Фото з особистого архіву Ольги Волкової
Від далекобійниці до засновниці притулку
"Я народилася у місті Миколаїв і виховувалася у прабабусі та прадідуся. Те, що він мені був нерідний, я вже взнала тоді, коли його поховали. Бабуся зі мною завжди розмовляла українською мовою. На столі замість Біблії завжди лежав "Кобзар". І щовечора вона мені читала "Кобзаря". Але так сталося, що Миколаїв був російськомовним містом, і з мене цю мову в прямому сенсі "вибивали". Якщо я приходила до дитячого садочка, мені вихователька завжди казала, що це ти розмовляєш на незрозумілій мові, кривляєшся. Ти повинна говорити російською. Тож у мене не було практики, аби спілкуватися українською мовою. Я дуже хотіла стати хірургом. На жаль, доля вирішила за мене. Бабуся померла. Складний був рік. Потім я дуже рано вперше вийшла заміж, чоловіка вбили на день народження дочки. Хвилина в хвилину, як його убили, я народила дитину, повернулася з пологового будинку, у мене квартира обкрадена. До копійки все винесли з хати, навіть меблі. Потім дідусь помер. І дуже складне життя трапилося зі мною. Виживала, як могла. Без підтримки. Сіла за кермо. Спочатку на "пиріжок", далі на більшу машину, а потім на великовантажні. І почала возити вантажі Європою. Розвозила вантажі, дуже тяжка була праця, без напарника працювала у Німеччині. Є містечко під Львовом. І там рекет 90-х завжди чекав, казав, що дорога платна. І доводилось лякати їх тим, що на авто наїду на них і тікати від них. І під ножами стояти", — розповідає Ольга Волкова.
Донька Ольги Волкової в цей час перебувала з бабусею, мамою її загиблого тата. Але коли старенька померла, довелося залишати дальнобійництво і шукати роботу вдома. Так вона стала водійкою маршрутного таксі.
"Все життя в основному з авто, з колесами, пов'язано. Тому і сім'ї не побудувала. Я потім сіла на маршрутне таксі, возила людей. Перевізником стала по місту, по Миколаєву. Кінець 1990-х, 2000-х. По-різному ставилися. Були різні ситуації. Іноді так було прикро. Колись я запам'ятала, як зайшов хлопчик, глянув і кинув мені в обличчя гроші, копійки. Вони розсипались... Було дуже-дуже соромно за його вчинок, за те, що пасажири промовчали. Ніхто ж слова не обронив. Оце було так бридко. Різні ситуації траплялися", — згадує жінка.
Невдовзі в житті Ольги Волкової сталося ще одне значне потрясіння – загинула близька їй людина. Жінці стало важко в міському натовпі. Вона згадала, що має дачу в області. Вирішила переїхати туди, щоб відновити душевний спокій. Але крім цього знайшла ще одну справу життя.
"Я приїхала зализати рани. А так воно сталося, що вбили собачку. 12 цуценят в неї було. А вбили за те, що виноград красти вночі прийшли, а вона гавкати почала. Вбили, щоб не гавкали інші собаки. І залишилися маленькі новонароджені цуценята. А я залишилась, щоб їх вигодувати. І так почалося. То цуценя, то котеня, то ще яке собаченя. І кожного разу я собі казала: "Оля, це останній раз, зупинись". І кожного разу нова тварина і нове життя. І нове спасіння. Так продовжується весь цей час. І сусіди, і місцеві жителі проти, засуджують. Кажуть, що з розуму зійшла, божевільна, навіщо це їй треба? Люди народжені при СРСР, тварини для них були ніщо. І вони так виховували своїх дітей. І, на жаль, це дуже погано. І за спиною, і в очі тобі кажуть: "З глузду з'їхала, навіщо? Ти ж жінка, в тебе рідні немає, ніякий чоловік до тебе не підійде, бо нормальний не піде". А в мене дуже гарно. І чисто, прибрано, собачки всі нагодовані, всі товстенькі, чемні, дуже ласкаві до людей. Попри те, що у кожної собачки до притулка було просто пекло. Вони переживали і згвалтування, і очі виколоті, і цигарки об них тушили, і ножі в них кидали, вони мали і відрубані лапи, і вирвані хвости. Дуже було важке життя. Зараз кішка прийшла, маленьким місячним котеням в коробку з-під взуття скотчем перевʼязали і кинули у полі. А собаки мої ту коробку знайшли, прибігли до мене, щоб я увагу звернула. Пішла, відкопала, відкрила. Вона така маленька була, сама ще не їла, і очки були заплющені. Годувала з сосочки, з піпеточки. А зараз вона важить 8 кілограмів. Така дуже хороша дівчинка. Сарочка звуть. Зараз в мене 62 коти і понад 70 собачок. Є єнот Олічка. Єнота я у бродячого контактного зоопарка викупила, бо цигани її в притравочну станцію хотіли здати. Це найжахливіше, що може бути. І для тварин, і для людини, яка це зрозуміє. Це коли беруть маленьке зайченятко, вовченятко чи лисенятко, випускають його з клітки і на нього травлять мисливських собак, щоб вони привчалися ловити дітей тваринок. І от вони їх рвуть. Рвуть до смерті. Якщо тваринка виживає, її кидають до клітки, і якщо вона отямиться, то її потім ще раз випускають з її клітки доти, поки її не розірвуть до смерті. На жаль, тому ми і живемо в такому світі жахливому, бо ми не помічаємо навколо біль інших", — каже власниця притулку.
