Родина Шарбанів — Марина та Олександр. Фото з сімейного архіву
"Тетяно Василівно, ви будете мною пишатися"
Доля зводить людей по різному. Одні знаходять кохання ще в юнацтві за шкільною партою або у студентській аудиторії. Інші - роками чекають на зустріч зі "своєю людиною". А буває кохання з першого погляду. Можна сказати, що саме так сталося з Олександром та Мариною, адже вони знайшли один одного в інтернеті та обрали по фото.
Проте легкість знайомства онлайн не переросла у легковажну зустріч. Ні. Ця історія зовсім не така.
Олександр Шарбан народився на Харківщині в малозабезпеченій родині, де крім нього, було ще троє синів. Як згадує його перша вчителька Тетяна Шелест, в дитинстві Сашко був надзвичайно сором’язливим і невпевненим, але при цьому чесним і справедливим:
"Ми з Сашком познайомилися у 2002-му році, коли він прийшов до першого класу. Йому було 7 років, він був найстаршим учнем в класі, але вже був зі своїм таким характером. Жив він з мамою, старші брати на той час вже мали власні сім'ї. Хлопчик був сором'язливий спочатку. Я відвідувала сім'ї своїх учнів і бачила, що родина Шарбанів живе скрутно. Але в хаті був порядок. У школі Сашко був допитливим. Завдання виконував рідко, бо постійно допомагав мамі по господарству. Якщо не виконав завдання, то прямо зізнавався в цьому. Я завжди його жаліла, адже його сім'я жила непросто. Залишала його після уроків, щоб допомогти зробити домашні завдання. Сашко любив природознавство, фізкультуру, ніколи не уникав шкільних суботників. Коли Сашко закінчував школу, то я вже була директором цього закладу, і на випускному вечері він мені сказав: "Тетяно Василівно, ви будете мною пишатися".
Батьки приділяли небагато уваги дітям. Тож брати, як могли, виховували один одного. Згадує старший брат Олександра - Степан Шарбан:
"Коли Шурік був малий, я з ним постійно в лікарні валявся. Місяць вдома, місяць в лікарні. Він хворів постійно, слабкий такий був... Я був у нього замість батька і замість матері. Батьки були вдома: мати працювала, батько не працював ніде. А гроші треба було заробити. Він мене батьком називав. Він 95-го року народження, а я 81-го. Я пам'ятаю, як він був маленький, але вже ходив до школи, ми поїхали в район - треба було скупитися, речі купити. І він почав плакати. Питаю: братику, чому ти плачеш? Говорить: "Я пістолет хочу". Узяв гроші, питаю: який ти пістолет хочеш? – Оцей, водяний. Кажу: на, купи собі...Я його тоді щасливішого не бачив".
Коли Олександрові виповнилося 16-ть, померла його мама. Хлопця забрали до себе брат Іван з дружиною Тетяною. Саме вона і опікувалася неповнолітнім Сашком.
Розповідає Тетяна:
"Був такий маленький хлопчик, дуже-дуже маленький. Мати померла в 2011-му році, то мусила взяти до себе під опіку. Він дуже добрий. Справедливий хлопчик, любив правду. Він тоді навчався у Зміївському училищі на зварювальника. Він сам туди поступав. Він намагався завжди допомогти. Любив транспорт, мотоцикли. В нього були мотоцикли і не один. Ми живемо у селі Шебелинка, це був раніше Балаклійський район, а він вступив до Зміївського училища - це селище Слобожанське. Він кожен день їздив на навчання, потім приїжджав додому. Він закінчив добре. Потім він працював з чоловіком на "Курганському бройлері", я не пам'ятаю, як він там називався точно. Працював у будівельній бригаді, потім його перевели зварювальником. Згодом він пішов працювати до нас, в Шебелинку, також зварювальником. Звідси вже призивався в армію на строкову службу. А прослуживши, не знаю, більше півроку, він перевівся на контракт. По контракту служив, був в АТО. Його відправляли навчатися, у той період, коли він вже по контракту служив".
Хоч в дитинстві Олександр був малим і хворобливим, але завжди мріяв про армію. А його дисциплінованість і завзятість лише допомогли втілити мрію в життя. За навчанням та роботою часу на дівчат не залишалося, і як кажуть рідні, серйозних стосунків до служби у нього не було. Так, лише поодинокі дружні посиденьки. А тут якось Олександр розповів Тетяні, що має кохану - Марину, і що це саме та жінка, яку він шукав. Щоправда, жодного разу її не бачив, тільки спілкувався по телефону.
