Фото: Пресслужба Monokate
За своє життя я дуже багато написала пісень про кохання й про почуття, але я їх ховала, бо соромилася
Сьогодні ти презентуєш новий сингл "Пахнеш". Як би ти описала цей момент?
Насправді я просто вирішила, що якщо я не почну, то не почну ніколи. Мені потрібно було до цього дорости самій. За своє життя я дуже багато написала пісень про кохання й про почуття, але я їх ховала, бо соромилася, адже це дуже інтимні та щирі пісні, якими іноді важко поділитися. До того ж я завжди тягнулася до рок-музики й грала з пацанами, а пацани найчастіше не сприймають таку музику. Потім я наважилась і вирішила це зробити. Мені дуже пощастило, бо я зустріла людей, які зі мною це розділили і які розуміють, у чому сенс цієї музики.
А що було складніше в цьому моменті — натиснути на кнопку "опублікувати" під своїм умовно першим треком (бо ми пам’ятаємо про 2019 рік і пісню Svit Song) чи зізнатися собі, що настав час для Monokate?
Опублікувати було вже не складно — я навпаки чекала цього моменту, бо вже була до нього готова. І готова я до нього була з весни. Я дуже сильно сумнівалась, пам’ятаю, що зимою казала, що скоро прийду презентувати трек, а потім зрозуміла, що поки не готова. Я взагалі перфекціоністка, хотіла зняти кліп, у мене дуже багато ідей стосовно креативного просування, але я просто не встигаю їх усі реалізовувати. Потім я вже розуміла, що або зараз, або ніколи — треба просто запуститися і нехай воно несе. Бо я буду знову відкладати, знову шукати, до чого докопатися — ідеально ніколи не буде. Я свідомо вирішила запускати це все восени, бо вважаю, що це осіння музика. Вона така по вайбу зовсім не весняна. Весною хочеться закохуватись, а восени — вже проживати ті емоції, які принесло тобі кохання.
Ти нещодавно в інстаграмі публікувала чашку, в якій завелася пліснява. Ця сториз стала популярною. А в наступній ти іронізувала, що чашка стає популярнішою, ніж трек, який скоро має вийти. Пісня вже вийшла. Чи перемогла вона за популярністю?
Так, перемогла. Але до виходу моєї пісні пліснява в моїй чашці встигла отримати свою порцію популярності, а зараз пісня її перебила — і тепер я вважаю, що все по-чесному.
А ти відстежуєш кількість прослуховувань і як часто дивишся на статистику?
Якщо чесно, у мене вперше, що я запускаю свій проєкт. Я завжди була частиною гурту, частиною колективу. Зазвичай воно якось не відстежується, бо все відбувається в запарі. В останні моменти згадую, що щось забула зробити. Але цього року я теж була в запарі, бо мені доводилося все робити своїми руками. Щоб ви розуміли — лірик-відео робилося вночі. Вранці я їхала в спортзал і в таксі його завантажувала. Але я встигла відсвяткувати — відкрила пляшку безалкогольного пива і дозволила собі його випити.
"Пахнеш" — це початок твоєї нової музичної історії. А з чого вона почалася для тебе особисто?
Це те, що було зі мною завжди, з самого дитинства. Першу пісню я написала в 4 роки, потім перестала писати, а потім почала знову — у 12 років. І я її складала, складала, складала, потім вирішила, що вірші буде писати простіше, бо для них не треба шукати студію, гроші, щоб її записати. І я просто почала їх викладати, була навіть у якихось тусовках поетів. Це те, що відбувалося зі мною постійно. Я інколи грала на якихось літературних вечорах у супроводі фортепіано, інколи грала це друзям. Тобто воно просто було, але я його не виносила на широкий загал. І всі мої фани вже давно знають і навіть на першому виступі на Atlas Festival підспівували всі ці пісні, бо вони вже їх вивчили. Вони в закритих чатах уже давно “блукають”.
У якийсь момент я зрозуміла, що почуття любові — це те, що мене найбільше надихає
Що для тебе в цій композиції найщиріше?
Я взагалі починаю писати музику, відштовхуючись від стану, а не від ідеї. Потім у цьому стані приходить ідея, і я її втілюю. Досягнути цього стану, коли ти закоханий, насправді дуже важко. Коли він приходить, я намагаюся використати його максимально продуктивно. І хочу взагалі закритися десь, щоб мене ніхто не чіпав і щоб мені це прожити. Але, як не дивно, саме цей стан мене найбільше не те що мотивує — мені в ньому найпростіше писати музику. В якийсь момент я зрозуміла, що почуття любові — це те, що мене найбільше надихає. І я просто кайфую, коли "одягаю" свої почуття в слова, і не ділитися цим більше не можу.
Що змінилося в тобі або навколо тебе, що ця мрія нарешті стала реальністю?
