Василь Шкляр і Павло Вольвач на всеукраїнському книжковому фестивалі BestsellerFest 2025, що 15-17 серпня відбувся у Львові. Партнер фестивалю – Радіо Культура. Фото надано BestsellerFest
"Так я зрозумів, що таке бестселер"
Що таке бестселер? Що це таке в твоєму розумінні, зокрема?
Добре питання, бо навіть серед наших відомих літературознавців не всі знають, що це таке. Навіть один член Шевченківського комітету сказав, що за роки незалежності в Україні не написано жодного бестселера. Тобто він думає, що це щось отаке… А це, насправді, книжка, яка найкраще продається, яка виходить найбільшими накладами. І коли мені казали, що ти написав бестселер, я теж скептично до того ставився. А потім побачив, що цю книжку, окрім книгарень, продають у "скобяних лавках", у сільських магазинах разом з халвою і повидлом. Я приходжу на ринок "Юність" у Києві, а дядьки на ринку торгують лампочками, дрелями і лежить книжка "Чорний ворон", вони на ній теж заробляють. Я зрозумів, що це воно, мабуть, і є – бестселер.
Потім я приїхав уже до Львова, то взагалі було. Підходять люди, купують на подарунки п'ять, десять книжок. І підійшов один хлопчина, молодий, років 30, і каже: "Я хочу у вас купити трохи книжок". Я кажу: "А скільки треба?" А він каже: "5 тисяч". Я кажу: "Ну, тоді звертайтесь до видавництва, я ж вам вагон книжок не дам". Він купив 5 тисяч книжок, а на той час 5 тисяч – це вже був бестселер, а це одна людина купила, і він їх роздав біля церков безкоштовно людям. Ось так я зрозумів, що таке бестселер.
"Чорний ворон" був і залишається бестселером
Але з тобою складно. Мені здається, що в тебе, починаючи з "Ключа", будь-який роман, будь-який твір є бестселером – і "Маруся", і "Троща", і "Характерник", лишень стартовий наклад якого був 20 тисяч, і, напевно, інші твори. Але з якого саме моменту ти зрозумів, що це справді бестселер?
Приємно було, що "Ключ" зажив якоїсь такої слави. Але знову ж таки, коли я приїхав в одне Галицьке село, до мене підійшла бабуся і каже: "Йой, пане письменнику, скільки ви мені завдали лиха, скільки біди". Я питаю: "А що ж я вам такого поганого зробив?" А вона мені й каже: "Трапилася мені ота книжка "Залишенець" (історичний роман, який до 2019 року друкувався під назвами "Залишенець", "Чорний ворон" та "Чорний ворон. Залишенець" - ред.). Сльозами обливаю, корова недоєна, бульба невикопана – такого лиха ви мені завдали". Тому все-таки ще раз скажу, що "Чорний ворон" був і залишається бестселером, бо він сягнув накладу за 300 тисяч, що для українського книговидання є просто фантастикою. І я цим тішуся.
Але не тільки. Скажімо, за опитуванням Інституту книги було оголошено список найкращої прози за часи незалежності і в трійці лідерів Василь Шкляр. Власне, на третьому місці "Елементал" – це теж бестселер?
Так, але це якась недописка. Мені здається, йшлося все-таки про "Чорного ворона". Він серед художніх творів став першою книжкою.
"Заячий костел" – книжка про литовських бандерівців
Василю, остання наша розмова крутилася довкола твого крайнього роману "Заячий костел" і мені здається, що ти підступався до наступної теми. Ти віднайшов якісь нові таємничі факти, абсолютно недовідомі, які водночас перегукуються з сучасністю і є абсолютно актуальними? Цей роман уже "тремтить у повітрі"?
Ледь-ледь не встигли ми до цього фестивалю BestsellerFest, тому що роман в роботі, він вже фактично друкується і у вересні буде. Я думаю, що якщо відбудеться Книжковий форум у Львові на початку жовтня, то я приїду вже з цим новим романом. Але я хотів би ще сказати кілька слів і про "Заячий костел", бо я його не презентував у Львові. Дехто вже прочитав, звичайно. Це книжка про литовських лісових братів, про литовських бандерівців. Дехто вважає, що такий рух був взагалі в країнах Балтії. Але такий повстанський спротив як у нас був лише в Литві. Може не такого розмаху, бо нація все-таки менш чисельна, там були свої загрози. Націю, яка до 3 мільйонів, могли взагалі знищити. Але не було того як у Литві ні в Естонії, ні в Латвії. І через те 1950 року, в найтяжчий період боротьби, наші хлопці на Волині вирішили зробити рейд саме до Литви, обнятися з братами, показати, що вони несамотні, що українці теж воюють і ніколи не змиряться з московською владою. Цей рейд – це історичні факти, це ж не якась вигадка. Він захлинувся, але один чоловік дійшов до Литви. І вийшла така історія. Найбільше мене хвилювало те, як її сприймуть литовці.