"І його не злякали пʼятеро дітей"
Марина зі свого боку говорить те саме. Каже: перша написала Олександру, адже відчула, що він - саме той чоловік, про якого вона мріяла.
Розповідає Марина:
"Я родом з Хмельниччини, село Білогородка, Шепетівський район. Мама стала вдовою, коли мені було шість років, а сестрі - чотири роки. Мама без батька, і ми з сестрою. Так і жили. Далі пішла вчитися на швачку, потім вийшла заміж - народила двійнят, дві дівчинки. Потім ще хлопчика, ще хлопчика і потім дівчинку. Діти від двох чоловіків. Старші від одного, а двоє менших - від другого чоловіка. З першим чоловіком не дуже склалося завдяки його рідні. А з другим ми прожили три з половиною роки - і він почав гуляти... Я не працювала, бо з декрету в декрет була. Мама й бабуся допомагали мені з дітьми постійно, не одна лишилася. Хоча й дуже важко було. Але нічого - підняли на ноги. Перший чоловік не допомагав, а другий, як приїжджав, то допомагав. Щоправда - зі своїми дітками, двома, а зі старшими - не дуже, чужі вони йому були. Були і городи, і худоба була, гуси, качки, все... Ну, я не знаю, скільки сотих - десь 20 чи 30 - сотих городу, садили все ми там. Свині були, і корова була, і все було, як має бути. Була моя анкета на сайті знайомств. Так просто зайшла на сайт знайомств – може, познайомлюся з кимось, поспілкуюсь. Сталося все сім років тому, навіть сім з половиною років, влітку це сталося. Зайшла на сторінку Олександра і сказала: цей чоловік буде мій! Ці ямочки – мої, і ці війки - мої… Він служив у Львові тоді. Захотіли поспілкуватися, анкети повидаляли. Ми по телефону годинами спілкувалися – дізнавалися один про одного: хто, де, звідки…"
Цілий рік Олександр і Марина спілкувалися віртуально. І ні, його не злякали пʼятеро дітей. Діти – це щастя! Олександр дуже любив малечу. Мав трьох племінників, з якими постійно грався та намагався допомагати з вихованням. Проте служба не відпускала. Тільки після того, як за станом здоров’я Олександр звільнився, нарешті з’явився час приїхати до коханої.
.jpg)
Родина Шарбанів — Марина та Олександр. Фото з сімейного архіву
Пригадує Марина:
"Він з армії поїхав спочатку на свою батьківщину, в Харківську область. Тоді був перший локдаун коронавіруса - ні маршрутки, нічого не їздило. Він свій телефон продав, щоб заплатити за якийсь "блаблакар", автобус чи маршрутку, щоб приїхати сюди. Це ж тисяча кілометрів, ви самі уявляєте. І добирався: спочатку з Харкова на Київ, з Києва - сюди до села ми шукали чим добратися. Він приїхав - і тут лишився. Мої його добре прийняли: і діти, і батьки, і бабуся - всі добре прийняли. Він тут у мене рік прожив, в Києві він працював, на будівництва їздив туди. Я його знала цілий рік. І цілий рік дізнавалася про нього: якою ця людина буде?.. Всі його вподобання і звички, що він любив. За рік можна дізнатися про людину: він скромний, добрий був. Він приїхав - це чужа хата, чужі люди... Потім його з часом і діти полюбили, бо він до дітей, взагалі добре ставився. Він був такий спокійний, доброзичливий, веселий. Молодий хлопчик, скільки йому було - 23 роки було. Він робив все по дому, дуже допомагав, майстрував, будь-яку роботу пропонував. Якщо те зробити - то я сам пороблю. Ця людина була взагалі золота. Такий, як я собі уявляла. Кароокий, з ямочками і зі "щетиною".
Старша донька Марини – Ангеліна - розповідає, що з Олександром їхнє життя змінилося на краще. Його справді всі полюбили, і за всі роки разом жодного поганого слова від нього не чули:
"Коли я вперше побачила Олександра, мені було 13 років. Перше враження про нього було дуже приємне. Він завжди був веселий, доброзичливий, дуже добре ставився до нас, до всіх. Він все нам купував, допомагав всім, вирішував проблеми всякі. Ми навіть уявити не могли, що він може бути аж настільки добрим… Діти називали його "татом". Він прийняв нас всіх. І мама з ним дуже змінилася, раніше вона такою не була. Дуже вона його любила, щасливою була".
Рік родина прожила в Марини на Хмельниччині. А потім Олександр вирішив познайомити кохану зі своєю ріднею. Разом поїхали в Шебелинку і там залишилися.