Я стала сміливішою. Я більше не боюся цього і не боюся себе. Я взагалі завжди була дуже закрита людина. І навіть мої друзі знають мене зовсім іншою: я жартую, можу бути веселою, а сумною мене дуже мало хто бачить. Сумна я тільки, коли наодинці. І коли я переживаю якісь драми — я теж переживаю їх наодинці. Ніхто не здогадується про те, що відбувається у мене всередині, навіть зараз. Можливо якраз через цю неможливість виразити все словами, коли не маєш людини, з якою можеш це розділити, — воно в тобі збирається і потім просто проростає піснями. І пісні для мене завжди були як така своєрідна терапія, в яку я вкладаю все, що хочу. Я милуюся цією піснею, я її слухаю, складаю в папочку "Демки", і вона там лежить.
А як би ти описала майбутній альбом Monokate? Чого варто чекати слухачам?
Там буде дуже багато любові, буде дим і там буде осінь.
Ти зібрала нову команду — це команда однодумців. Розкажи, на що ти звертала увагу в людях, з якими тепер створюєш музику, і як вони прийшли у твоє життя?
Ми познайомились на музичному кемпі "На Її Основі". Я поїхала туди ментором, ми там писали пісні. Якось в один момент усе збіглося: у мене в голові почали виникати якісь думки, і з’явилася готовність рухатися далі. І мені подзвонили з цього кемпу й несподівано запросили мене ментором. Я п’ять днів працювала з молодими музикантами й просто для себе відкрила взагалі новий спосіб. Це вивело мене за межі мого сприйняття і підходу до написання музики. І я така: "О, так можна ж робити так!". Я зустріла декількох людей, які зараз зі мною. Спочатку це був Іван Сухомлинов, який грав у мене на гітарі в пісні "Пахнеш" — він прописав партію. А в поїзді ми їхали з Антоном Шителем. Я вже багато разів розказувала цю історію. Ми в кемпі майже не спілкувались, бо він теж був ментором і завжди був дуже зайнятий. А коли їхали назад — ми потрапили в одне купе, розговорилися (ми їхали з Черкаської області). І виявилося, що в нас дуже багато спільного. І я йому кажу: "Слухай, у мене є демка". А я її написала під піаніно і не могла вийти за межі цього аранжування. "Може, ти щось придумаєш, якщо тобі цікаво?". І він майже одразу прислав мені демо. Ми розговорились, і я звернула увагу на те, що він слухав трипхоп — а це музика, яка максимально близька мені по стану. І я подумала: клас, уперше бачу саундпродюсера, який любить трипхоп усім серцем. Потім він заїхав до мене на студію, ми довго працювали над цим треком і хотіли його випустити на Atlas Festival. Потім дуже довго шукали звукорежисера, який це все зведе і не знищить ту емоцію, яку ми туди закладали. Це був дуже складний процес. Потім ми вирішили записати ще декілька пісень, і тепер у нас буде альбом. Я туди, звісно, додала ще дві пісні з іншого періоду свого життя. Але альбом буде дуже крутий і цілісний.
У мене немає мети охопити весь світ і стати суперстар
Катю, як тобі бути водночас тією самою з Go_A і новою собою в Monokate? Чи можна поєднати ці два всесвіти й, можливо, у тебе вже є план, як звести це в одну дорогу?
Я думала, як звести це в одну дорогу, але потім зрозуміла, що не варто. Воно ж одне одному не заважає. Є ще третя сторона Катерини Павленко — я її називаю Анатоліївна. І це такі три різні особистості, які вмикаються залежно від ситуації. Мені здається, що все йде природним чином — і побачимо, що буде далі.
А як ти відчуваєш себе як артистка? Це перезавантаження, новий рівень чи це все ж таки повернення до себе справжньої?
У гурті Go_A я ж теж справжня. Мені здається, що це просто ще одна грань, якою хочеться поділитися. Це зовсім інша історія, і вона гармонійно поєднується з моїм світоглядом.
А є шанс побачити тебе у Нацвідборі на Євробачення як Monokate?
Мені багато хто пише стосовно цього. Коли я подумала про це, я просто знаю, яку пісню треба зробити на Євробачення, щоб вона класно там спрацювала. А Monokate — вона трошки інша. І якщо взяти цей вайб і перенести на велику сцену, мені здається, він не такий. Чесно кажучи, я б залюбки виступала в камерних маленьких клубах для невеликої кількості людей, щоб у цих клубах була максимально інтимна атмосфера і щоб це були суто "мої" люди. У мене немає мети охопити весь світ і стати суперстар. Для мене головне в цій історії — справжність і оточити себе людьми, які цінують цю справжність і розуміють, у чому її суть. Брати та роздувати Monokate до рівня Євробачення я поки не бачу способів. Але мені дуже багато пишуть з цього приводу. Я розумію, що я змогла б. І в мене загалом є матеріал.