Протистояння з догхантерами
Коли Ольга Волкова переїхала в село, мала певні заощадження. Почала їх витрачати для облаштування притулку. Згодом продала квартиру та машину. Гроші теж пішли на харчування, лікування забезпечення хороших умов для тварин.
Нині ж притулок існує на пожертви небайдужих людей. Але не всі розуміли, чим займається пані Ольга. В Україні є люди, які ненавидять тварин і тих, хто їм допомагає. Якось так звані "догхантери" вирішили вдертися до садиби Ольги Волкової, щоб убити тварин. Хвостаті тоді не постраждали, а от волонтерка досі не може відновитися.
"Кілька років тому приїхали до притулку, щоб знищити тварин. Я на шляху стала. То було до війни. Чоловіки. Догхантери, їх ще в народі називають, як тих, хто ненавидять собак, а також тих, хто їм допомагає. Вони ходять і по зоопарках, травлять тварин, лебедів, голки в хліб сують. Я стала інвалідом. Такі наслідки. Лікар сказав, що то чудо, що залишилась жива. Прийшла до тями вже в лікарні, після реанімації. У мене дуже була розбита голова, руки, зламані пальці. Гемоглобін від внутрішніх гематом складав 30 одиниць. Я більш ніж пів року провела в лікарні. Вийшла на милицях. Зір втратила частково, руки зламані. Пів голови немає. Але жива. Маю можливість бачити своїх тварин. Частину тварин, які не ходять, взяли друзі-волонтери. Решту годували сусіди, не залишили", — розповідає Ольга Волкова.
Евакуація притулку на початку повномасштабного вторгнення та повернення додому
Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян, Ользі Волковій довелося покинути рідний дім. Окупанти стояли на підступах до її села. Жінка вивезла усіх підопічних в більш-менш спокійний район Миколаївщини. Там притулок прожив 7 місяців.
"Частину тварин я мусила прилаштувати. У Києві люди давали оголошення, хороших тварин прилаштували. Потім я повернулася з евакуації додому, почала відбудовувати розбомблений притулок, який частково був зруйнований. І привезла до притулку ще тварин з евакуації, які були там кинуті. Зараз біля мене стоїть Тобік. Його власник Сергій, він воює. Собаку лишив на сусідів, але сусіди його налупцювали, і пес був кинутий. Було холодно, і він лежав у калюжі крові та води. І як мороз ночі вдарив, то він до дороги...Я зранку вийшла, побачила його і почала гарячою водою відливати. Він сліпий, злий. Мене за руку мало не тяпнув. А зараз відходить. Охоронець вже", — каже жінка.