Згадує брат Олександра Степан:
"Він казав, що є у мене дівчина, але всієї правди не розповідав, тримав в собі. Він чи соромився, чи боявся - я не знаю. А потім, як він вже відслужив, він привіз Марину до нас додому. Отак я і познайомився з Мариною. А те, що вона старша і має пʼятеро дітей. Ну, знаєте... Любов - це зараза така, що словами просто не передати. Полюбив? Полюбив. Я ж йому не скажу: ти з нею не одружуйся, тому що у неї 5 дітей. Він вже був дорослий хлопець, все розумів. Я не намагався відмовляти. Я йому сказав: братан, любиш? Говорить - кохаю. Ну, тоді живіть. І все. Мій старший син теж знайшов собі дівчину, в якої четверо дітей було. Я йому сказав: синок, ну, нащо так робити? Ти ж молодий хлопець, все. Тато, каже, я її полюбив. То що я можу робити? Брат дуже доброю людиною був. Дуже добрий. Я підходив до нього, кажу: братику, мені треба допомогти. Він відразу йшов, кидав все. Я теж їм допомагав. Дома теж все кидав. Він хлопець безвідмовний був. Ми жили десь метрів 500 один від одного. Він після армії приїхав додому, пай матері продали, і він купив собі дім".
Оскільки старші діти Маринині вже закінчували школу, вони залишились на Хмельниччині. А пара з двома меншими дітками почали нове життя в Шебелинці. Перший час жили у брата, потім переїхали у свій дім. Зробили гарний ремонт, купили меблі. Крім основної роботи зварювальником, Олександр любив виготовляти різні вироби з металу, мав спеціальне обладнання для цього. Це стало додатковим джерелом заробітку. Словом, життя налагодилося. Нарешті і Марина, і Олександр відчули справжнє щастя.
Те, що Олександр Шарбан змінився після зустрічі з Мариною, відзначила і його перша вчителька Тетяна Шелест:
"Після випуску наші зустрічі траплялися дуже зрідка. Я вже працювала директором в іншому селищі, бачила його випадково. І він був завжди таким засмученим, бачила, що йому важко було і працювати, і жити. І на мої запитання - як справи? - він завжди відповідав коротко, неохоче. Якось мені було соромно далі продовжувати нашу розмову. Але Сашко став іншим, коли поруч з'явилася Марина та її діти, які стали дійсно для нього родиною. Я навіть не зрозуміла спочатку, я думала: з дітьми – то двоє діток, а потім дізналася, що це така багатодітна родина. Ну і побачила, зразу побачила, як змінився Сашко. Дійсно, він був щасливий. Він сприйняв Марину і її дітей як свою власну родину. І так і ставився і до дітей, і до Марини. І очі його світилися, він першим йшов на контакт, щиро розповідав про свої новини. І я раділа за нього. Я пам'ятаю ці очі, коли на запитання- як ваші справи?- я відповіла: добре. І мені стало соромно, тому що я побачила очі не учня, не дитини, а такої дорослої людини, яка вже багато що пройшла. І пам'ятаю, що він ходив гуляв по селищу, дивився на дерева, на небо, на сонце. Я тоді не могла зрозуміти, чому так ця зустріч наша запала мені в серце".
.jpg)
Родина Шарбанів — Марина та Олександр. Фото з сімейного архіву
24-го лютого 2022-го року
Невдовзі на Харківщину переїхали і старші діти. Дівчата вступили до Зміївського технікуму неподалік від Шебелинки. Тож тепер уся родина була поруч. Але насолоджувалися щастям Шарбани недовго. 24-го лютого 2022-го року росіяни почали повномасштабне вторгнення, і Харківщина опинилася під ворожим вогнем.
Згадує Марина:
"Я приїхала на Хмельниччину, тоді треба було документи зібрати на дитячі гроші. Діти там залишилися всі, він сам був з ними, з усіма п'ятьма дітками. Приїхала я 23-го, а 24-го почалося…Дівчата поїхали вчитися. І коли нам сказали, що війна почалася, він шукав чим вивезти їх. Туди, сюди дзвонив, щоб знайти, щоб вивезти дітей, забрати звідти. Бо не їздило ж нічого! Все було перегороджене. Ну, він поїхав і забрав дівчат додому. Знайшов машину, забрав. Тоді перелякані були всі, не знали куди йти. І всі сімʼєю були в Харківській області. Ми вдома були, в погребах, кругом ховалися. Коли до нас в село "прилетіло", тоді він сказав: піду туди, на війну, щоб вас захищати і свою землю. В травні пішов добровольцем. Я його не пускала, куди йти?.. Плакала, молила, але він каже: піду. Тоді пішло двоє - він і ще один чоловік. Я чоловіка цього любила, чекала. Я сказала, що ніколи його не покину, вірна йому була душею і серцем. Я любила так – понад усе!.. І сказала: буду чекати".
