Фото: Пресслужба Ірени Карпи
Жінка повинна робити те, що її робить щасливою
Ірено, про що твій новий роман "Він повертається в неділю"?
Це книжка про кохання, яке може все зруйнувати в один момент, але яке будує нас і приходить тоді, коли його не чекаєш. І це щось таке, що приходить у темну ніч і показує тобі, що світло є. Мені навіть сон такий наснився цікавий: там був тунель, заповнений водою, і вкінці таке світло. Також ця книжка про тих, кого ми чекаємо. Взагалі у мене така присвята була — нагадую, хто ми є, що ми ростемо з кризи, і коли в цей момент дуже погано, то це така точка відліку й точка відштовхування. Тому ця книжка дуже по-різному має підсилити того, хто читає. Тому що когось буде тригерити історія кохання цієї одруженої жінки й такого заклятого холостяка (я зараз про Віру й Атрея), когось тригеритиме історія жінки, яка відмовилася від власної кар'єри, щоб мати комфортне заміжжя. Ну, і всі ми абсолютно можемо зрозуміти, що відбувається, тому що дія — під час війни. Але життя не зупиняється, воно триває, і це якраз книжка про тих, хто зараз на війні, про їхні мрії, їхнє життя. Я дуже люблю своїх персонажів і цю лінію, яка відбувається на фронті — це моя найкраща лінія, яка мені вдалася, мабуть. Я писала цю книжку також для того, щоб не забували, хто ці люди, наскільки вони класні й наскільки вони сексі в усіх сенсах цього слова, наскільки вони є неперевершеними й більшості з нас ніколи такими не бути. Дуже хочеться, щоб ця книжка була таким "зліпком пам'яті", "зліпком" того, що зараз є. І так цікаво, що там жінка чекає свого коханого. Я щойно отримала коментар від дівчини, у якої брат мобілізувався, і вона каже, що тепер для неї "Він повертається в неділю" — про її брата. Кожен переосмислює її по-своєму, і мені дуже це подобається, бо ця книжка написана в трьох часах: у теперішньому, майбутньому і в супермайбутньому. Тобто книжка ще й відбувається тоді, коли війна закінчилася, і ми дивимося на себе — якими ми є в цей момент, коли вона закінчилася.
Якщо говорити про Віру — головну героїню, вона стоїть перед непростим вибором: професійна реалізація чи фінансова безпека поруч із партнером. Наскільки ця дилема сьогодні болюча для жінок?
Дуже болюча. Дуже багато жінок можуть до цього приєднатися, і у всіх стоїть такий вибір: або я повністю незалежна і мені нікого не треба, або я якась залежна, як я це називаю — "сосюра", яку чоловік вижене, і вона буде без грошей. Насправді баланс має бути посередині. У жінки обов'язково мають бути власні гроші, обов'язково має бути професійна реалізація, щоб вона була впевнена у собі та в завтрашньому дні, якщо втратить чоловіка. Під час війни, на жаль, можна втратити чоловіка безповоротно — людина може загинути. Але вона повинна розуміти, що у неї є опора в собі — це її професія, її скіли, її "подушка безпеки", впевненість у завтрашньому дні. Тому я завжди буду дуже агітувати жінок за те, щоб, навіть якщо в них найкращий на землі чоловік, який щодня дає їй валізу грошей, все одно, щоб жінка не забувала про себе і робила те, що вона любить робити. А що це буде — чи кар'єра, вона буде юристом чи айтівицею, чи буде просто плести макраме й продавати — це вже її справа. Жінка повинна робити те, що її робить щасливою. Єдине, що вона повинна — це бути щасливою, а як вона буде це реалізовувати — це завжди її вибір. І ця книжка — таке нагадування, бо моя героїня свого часу відмовилася від кар'єри заради такого "щасливого, успішного шлюбу", і потім з часом це вилазить їй боком. Але вона все одно щось робить, виходить з цієї кризи й далі робить ставку на себе, свою творчість і реалізацію.