"Уся таїна художнього твору захована в мові"
Здається, що сприйняли найкращим чином.
Вони мене запросили. Я відразу сказав: "Я не певен, що я напишу роман про ваш рух опору, тому що я не знаю литовської мови, а вся таїна художнього твору захована в мові". Але вони все одно кажуть: "Подивитися". Я зустрівся зі старими партизанами, їх можна порахувати на пальцях однієї руки. Відбулася в мене зустріч з Йонасом Свілайнісом, якому тоді було 98 років. Насправді він прожив 100 з гачечком років, як і наш Мирослав Симчич (український військовий та громадський діяч, сотенний УПА, довголітній політв'язень радянських таборів – ред.). А цей повстанець жив відлюдником. Він не любив ні влади, ні офіціозу, він ніколи не виходив в однострої партизана на якісь паради і взагалі мало з ким розмовляв. Його ледве умовили, щоб він зустрівся з українським письменником, який приїхав про них написати. І коли ми зустрілися, можливо, в нього навіть була якась потреба відкритися. Ми розговорилися і тільки тоді я зрозумів, що такий роман я напишу. Так з'явився "Заячий костел". Литовці його прийняли з відкритим серцем. Він виходить литовською мовою буквально в жовтні. І я сподіваюся, що ми зробимо навіть українсько-литовський художній фільм. Хоча дехто здивувався, бо мої читачі, прихильники знають, що між моїми романами великі перерви. Скажімо, "Чорного ворона" я писав 14 років, "Марусю" – 5. А тут раптом "Заячий костел" і через рік з'явиться роман.
Василь Шкляр із литовським партизаном Йонасом Свілайнісом, позивний Лютас (Лев). Фото: facebook/V.Shkliar
"Скарб був в іншому"
Чого така мала перерва вийшла і так воно мені все пішло? Знову збіг обставин. Сиджу я собі вдома, п'ю каву, телефонний дзвінок. Дивлюсь, невідомий номер. Вмикаю з'єднання, алло. Чую: "Вас турбує Чугайстер". Я собі уявив цього лісового чоловіка оброслого шерстю. Кажу: "Так, Чугайтер, а де ви взяли мій номер?" Каже: "Я знайшов його в Холодному яру". Так, ніби в Холодному яру під кожним дубом лежить моя візитівка. Кажу: "А що, власне, ви хотіли?" Він каже: "Я маю одну таємницю, нікому невідому і можу її відкрити тільки вам. Бо я не довіряю не те, що владі нашій, жодним інституціям, я вже нікому не довіряю, але хочу, щоб ви це знали. Приїжджайте негайно". Кажу: "Та я негайно не можу, давайте…" Ні, каже, приїжджайте, тому що зараз такий час, ніхто не знає з нас, чи доживе до ранку. А це така серйозна річ. А що ж таке, питаю. Він каже: "Мені відоме місце печери, де зустрічався Мазепа із Карлом XII" Кажу: "Звідки ви це знаєте?". А він: "Одна жінка під час голоду шукала на березі Хоролу бур'ян їстівний, який тоді їли, провалилася під землю і знайшла там таке, що це врятувало її родину і пів села від голодної смерті. Приїжджайте". Я, звичайно, все кидаю і їду до нього. Як ми йшли до того скарбу, там буде описано. Це суцільна містика, але містика реальна. Я ніколи нічого не висмоктую з пальця і не вигадую різні фентезі. Я цього не люблю. Це реальна містика, як духи оберігають цей скарб, і як тяжко дійти навіть через ліс, коли починається гроза, дерево поперек дороги падає… Але далі я не буду казати, хай буде інтрига про цю печеру. Скарб був в іншому.