Олександр просив Марину евакуюватися з небезпечної Харківщини. Була можливість повернутися на Хмельниччину, чи й взагалі виїхати за кордон. Але жінка вирішила, що не залишить коханого. Адже інколи, під час коротких відпусток, він мав змогу прийти додому і хоч трішки відпочити в родинному колі.
Марина Шарбан пригадує:
"Коли була Балаклія, Ізюм був в окупації, ми не залишили його. Я сказала, що не поїду нікуди. Було 30 кілометрів від окупації, тому все прилітало. Літали і літаки, і гелікоптери...Чули все, діти боялися. Ми тоді в погребі ночували, але не виїжджали звідти".
Олександр Шарбан добровільно вступив до 127 бригади ТРО Харкова. Після навчання служив в роті вогневої підтримки піхоти. Став командиром відділення снайперів. Туди беруть фахівців широкого профілю, які вміють користуватися різними видами озброєння та мають кілька спеціальностей. От і Олександр виконував функції сапера, снайпера та гранатометника.
Розповідає його побратим Сергій:
"Прикомандирували його до нас. Він був гарним спеціалістом по розмінуванню і мінуванню - добрий сапер. В нього багато воїнських професій, які він набув за той час, поки служив. Його прикомандирували на підсилення нашого невеликого підрозділу. Хлопчина молодий, звичайний. Це я вже старий, а він молодший за мене в два рази! Він, наскільки я пам'ятаю, після строкової служби залишився в війську. Ну, якась там відпустка була, здається, а далі він продовжив службу. Він набув багато спеціальностей, він весь час тренувався на полігоні, наскільки я знаю. Йому ця служба подобалась. Він зі мною пробув більше року на одній позиції. П'ять людей у нас на позиції, він був один з них. Сапер - це така унікальна спеціальність у війську, не кожен може. Для нього замінування, розмінування - це його коник. Як тільки треба щось зробити - поставити розтяжку чи ще щось, сигнальну якусь гранату десь повісити – це тільки Олександр. Все, Саня, вперед! Він вже давно був і снайпером, це ще одна із його професій військових. Де вона потрібна - там він її і застосовував. У нього багато професій, які він опанував, вони дуже допомагали на позиціях. Чудова людина. Звичайний хлопчина без хитрощів, відкритий. Ну, різні люди приходять…".
Мав позивний "Гном", адже був невисокий і міцної статури
Олександр Шарбан мав позивний "Гном", адже був невисокий і міцної статури. Одного разу, не знімаючи маскувальної "кікімори", військовий навідався до найближчого магазину, і місцевий хлопчик, побачивши його, сказав мамі: "Дивися, справжній лісовий гном!". Після того інакше побратими його й не називали. Він знав свою справу, був чуйною людиною і надійним побратимом.
Згадує Сергій:
"Був один вихід з позиції і... дрон побачив, як хлопці йдуть. Почався мінометний обстріл. Одного товариша зачепило уламками. Сашко тягнув його до місця евакуації, надав допомогу. Це, знаєте, такий показовий вчинок: не кинув нікого... Мінометний обстріл - це таке: всі розбіглись, потом зібрались - не зібрались, якось так. То коли хлопчину зачепило, "Гном" - він допоміг. Той потім довго лікувався, і в Київ, і в Львів їздив, по ногам добряче там дісталося. Але ж живий, служить… Олександр ніколи ні від якої роботи не ухилявся, він будь-яку роботу - без проблем. Потрібно колоди тягати - тягає колоди, потрібно копати - копає. По провізію, по їжу, по воду треба сходити - бо її привозять на місце евакуації, а це там пару кілометрів треба топати – він маленький такий, вперед".
Влітку 2024-го року Марина й Олександр офіційно стали чоловіком та дружиною
Сергій розповідає, що часто бачив, як Олександр Шарбан розмовляв з Мариною та дітьми. Каже: під час цих спілкувань він аж світився.
