій друг, він був наш спільний друг з Марією), він написав мені ввечері, що вона загинула. І вже пізніше зателефонував мені, і ми розмовляли, він мені розповідав, що сталося.
В ту ніч я так і не змогла заснути. Коли я дізналася, то навіть не могла заплакати, бо я взагалі не розуміла, що це дійсно сталося… Якщо реалістично подивитися на події, проаналізувати, то розумію: коли людина воює, перебуває в окопах, то таке може статися. Я думала про це, у мене не було ніяких "рожевих окулярів" щодо цього. Просто я була шокована і виснажена, напевно, і очікуваннями, і переживаннями. Тому всі емоції у мене пробудилися лише на наступний день".
Марія Зайцева просила близьких, що у випадку смерті хотіла б бути похованою в Україні, поряд зі своїм загиблим побратимом "Мінськом". Командир Руслан Мирошниченко підозрює, що стало причиною такого заповіту:
"Це одна така білоруська "тусовка" була: "Ювелір", "Мінськ", Марічка. Втрьох вони дуже дружили. Вони як батьки були для Марічки, бо хлопці дорослі. І коли "Мінськ" загинув…Є у мене такий, скажімо, камінь на серці: я не пустив її на поховання "Мінська". Бо не міг як командир відпустити всіх на поховання. А медиків у мене було — по пальцях однієї руки перерахувати, це серпень 2023-го року. А тут "Ювелір", потужний бойовий медик переднього краю, вибуває просто. Тобто, мінус один бойовий медик. А в мене на той час залишилось два боєздатних медики переднього краю — ситуація була критична. І я пояснив це Марічці. Вона закусила губи, виконала наказ, залишилась працювати. Може, ці фактори вплинули на таке її рішення. Вона мені за склянкою чаю сказала так: "Санта", коротше, дивись, якщо що — то має бути отак". Я їй кажу: "Марічко, не сип мені сіль на рану. Живи..".
Але у підрозділу нашої служби морально-психологічного забезпечення і у командування не вийшло домовитися з кладовищем. Нам сказали, що немає місця вільного. Була неприємна ситуація. До речі, білоруські добровольці вийшли на Тихановську, на лідера білоруської опозиції. Та, у свою чергу, вийшла на Кличка. Кличко ухвалив рішення, різко знайшлося місце. І таким чином вдалося виконати заповіт Марічки. Зараз вони там поруч, з "Мінськом".
У військових є традиція: коли прощаються із воїном "на щиті", його труну покривають державним прапором. Потім цей символ, цю найціннішу реліквію передають рідним загиблого. Прапор Марії передали Анні.
Командир Руслан Мирошниченко розповідає:
"Я з Анею познайомився вже, коли ми прощалися з Марічкою. Я вручав їй прапор. Коли мені Аню відрекомендували, то це означає, що найближча людина до неї. Це і друг, і кохана — тому найближча людина. Тому ми так і вирішили, що прапор, який був на труні, вручити Ані. Це ж церемоніал військового чину, прощання з тілом героя. Потім складається прапор, віддається командиру, а командир вручає найближчій людині. Ми так і вирішили: Ані вручити".
Офіційне прощання відбувалося у Київському крематорії. Адже до останнього моменту планувалася кремація: мовляв, на цвинтарі, де похований "Мінськ", є місця лише для урн із прахом. В останній момент, прямо під час церемонії прощання, отримали згоду на традиційне поховання. Батьки Марії Зайцевої, знали про смерть доньки, але приїхати не змогли. Контактною особою на випадок смерті Марії, ще з часів її приїзду в Чехію, була вказана Христина Шиянок, на той час чи не єдина знайома дівчини у новій країні.
Христина постала перед складним вибором: виконати волю батьків і покласти у труну ікону і білі троянди, чи зважити на бажання самої Марії, яка була атеїсткою і не любила квітів.
А з Анною повторилась та сама історія, що й у лікарні. Не маючи офіційного статусу, вона не могла впливати на ситуацію.