"Лісові чорти"
Чого він Чугайстер? Виявилось, що це його позивний. Він партизан із Сумщини. Коли йому було 15 років.., зараз це людина пенсійного віку. І він хотів мені передати рукопис зі спогадами, які він записав з вуст свого діда – повстанця 20-х років минулого сторіччя, там на Слобожанщині. Товариство, це настільки колоритно, це настільки цікаво. Я почав читати, в мене тремтіли руки, бо я бачив, що там немає жодного слова вигадки. Це відчувається – немає вигадки, немає домислу, але настільки це все цікаво. Він мені це передав у зошитах. Зі старих огризків, які вже миші поїли, бо він це все переховував, він мені виразними друкованими літерами це все переписав. І виявилося, що він входить до сучасного партизанського загону на Сумщині. Це не хлопці, це вже дядьки, яким за 60-т, яких не взяли в ЗСУ через вік, інвалідність, ще якісь обставини. Вони об'єдналися в партизанський загін і назвали його по-бандерівському – "Лісові чорти". І оскільки вони лісовики, то взяли собі псевдо з "Лісової пісні" Лесі Українки. Командир у них Лев, заступник – Лукаш, і так далі. А оскільки дівчат у них немає, то в них там був один молодий хлопчина і його назвали Мавкун.
"Дуже мені лягла назва "Рік шершня"
Але цей твір ти анонсував під іншою назвою.
Оскільки хлопці взяли псевдо із Феєрії Лесі Українки, я хотів і свій роман назвати "Лісова пісня". Гарна назва, правда? Я навіть на Великому вечері в Молодому театрі в Києві радився зі своїми читачами. Кажу: "А як, маю я право поставити назву "Лісова пісня"? Кажуть: "Так, звичайно, дуже гарно. Це навіть уклін Лесі Українці. Це не плагіат, це свідомий уклін нашій Лесі". Із літературознавцями відомими радився. А потім в останній момент все-таки подумав, що це доволі хрестоматійна назва "Лісова пісня", скажуть, що я спекулюю на цьому чи що. І дуже мені лягла назва "Рік шершня". Чому "Рік шершня"? По-перше, ви цю мотивацію побачите в самому творі. По-друге, 2025 рік, в якому ми живемо, минає під знаком "Жалючого шершня".
Це за яким календарем?
Зараз скажу. Ми звикли, що є східний календар, рік змії зараз. А за язичницьким, давнім праслов'янським нашим календарем зараз "Рік жалючого шершня". До речі, він перегукується трошки зі змією, правда? Шершень, жало – те і те колюче ,те і те може вжалити. Але "Рік шершня" дуже вписався, бо там є причина. Там читач побачить, чому "Рік шершня". Мене іноді запитують: "А шершень – це ми чи вони?"
"Не треба чорну роботу помсти скидати на Бога"
Може шершень – це ще один позивний, який ти не хочеш називати?
А я кажу, шершень – це… Не треба його сприймати лише негативно. Шершень – дуже мстива істота, яка вміє помститися. Шершень буває, який дякує. Шершень буває, який кається. А взагалі це один із мотивів роману. У нашому повстанстві, серед наших партизан, ще і в Холодноярців, одним із найбільших мотивів до боротьби – було почуття помсти. Приходили у загони, якщо познущалися над твоєю матір'ю, дитиною, братом, сестрою і вони хотіли помститися. І цей мотив помсти… Можливо, кимось вважається, що це не так толерантно як в західній літературі, що треба пробачити. Нічого не треба пробачати, панове. Нічого! Є така абсолютно безглузда фраза: "Бог його покарає". Бог не покарає, Богові немає до того діла. І не треба чорну роботу свою скидати на Бога. Чорну роботу помсти, щоб кожен отримав те, що він заслужив тут на землі, а не на небі.
"Кохання в цьому романі буде"
Я розумію, це невдячна справа випитувати: "А про що буде роман?" Плюс ти вже сам прохопився про дещо. Але я пригадую, як в якомусь інтерв'ю ти колись говорив, що практично всі твої романи про кохання, як це, можливо, не парадоксально. "Рік шершня" не став винятком? Дещиця еротики, дрібка містики, зрада, жертовність – це все є?
Звичайно, кохання є в "Рокові шершня", як і в усіх моїх книжках. Причому там є дві такі лінії, але одна буде дуже несподівана для мого читача. Я зараз не хочу щось підказувати, але кохання у цьому романі буде, я думаю, що навіть не показане у нашій літературі зовсім. Ніхто навіть не торкнувся цього. Воно буде таке, про яке мені герой сказав: "Про таке не розповідають чоловіки. Такі речі вони забирають з собою в могилу. Але вам, пане Василю, я розкажу".
"Це для автора все-таки щастя"
Залишимо тоді інтригу. Як ти поєднуєш цю високу художність і популярність, потребу ринку?
Слава Богу, що ми дожили до тих часів, коли не треба думати, чи ти пишеш у шухляду, чи ти… Я дуже задоволений тим, що мене видають без всяких проблем. Це для автора все-таки щастя.
Вже є замовлення на новий роман?
Ні, поки що я не оголошував про новий роман після "Шершня". Хоча були раніше замовлення, але я на замовлення ніколи не писав.