Коли Ольга Волкова зі своєю численною компанією повернулася додому після евакуації, побачила невеселу картину. Притулок був зруйнований на 70 відсотків. Вольєри, стіни, частково будинок. Почали відбудовувати. Волонтерка і подруга Ольги Ганна Скрипка була свідком того, як це відбувалося:
"У мене було доручення від румунської компанії, яка постачала корми для тварин в Україну. І вони попросили мене проїхатися по притулкам Миколаївської області. Для мене це було цікаве завдання. І був один із притулків, де я познайомилась з Олічкою. Вона тоді оцінювала наслідки вторгнення рашистів. З першого погляду, начебто все ціле. Всі дахи, стіни, паркани — все було з отворами після касетних бомб, після уламкових ушкоджень. Тобто, наче ціле, але вкласти велику суму коштів, відремонтувати і продовжувати. Оля за це все взялась. Вона має дуже багато енергії, їй зараз 57 років. Вона дуже-дуже активна. Але, на жаль, наслідки того побиття, що її дуже-дуже пошкодили іноді впливають. У неї починається депресія, головні болі. Такі моменти псують їй життя. Потроху все владнали з фінансовою допомогою. Тому що я була з шотландцями, з іноземцями, в компанії, ми пекли піцу по селах і містах України. І ці контакти дали можливість. Кожного разу я намагалась привезти когось з людей, хто цікавився цим притулком, хто любив тварин. Знаєте, серед іноземців більшість людей прониклися нашими потребами, в них більш доросле ставлення до тварин. Я помітила, що я не великий такий фанат тварин, я не хочу сказати, що я можу життя за них віддати. Іноді ми з Олею разом їдемо, і вона бачить ту тваринку. Я не бачу. А вона бачить, що їй потрібна допомога. Коли жінка вагітна, вона бачить всіх жінок навкруги вагітними. Так і Оля. Вона бачить всіх тваринок і намагається врятувати. Їде по своїх справах, зупиняє автівку, забере цю тварину, везе до лікаря, витрачає останні гроші. З 2023 року, як знаю цей притулок, Оля двічі міняла резервуар для роздачі води. Він весь був посічений кулями. В неї двічі чи тричі був зруйнований водогін. У 2024 році вікна теж були пошкоджені. Тут така обстановка, близька до бойової", — розповідає Ганна Скрипка.
"62 коти, понад 70 собачок та єнот Олічка: історії врятованих тварин"
В притулку Ольги Волкової тварини з усієї України. З Херсона, Миколаєва, Одеси, Києва та навіть Львова. Жінка не просто впізнає усіх тварин. Вона знає дні народження кожного, дати щеплень, різноманітних обробок без записів. Волонтерка памʼятає усі найдрібніші деталі з життя кожного хвостика. Більшість тварин до зустрічі з пані Ольгою дуже натерпілися.
"Є багато тварин, які з "з нуля". Є і відкриті переломи кінцівок, і рани. Дуже багато таких тварин. Є тварина, яку доставили англійські волонтери, коли було затоплення Каховської ГЕС. Вони рятували людей, і побачили, як щось бовтається в воді, течія несе щось незрозуміле. То була тваринка, прив'язана до шматка дерева. Як вони її дістали, то виявилось, що та тварина була у бурятів, які її три місяці гвалтували. Оперували, зашивали пряму кишку, лапи. Дві операції дуже складні. Це жахлива ситуація, коли в нас є траса "траса смерті", куди з машини викидають тварин. В мене на очах з автівки викинули кошеня, а друга автівка його, переїхала. І я зупинилася, щоб його поховати. Дістала лопату, взяла кошеня в руки, і чую серденько – тук, тук. Я це кошеня до клініки. Мені кажуть: "Не муч, бо воно роздавлене і внутрішні органи пошкоджені. Воно не виживе. Зробімо укол, та хай воно засне". Я говорю: "Ні. Назву її Ніка, буду за неї боротись". Ми перемогли. Ми з Нікою вистояли. Вона дуже гарна кішка. Їй зараз три рочки. Чорна пантера. Ходить за мною слідом. Була така ситуація, як я поїхала до села по хліб і побачила купу сміття, яке згоріло. А в цьому смітті лежала кішка і горіла. Вона була дуже брудна. Її підпалили. Я цю кішку схватила до рук, потушила вогонь, принесла додому, і вона ледве дихала, ледве була жива. Від побоїв зовсім осліпла. Я возила її до Одеси і до наших офтальмологів. Вони сказали, що зір повернути не можна, але життя я їй повернула. Я дала їй ім'я Ліза. І попри те, що люди над ними так познущалися, вони продовжують їм вірити".
Місце, яке стало прихистком і для людей
У притулку Ольги Волкової знайшли новий дім ще й кілька людей. Вони теж, як можуть, допомагають з тваринами. Але без значних фізичних навантажень, бо більшість з мешканців – це люди з інвалідністю.