Говорить Анна:
"Вони майже нічого не знали взагалі про життя Марії, а про мене — тим паче. Вони дали якісь настанови Христині щодо того, щоб принести Марії цю іконку в труну і квіти, що мене теж дуже здивувало. Мені здається, це наявно показує, наскільки люди або не знали свою дитину, або просто байдуже до цього ставилися. Бо Марія була атеїсткою, і я думаю, що її мама це теж добре знала, вона не хотіла, щоб взагалі на похороні були якісь хрести, ікони тощо. Тому мене це дуже здивувало, як і ситуація з квітами теж. Вони їй, так би мовити, не дуже до вподоби взагалі. Тому це може також свідчити про якусь байдужість…
Я спитала тоді у Христини, чому вона вирішила, що це буде правильно — стати на бік батьків? Вона просто сказала, що вважає, що так має бути. Але якби я могла якось втрутитись в це, то я б ніколи не виконувала волю батьків, які так жахливо ставилися до своєї дитини".
Марія посмертно була нагороджена орденом за мужність третього ступеня. Зазвичай нагороди віддають рідним загиблих військових, але у цьому випадку орден не змогли отримати ні кохана дівчини, ні її батьки.
Минуло пів року після смерті Марії. Анна досі вчиться жити без коханої. Зізнається, що виходить не дуже…
Ділиться наболілим Анна:
"В мене є відчуття, ніби я дізналася, що вона загинула буквально тиждень тому. Я намагаюсь займатися якимось повсякденними справами, продовжую навчання. Іноді бачуся зі знайомими, друзями нашими спільними. Загалом доволі важко все дається, бо в мене є якесь таке очікування, що ми зустрінемося... Коли ми зустрічалися, доволі довгий період ми могли не бачитися — і чотири місяці, і півроку — і я постійно чекала на нашу зустріч. В мене досі лишилося це відчуття, бо ми не бачилися, і мені здається: треба ось трошки почекати — і ми знову побачимось.
Не знаю, дуже важко відпустити. Коли я чую, що час лікує, мені здається, що це зовсім неправильне твердження. Бо воно-то трошки загоюється і десь забувається, але я б не сказала, що час лікує. Все одно дуже важко.
Моя сім'я знає. Деякі мої родичі теж знають. Друзі знали ще до загибелі Марії. Я стикалася з проявами нерозуміння, знову ж таки, деякі друзі, якщо можна так сказати, переставали зі мною спілкуватися, коли я розповідала, що я разом з дівчиною, що ми зустрічаємося. Тому так, якийсь "хейт", певно, завжди був. Коли ж вона загинула, були випадки нерозуміння — здебільшого з боку, напевно, військових чоловіків, вже коли, наприклад, було прощання. Але мені в обличчя особливо ніхто нічого не казав, і загалом, мені здається, що це ще доволі непогано.
Я не планувала ніколи взагалі розповідати це на загал. Здебільшого вважала, що це щось особисте і людям навколо не обов'язково знати, хто з ким зустрічається. Але... Я побачила, що після загибелі Марійки з'явилися багато людей, які вирішили щось розповісти, дати інтерв'ю. Я не хочу називати імена, не хочу казати, що саме я маю на увазі. Я дивилася ці інтерв'ю, бачила статті — і в них було багато неправди, в них було багато моментів, яких просто не могло бути, бо ми вже були разом, і я знала, що це не так. І це мене зачепило, тому я вирішила це розповісти. Це була, я думаю, перша причина. По-друге, я зрозуміла, що здебільшого такі історії замовчують, я не бачу їх і не чую. І мені дійсно було дуже самотньо і сумно, коли вона загинула, бо я не могла навіть особливо поділитися цим ні з ким, окрім моєї родини. І я знала, що інтернет — це теж трошки може агресивно сприйняти. Тому я вирішила це розповісти, бо моя з Марією історія — не єдина така. Я впевнена, що їх доволі багато, але люди просто або бояться, або не знають, як про це сказати. Тому мені здається, що це дійсно дуже важливо".
Війна змінює долі. Вона зводить людей і жорстоко та боляче розлучає. Щодня залишаючи когось наодинці, з нездійсненими мріями, з великими планами, яких мало вистачити на двох. І з болем, який часто теж нема з ким розділити.
Колись спільні мрії тепер намагається втілити в життя Анна. Вона знає, що має жити за двох, хоч як би важко не було. Так просила Марія.