У багатьох відгуках про роман згадують Атрея як дуже виразного й такого героя, якого легко уявити і в кіно, і в серіалі. Як ти сама бачиш цей образ? Чи має він, на твою думку, екранний потенціал?
Так, я б дуже хотіла, щоб його зіграв, наприклад, Еван Макгрегор, коли був трохи молодшим, ніж він є зараз. Я хотіла зробити образ цього вояка українського саме таким, як він вийшов. Це так приємно бачити, що дівчата закохуються в цього створеного Атрея. Хтось каже, що це як Ділан із серіалу "Район Беверлі Гіллз". Хтось каже: "Господи, підкреслюю собі ці моменти, коли він каже, якою ж буде наша перша зустріч?" — цей момент, коли люди закохуються. Я щаслива, що мені вдалося це так зобразити, що вони самі закохуються в мого персонажа. Бо це, власне, і було моєю задачею — щоб наші котики з ЗСУ залишалися цими секс-символами для нас. І секс-символ — це не лише про секс, це взагалі про цю маскулінність, про силу й цю красу. Я не забуваю про жінок, так, у мене там є й жінки, які волонтерять. Так, я там не зображала воячок, бо це довелось би ще окрему книжку писати, а вони заслуговують на окрему книжку. Але, власне, ось цей такий аспект маскулінності традиційний я тут, напевно, дещо зачепила. Хоча він у мене такий одинак, не вірить у любов, ніколи не хоче одружуватись і мати дітей, аж поки (ніколи не кажи "ніколи") не зустрічається з Вірою — і повністю вся картинка життя ламається. А що було далі — нехай усі читають у книжці.
З тією бідною героїнею я не церемонилась і віддавала їй усілякі свої найсумніші моменти
У романі багато насправді складних тем — це і підліткова самотність, і родинні конфлікти, еміграція, війна. Що найбільше тригерить читачів? Які реакції тебе саму, можливо, вразили, коли ти читала коментарі?
Поки що у мене не було якихось яскравих таких негативних, тригерних реакцій. Я думаю, що вони є, можливо, просто мене не тегають у цих відгуках, мені їх не надсилають. Поки що дуже багато такого, де люди кажуть, що вони плачуть, але це сльози катарсису, тому що там є все: і про тварин, яких рятують, є сцена з підлітком, яка завдає собі шкоду, і як із цього вийти. Насправді тем дуже багато тригерних, але мистецтво на те й мистецтво, щоб говорити правду. І хтось буде засуджувати цю героїню, мовляв, вона там з жиру біситься. Мені казали: "Боже, та в неї такий класний чоловік, що вона собі придумала?". От такого багато. Дуже на героїню багато "гонять". Вона багатьох дратує, і це теж добре, тому що з тією бідною героїнею я не церемонилась і віддавала їй усілякі свої найсумніші моменти, якесь скиглення: "Ну, давай ти поскиглиш, хай тебе ненавидять". Тому в мене герой вийшов такий більш зібраний, хоча він також бісить, коли в один момент не наважується все-таки до неї наблизитися, а ми ж усю книжку хочемо, щоб він до неї наблизився. А героїня бісить, бо вона щось мнеться, але в якийсь момент бере себе в руки. І ще всіх бісить Матільда — це така маленька дівчинка з майбутнього, яка з'являється після війни. Я її обожнюю, це мій улюблений персонаж. Вона дуже вередлива, знає, що хоче, але насправді в душі своїй вона добра, і ми там бачимо, як вона в якийсь момент також наступає на горло своєму інтересу й розуміє, що вона вчинила неправильно.
Після виходу книжки у Києві відбулася зустріч із психологинею Наталією Бурмістровою, і розмова тоді перетворилася на певний майстерклас із виживання: про гроші, залежність і страх бути покинутою. Чому саме така розмова виросла з художньої книжки, де насправді можна було проговорити про будь-що?
