Фото з фейсбук сторінки Валентини Левченко
Боббі Макферін перетворював своїх глядачів на справжній хор
Як ти потрапила в середовище людей, які знають, що таке сommunity quire (англ. – громадський хор), ретрит, вокальна імпровізація?
Це дуже складно і легко водночас. Все вийшло випадково. Я була звичайною офісною людиною, і до 35 років я займалася корпоративною роботою, носила спідничку і сорочку. Потім я потрапила на київський концерт Боббі Макферіна, американського джазового співака і диригента, десятиразового лауреат премії "Греммі". Він свого часу розробив таку форму роботи з аудиторією, при якій глядачі включені в концерт. Співак не просто виступає на сцені, глядачі перетворюються на хор. Він роздав усім партії і сказав, що кому співати. І люди ходили не просто послухати його, бо він справді геній музики, а також і поспівати. Я була на такому концерті, була частиною такого хору і вирішила більше познайомитися з цим явищем. Я поїхала до нього на ретрит під Нью-Йорк, і вже після цього почала глибше знайомитися з такими практиками.
Що відбувалося на ретриті Боббі Макферіна?
Зараз, на жаль, він такі практики вже не проводить, бо йому не дозволяє стан здоров'я. Та водночас щопонеділка він співає в церкві в Каліфорнії. Під час ретриту навколо нього збираються і сідають колом близько 200 людей. Боббі Макферін або хтось з його факультету знаходяться в центрі кола, і всі імпровізують на ходу. Це невеличкі партії, які зациклюються певним чином, і певна група людей з цього кола починає співати партію і тримати її. І ці партії ніби нанизуються одна на іншу. А на тлі цих переходів видатна красива талановита людина щось виконує соло, красиво імпровізуючи.
Інклюзивне створення музики
Тобто по суті – це народження, створення музики наживо?
Це не просто створення музики, це адаптація під те, що ця конкретна група людей може співати. Це дуже інклюзивне створення музики, тому що людина, яка все це організовує, чує здібності всіх присутніх. На ретритах У Боббі Макферіна було дуже багато здібних людей, оскільки до нього з'їжджалися співаки з усього світу. Там я познайомилася з такими ж співаками з Бразилії, потім я привезла їх в Україну. Потім я поїхала на їхній ретрит. І після цього я вирішила на рік взяти перерву в своїй роботі. Я вирішила трішки пожити для себе. І було це вже сім років тому. На свою роботу я так і не повернулася. Відтоді я цим і займаюся.
Розкажи, коли і як ти зробила свій перший хор. Оскільки бути учасницею такого дійства – це одна історія, а організовувати ці процеси – це зовсім інше.
Взагалі у мене ніколи не було бажання і амбіцій робити хори і навчати людей. Але це трапилося, тому що я зрозуміла: моє життя змінилося. Я почувалася абсолютно інакше, співаючи в таких спільнотах-хорах. Я співала в пустелі, в Канаді, співала в різних країнах з Боббі Макферіном. І в один момент зрозуміла, що просто хочу зібрати друзів і дати їм можливість відчути те, що відчувала я.
Коли я вперше це робила, я просто хотіла показати друзям, що існують такі практики, які дозволяють переживати якісний час через спів. І він певним чином змінює особистість. Я просто написала пост на Фейсбуці і сказала, що беру всіх з собою. Особливо тих, кому все життя говорили, що вони не вміють співати і чули одвічні тези про ведмедя, який наступив на вухо. І на перший мій ретрит прийшло одразу 60 людей. Таким чином я вчилася вести ці хори вже безпосередньо в процесі. На другий раз прийшло вже 100 людей, і згодом в цілому ходило 100-150 людей. Потім люди приводили своїх матусь, чоловіків, своїх друзів з-за кордону, котрі спеціально приїжджали на ці хори. Зараз я також їх роблю, але вони дещо трансформувалися. І звісно ж це пов'язано з тим, що у нас в країні відбувається.
Чим відрізняється громадський хор від академічного
Чим відрізняється отакий ретрит, такий хор, який ти збираєш, від класичного академічного хору?