Я зараз прислухаюся до себе, і поки що все всередині підказує, що я не готова витратити ще один рік свого життя на Євробачення. Зараз мені настільки хочеться саме писати й створювати музику, і в мені є натхнення це робити. І я кайфую від того, що сиджу на студії. Тобто я більше, мабуть, музикант, ніж співачка. Тому мені важливіше, щоб музика створювалась. Якраз після успіху Go_A ми постійно були в турі, літали за кордон, і якщо я пісню можу написати в літаку, то щоб зробити аранжування — мені потрібна студія. І я дуже сильно страждала від того, що в нас не виходили пісні. Бо деякі з них у якийсь момент просто втрачали актуальність. Тому я хочу заглибитись у студійну роботу і кайфувати від неї.
Ти сказала, що не хочеш витратити ще один рік на Євробачення. А Євробачення для тебе — це все ж мрія, марафон, стрес чи трансформація? Як ти оцінюєш цей період?
Якщо чесно, я ніколи не мріяла про те, щоб потрапити на Євробачення. Зі мною це сталося настільки спонтанно, настільки неочікувано і настільки в момент, коли я, знову ж таки, не була до цього готова. Але це змінило моє життя, і я дуже рада, що це сталося, адже це дало нам якусь публічність, дало нам нові можливості. І насправді Євробачення дуже сильно причетне до того, що зараз я можу видавати і якісно робити пісні в Monokate.
А що особисто тобі дало або забрало це шоу?
Дало більше, ніж забрало. Якщо чесно, для мене це було як якийсь сон. Я не знаю, як це пояснити, зараз спробую. Коли виходжу на сцену — я себе там не відчуваю. Тобто це не та історія, що я стою і така: "Плескайте мені!". Я виходжу і транслюю музику. І мені цікаво не те, що я відчуваю в цей момент, а те, що відчувають люди. Я дивлюсь на людей, зчитую їхні емоції та намагаюся вгадати, що ж мені ще такого зробити, щоб їм було ще кайфовіше. І саме на цьому були взагалі побудовані всі мої виступи та вся моя ціль виходити на сцену — тільки людям робити кайф. Тому я дуже заглиблююсь у студійну роботу і надаю значення кожній детальці, тому що мені дуже важливо зберігати стан музики, бо без нього пісня просто не буде працювати так, як мені потрібно.
Якщо ти аналізувала цей період, цей "сон", які уроки ти винесла з того досвіду, які, можливо, не запишеш у біографію, але вони залишилися з тобою назавжди?
Були й погані моменти, були й хороші, але треба концентруватися на хорошому. Я зрозуміла, що музика має величезну силу. Після Євробачення ми поїхали виступати в Бельгію, і там ми знайшли свого промоутера, який у подальшому вплинув на наше життя і все змінив. Ми в Україні після цього майже не виступали. І я зрозуміла, що музика має величезну силу. Особливо коли почалася повномасштабна війна. Ми їздили, виступали, і були як такий приклад України. Тобто дуже багато людей почали підтримувати Україну й уважніше ставитися до нашої культури й цікавитися саме через те, що ми їм показали такий приклад. Вони створили ком’юніті, які перекладали наші тексти, намагалися зрозуміти, про що пісня, і в цих усіх фольклорних образах знайти, що ж це означає. Було дуже цікаво спостерігати, як іноземці намагаються зрозуміти, що ж таке Україна. І музика має величезну силу, бо ти можеш викликати нею емоції. Ти можеш коригувати ці емоції. Мені дуже багато людей казали, що попри те, що у нас програма майже однакова, кожен концерт був різний, бо, як мінімум, я відчувала різні емоції й могла подати пісню зовсім по-різному. Тому дуже багато людей йшло за цим.
Євробачення мені дало можливості, бо я ж завжди вивчаю суспільство не для того, щоб під нього підлаштуватися, а щоб краще розуміти, бо я ж є його частиною. У мене є величезне бажання зробити щось хороше для людей. Коли у тебе є це бажання всередині, коли ти на нього опираєшся, це впливає на твоє рішення і на твою музику. Я б могла робити щось експериментальне, таке, що "не налазить на голову", із супермодним саундом. У мене було багато можливостей це робити, але я хочу все-таки "одягти" це в таку форму, щоб вона була доступна людям, але водночас і не скотитися у щось примітивне.
У тебе 1 листопада сольний концерт у Києві. Які в тебе амбіції й плани як сольної артистки?
Зараз найближча амбіція — це зібрати Atlas. Дуже треба його зібрати. Інколи я прокидаюся вночі (знаєте, ці "кортизолові пробудження"): а що буде, якщо не вийде? А потім: "Та чого ти, заспокойся, ну не вийде — і що? Ну і що станеться? Ніхто ж від цього не помре".
Редакторка текстової версії — Олена Кірста.