Насправді це моя помічниця Світлана, яка ще й поетка, просто дочитала до цього моменту (вона сама зараз у декреті), і от коли є такий конфлікт, що ти начебто в декреті, треба дивитись за дитиною, але хочеться і мати роботу, і свої гроші, — це її зачепило. І вона каже: "Боже, а поговорімо про жіночі гроші, це ж дуже багато кого цікавить". І дійсно, просто в ефір почали писати жінки. Одній із них Наталка, до речі, подарувала аж 10 консультацій. Писала: "Як знайти роботу? У мене двоє маленьких дітей, мене не хочуть брати, тому що це будуть часті лікарняні. Дітей не беруть у садок, коли тривоги, я запізнююсь". Дуже багато таких речей. Хтось пише: "Я живу від зарплати до зарплати". Хтось пише: "Я вже так задовбалась працювати, я вже хочу бути чиєюсь утриманкою, будь ласка, візьміть мене і посадіть на шию". Гроші — це такий величезний спектр і завжди актуальна тема. Жіночі гроші — це теж дуже актуальна тема, тому що одних із нас виховували: "Головне — гарно вийти заміж", а інших — "Покладайся лише на себе, ніхто тобі не допоможе". Правда десь посередині. Дуже класно мати партнера, який тобі допоможе, підхопить, і ти його також — у певні моменти. І ти себе маєш відчувати справжнім, а не у когось щось просити чи навпаки — мірятися, хто з нас більше заробить. Тобто все це насправді питання гармонії. Ми повертаємося до того, що людина перш за все має бути задоволена собою, й те, що вона робить, має приносити їй задоволення. Жінка має собі свої "хотілки" задовольняти: захотіла парфум — вона може піти купити його, захотіла квіти — не треба чекати 8 березня, щоб тобі чоловік подарував квіти, йди собі купи той довбаний букет.
Музика завжди є частиною моїх книжок
Роман "Він повертається в неділю" має саундтрек — це пісня "Терен" гурту "Фактично Самі" — і цілий плейліст. Як музика стала частиною цієї книжки?
Музика завжди є частиною моїх книжок, тому що я щось вмикаю в плеєрі, наприклад, іду й собі уявляю, які думки можуть виникати зараз у мого героя. Або там у мене є сцена, коли він вже після війни просто сидить, згадує своїх загиблих друзів і п’є, хоча він зазвичай не п’є, він у мене дуже спортивний, але це той випадок, коли в нього річниця втрати найкращого друга. У мене там просилося кілька пісень, і я в результаті залишила Леонарда Коена — там, де війна закінчилась, підписаний мирний договір. Вона якась така дуже мені була понура, щемка й нещадно правдива. Потім у якихось інших місцях, коли вони, наприклад, їдуть, я якусь взагалі "Черепаха-аха" можу увімкнути, щоб вони слухали. Чи так само поезія інколи з’являється отак нізвідки — вона просто приходить, як, наприклад, "Барбара" Жака Превера. Це вірш, який ми вчили ще в університеті на французькому факультеті. Героїня в момент розпачу йде під дощем, і це вірш про Другу світову війну, яка відбувається в Бресті, де оці батальні морські сцени, а вона раз — і накладається на теперішню українську війну. Тому музика приходить без дозволу, звідкись із голови виникає. І потім ми з видавцями зробили цей плейліст, щоб люди, які, наприклад, не знають цих пісень, могли ввімкнути в цей момент і послухати, який настрій дає саме ця музика. І пісня "Терен" фактично є трейлером до цієї книжки, тому що це наша пісня, гурту "Фактично Самі", про любов, яка проростає, не питаючи дозволу, "протикає" тебе цими шипами. Але люблячі люди, коли нарешті бачаться, перше, що роблять, — це цілують один одного й кожен цей "прокол" і невидиму ранку, як у дитинстві, щоб вона загоювалась.
Редакторка текстової версії — Олена Кірста.