Ми не вчимо людей нотної грамоти, я не роздаю партитури. Все, що потрібно вивчити, ми вчимо протягом 5-10 хвилин. І все ми вчимо традиційним методом на слух. Я заспівую, люди повторюють, і таким чином запам'ятовують. Їм для цього не потрібен додатковий ресурс. Для того, щоб потрапити в такий хор, не потрібні жодні прослуховування. Люди можуть приєднатися в будь-який момент, прийти і поспівати. Так, як, приміром, сходити на йогу або в кіно. Це – можливість дві години якісно поспівати і відчути себе частиною групи.
Ми включаємо різні практики для того, щоб люди не просто, приміром, стояли і мучилися, якщо у них не дуже виходить співати. Ми включаємо і ритмічну складову, так звану тілесну перкусію, і ігри, і ненасильницьку комунікацію, можливість поговорити, помінятися станом. В цілому якісно провести час. Тобто все відбувається в процесі, без прослуховувань, без фінальних концертів. Багато людей, які приходять, не є професійними музикантами. Вони айтішники, бухгалтери, працівники офісів. І впродовж цих двох годин з них ніби хтось знімає відповідальність за їхнє життя. Я їм говорю, що робити і що співати. А їм не потрібно думати і ухвалювати рішення. Вони просто існують дві години в цьому просторі.
Це явище популярне в культурі багатьох народів
Наскільки цей досвід аматорських, спільнотних хорів поширений за кордоном? Ти випадково потрапила в локальну спільноту, чи цей рух там справді дуже популярний?
Це явище популярне в культурі багатьох народів. І в Європі, і в Канаді, і в США кожен університет, кожна церква, багато різних спільнот за інтересами мають свої хори. Наприклад, умовно кажучи, це може бути спільнота молодих татусів або шанувальників собак, і вони також мають свій хор. У нас було значно складніше, оскільки у нас хор сприймається, як щось академічне. Або навіть якщо щось дуже радянське. Те, що не має відношення до живої людини. В нашій культурі хор не сприймається, як можливість просто провести добре час. Але після початку повномасштабного вторгнення мої люди настільки звикли це робити, що мені доводилося шукати їм спільнотні хори у тих місцях, куди вони виїхали.
А наскільки це поширено в Україні? Є хтось, крім тебе, хто цим займається?
Так, зараз вже більше цим займаються. І це можуть бути не тільки хори, а й, приміром, вокальні кола, різні вокальні майстерні, лабораторії тощо. Відбуваються зміни і в сприйнятті хорів. Зараз зібратися разом і поспівати – це нормально. І неважливо, це буде цілий хор, це буде п'ять людей чи десять. Люди починають розуміти цінність цього дійства, це стає для нас нормальним явищем.
Як спів змінює людей
Як змінюються люди, котрі до вас приходять? Можу тільки припустити, що серед них є люди, які приходять "просто послухати", а за якийсь час сидять, умовно кажучи, на шпагаті в центрі кола.
Саме так і відбувається! Це багатовимірне питання. Якщо ми дивимося з точки зору нервової системи, а я маю психологічну освіту, то ми бачимо, що через дихання змінюється структура крові, стан нервової системи нормалізується, люди заспокоюються через вдихи різної тривалості та спів разом. Також формується відчуття соціальної підтримки і безпеки. Через те, що люди співають разом, їм стає легше. Також тривалий спів знижує рівень кортизолу, що нам всім під час війни зараз вкрай потрібно.
Також піднімаються ендорфіни. Тобто навіть чисто біохімічно спів в спільноті позитивно впливає на людину. Також будь-яка ритмічна діяльність корисна для нашого серцебиття, і все це разом добре впливає на нашу нервову систему. Під час таких співів проводилися навіть аналізи крові, і позитивний вплив на її склад нині абсолютно доведений. Голос – це первинна форма взаємодії людей. Я читала дослідження про те, що спочатку була пісня. Якісь вокальні вправи виникли раніше, ніж люди винайшли слова. Швидше за все, ми пам'ятаємо цей давній процес. Тому дуже часто спів асоціюється із самовираженням, з правом на голос із правом на існування. Людина, яка поспіває в спільноті, відчуває, що її справді сприймають, що вона має право бути, що її чують, і що це безпечно. Через це людина відчуває певний стан ейфорії від сумісного співу. Ну і звісно ж у нас ніхто не сварить за якісь неправильні ноти. В цих хорах найважливіше те, як люди себе почувають. Фасилітатор або тренер, або той, хто керує цим хором, знаходиться всередині групи. Немає дистанції між вчителем і учнем, як в звичні для нас системі освіти. Він знаходиться всередині групи, і вони комунікують на рівних.