"Першим Влад до нас прийшов. Влад – це хлопець з Херсонської області. Він добровольцем у 2014 році пішов. 10 років він віддав захисту нашої України. Був поранений. У нього дуже складна ситуація з хребтом. А ще дві чи три контузії. Але взагалі проблема в хребті. У нього п'ять протрузій, відмовляють кінцівки. Йому теж потрібна допомога. Він не може повернутися додому, бо його дім на лівому березі в Херсоні. Там окупація. Мама, тато. Він взагалі-то нічого не чув, не знає, зв'язку з ними немає. Потім прийшов дядько, дуже-дуже добрий. Він людина з інвалідністю, і його будинок постраждав від обстрілів. Немає ні світла, ні води. Нічого немає. Він прийшов, попросив на шматок хліба. Мені дуже його стало шкода. Він йшов додому, якісь злі люди на нього напали. Пограбували та дуже сильно побили палицями. Кинули в річку. І рибалки шли, витягнули, швидку допомогу викликали. Його до тями привели в лікарні. Руки та ноги дуже зламані. Він працювати не може. Так і залишився. Бо, на жаль, добрих людей дуже мало. Він теж, як і Влад, дуже любить тварин. Він може тачку зі сміттям викинуть, води тваринам налити, помити. Вся його допомога — і ми дуже раді й такій допомозі. Потім в нас з'явилася жіночка, мешкає рядом з нами. Дуже хороші люди погодилися здати їй житло. Вона поруч з нами мешкає, і з нею близько 10 собак та 20 котів. Я їй допомогла, з'їздили до лікарні, стерилізували котів, щеплення, обробки. Чим можу, допомагаю. І потім до нас прийшов хлопчик, він ішов в Широкій Балці, це Херсонська область. Прийшов, попросив кусок хліба та голку. Я кажу: "Хліб то зрозуміло, а голка навіщо тобі?" Він дістав прапор України, і каже, що прапор розірваний, мені треба його зашити. Дали голку, хліб, борщ, цибулину, квас. І Сашко залишився Сашко. Йому тільки виповнилося 17 років. Прапор висить на стіні. Так, Сашко маленький патріот. Це дуже приємно, що молодь патріотична. Пісні українські слухає. Дали тимчасове опікунство", — розповідає волонтерка.
Ольга Волкова та Сашко. Фото з особистого архіву
Анімалотерапія як метод лікування розбитих душ і сердець
У планах Ольги Волкової – покращувати умови проживання для усіх мешканців, розширювати простір, бо концентрація тварин доволі велика. Також волонтерка мріє нарешті обʼєднати хвостатих та людей, створити такий собі центр, де б люди та тварини могли насолоджуватися спілкуванням один з одним. Про грандіозні плани розповідає Ганна Скрипка:
"В Олі три дачні ділянки з'єднані разом. І на одній із ділянок була недобудована будівля. І в Олі з’явилась ідея зробити невеличкий центр, використати анімалотерапію, яка могла б допомогти і діткам, і людям, які не хочуть жити. Діти після лікарень потребують відновлення. Анімалотерапія — метод лікування розбитих душ і сердець. Мені сподобалася ця ідея, тому що я не люблю незакінчені будівлі. Все, що я бачу, мені потрібно добудувати, щоб це був такий об'єкт, який вже використовувався. І ми почали будувати, спочатку хотіли залишити, як є, потім подумали, що другий поверх недостатньо високий, і ми доростили стіни, потім зробили дах. З одного боку будівлі буде навіс над місцем, де буде вигул котів. У цій будівлі буде три кімнати для котів, і вони будуть там жити і виходити на вулицю. А на іншому боці буде навіс для маленьких собачок, бо їх теж дуже багато, Оля їх тримає окремо. Таким чином люди, діти, хворі, які будуть там зупинятися, з двох боків будуть оточені тваринами. Ми вважаємо, що це допоможе їм. Наближаємося до фіналу, десь до 30% залишилось побудувати. Звичайно, дуже не вистачає грошей. Намагаємося добувати гроші, де тільки можна, купуємо будівельні матеріали, стараємося шукати за найнижчими цінами, але хорошої якості. Я не знаю, як Оля це робить. На неї декілька будівельників працюють поки в борг. Декілька магазинів з матеріалами теж дають її в борг. Я не знаю, як їй це вдається".
По секрету Ольга Волкова розповідає, що досі мріє про справжню міцну родину. Донька уже доросла, вона далеко за кордоном. Тож зоозахисниця не проти знайти чоловіка, який би прийняв її такою, якою вона є, сильною і слабкою водночас, з усіма її тваринами та грандіозними проєктами.