Людина розуміє, що у неї є право голосу, право щось не робити, через це люди в цій спільноті дуже добре себе почувають. Ми так і говоримо присутнім: ви можете співати, а можете не співати, можете просто посидіти, а якщо хочеться, можете постояти. Дуже часто психологічна травма відбувається з нами через наш вибір. І часто людина просто не має вибору через те, що з нею відбувається в житті. В спільнотних хорах ми даємо людям право вибору. Як не дивно, але деякі люди реально вперше чують пропозицію або щось робити, або не робити. Можна просто побути, можна просто посидіти, а можна співати. І для багатьох оце право вибору суперцінне.
Гостре бажання відчути тишу
Мені здається, що після початку повномасштабного вторгнення, маркетологи і таргетологи дуже добре спрацювали на всіх наших внутрішніх емоційних подразненнях. Наші стрічки в соцмережах сповнені реклами будиночків в горах, на березі озера, в лісі тощо. Головне, кудись втекти. Наскільки це справді нині для нас важливо? Чому ти вирішила вивозити людей на подібні практики?
Ця трансформація відбулася під час повномасштабного вторгнення. Спочатку свої ретрити я називала таборами. Моя задача була – зібрати людей, які хочуть співати. І ми збирали великі групи людей для проведення різних музичних практик. Співали хором, проводили ігри, робили ватру. Це було більше переживання музичного досвіду. Можливо навіть і дитячого досвіду, коли збирається група людей, в якій дуже комфортно і класно. Після кількох років війни я сама почала часто відчувати, що абсолютно не маю ресурсу та енергії. Якось під час лекції для своїх іноземних колег, я пояснювала їм, що продовж трьох місяців я не мала жодної спокійної ночі, коли б мене не розбудила сирена, і я могла б спокійно поспати всю ніч. Моє тіло було настільки виснажене, що я відчула гостре бажання поїхати кудись в тишу, відіспатися, робити те, що я роблю, знизити рівень кортизолу, поєднати практики і свої знання про нервову систему та вплив на неї голосу. Тому я почала збирати дещо менші групи, для того, щоб людям було легше розслабитися і легше почувати себе в безпеці. Я почала багато уваги приділяти роботі з тілом, щоб допомогти людям навчитися заспокоюватися. Навіть концерти тиші дуже допомагають. Ми виходимо в ліс і слухаємо його звуки, намагаючись через слухання і дихання працювати зі своєю нервовою системою.
Наскільки органічно поєднується тиша лісу і музика та спів в колі людей?
Це все дуже органічно поєднується, адже ми пропонуємо різні практики. Люди самі можуть відчути, що для них працює краще, а що – не настільки потужно. Слухання звуків лісу, тиша – це вкрай важливий елемент для нашої нервової системи. Ти ж розумієш, як ми всі зараз пов'язані з телефоном, з новинами, ми постійно гортаємо стрічки, наша увага не затримується ні на чому довше, ніж на хвилину. І коли людина слухає щось 5-10 хвилин – це вже потужна практика. Є зараз цілі наукові дослідження, присвячені оцим концертам тиші, лісовим купанням тощо. Насправді це існує дуже давно. Японці досліджують і практикують це здавна. Нам потрібно це все більше і більше вивчати та вчитися з цим працювати.
І музика з цим всім дуже вдало поєднується, адже у неї є багато своїх механізмів, які заспокоюють. Навіть звичайне тихеньке мугикання чи наспівування заспокоюють нервову систему. До того ж є важливі культурні аспекти, які ми вивчаємо. Це наші традиційні пісні, це те, що повертає фокус на нашу культуру. Це дозволяє нам через пісню побачити, що подібне в нашій історії вже було, що наші предки це вже переживали. Ми намагаємося повернути традиційну пісню і розуміння її важливості в наше звичайне повсякденне життя. І в пісні також шукати для себе ресурсний стан.