Продовжує Сергій:
"Я знав, що є діти, що їх багато. В моєму розумінні "багато" - три дитини вже багато. Що п'ятеро, то я дізнався пізніше. Ну, казали багато, я думав троє. Він же не афішував. Ви ж розумієте, ми живемо як: у нас є такий загальний бліндаж, де ми збираємось там поїсти, і інтернет - Starlink у нас - спілкуємось з рідними... Нам нікуди заховатися, щоб ніхто не чув. Так він говорив з дружиною, з дітьми, настанови свої якісь там батьківські робив. Я дружини його так не бачив, але по телефону, коли відеозв'язок, наприклад, то ми віталися. Мене називали "дядя Серьожа". Ну, і дружина його теж: Як там "Гномік", не балується, дядя Серьожа? - Ні. Все в порядку. - Коли ви його відпустите "на покупашки"? Це так називали можливість покупатися, речі випрати. У нас там був графік, коли хто їде на цей маленький відпочинок".
Якось під час такої короткої відпустки Олександр Шарбан запропонував Марині одружитися. Вони й раніше про це думали, але війна - багато інших, як тоді здавалося, важливіших справ. Аж влітку 2024-го року Марина й Олександр офіційно стали чоловіком та дружиною.
Розповідає Марина:
"Ми мали розписатися, але війна, війна, війна... не вийшло. А коли він приїхав не на один день, відпустку дали 4 дня - і ми наважилися. Нас відразу розписали. Ми приїхали, подали заяву - через пів години нас розписали. Тому що він - військовий. Я в бірюзовій сукні була, а він був по формі. Така була сонячна погода, сонце світило нам, дуже тепло було. Була голова сільради - як за маму, за мою, за його маму. Більше нікого не було. Ми просто вирішили розписатися, нікого не кликали. А потім - додому після розпису, сім'єю вирішили піти на природу".
.jpg)
Родина Шарбанів — Марина та Олександр. Фото з сімейного архіву
В той гарний теплий вечір Олександр співав. Він дуже любив українські пісні. За кілька днів чоловік повернувся на фронт.
Продовжує Марина:
"Я хотіла піти до нього, туди - на передову, хоча б побачити як він там. Він казав: тобі нічого там робити. Після одруження ще рік ми жили і бачилися. Він тоді частіше приїжджав додому, через два тижні. Він був на Харківщині, на Сумщині, на Запоріжжі, на Донеччині - всюди був. 24-го червня, як останній раз приїхав, ми відзначали річницю, а 25-го він поїхав. Він не хотів тоді їхати. Я 7 років не могла завагітніти, а тоді - завагітніла. Дитинці меншій операцію робили, з ДЦП у нас дитинка. І тоді я завагітніла. Він не хотів тоді їхати, дуже не хотів. Чи відчував щось, чи що? Про вагітність знав. Ми ходили на УЗД, він дивився, був дуже радий, плакав навіть. Він чекав цю дитинку найбільше за усіх, постійно усміхався. Чи проблеми були, чи щось погане було - він постійно усміхнений і каже: все добре буде! Не переживайте. Я постійно чула голос, коли він там був, на "нулях". 25-го червня він поїхав, сказав: на Вовчанськ. Мені відео скинув: "не переживай, маленька моя. Все буде добре." Я його чула в рації, хлопці мені казали, що там немає зв’язку і мені в рацію будуть казати, хлопці, побратими його, що чують його. Я чула його постійно. До 5-го числа я його чула, 6-го ще з ним говорила. Подзвонив, сказав: все добре, мене на 10 днів відправляють. А 7-го мені сказали, що його вже не чують. 9-го числа сказали, що його немає більше..."
Це був справжній "нуль" поблизу Вовчанська
На своєму останньому завданні Олександр перебував від ворога за кілька десятків метрів. Це був справжній "нуль" поблизу Вовчанська. Про те, як загинув Олександр Шарбан, розповідає його побратим Сергій:
"Це в сосновому лісі було. Наша позиція - це передній край лінії оборони, саме передній. Я був на сусідній позиції поруч з ним. Він був трошки лівіше позаду. Ми були там по 4 чоловіки на позиції. Маленький окопчик, невеликий бліндажик. Там відпочивати немає коли. Двоє відпочивають, двоє спостерігають. І в них теж було четверо. Він – снайпер, для того, щоб робити свою справу, йому треба була окрема "льожка". Тому йому треба було перебігти. Хлопці побачили, що росіяни вже йдуть. І там виходить - ліс, сосни високі, одні стовбури стоять, а крони високо. 100-150 метрів вони йдуть, їх там, може, небагато, але їх не так просто можна побачити: перебігають від стовбура до стовбура. Потім почався бій. Олександр вискочив в свою "льожку" і там почав працювати. Я не знаю, як воно там вийшло, тому що ми ж не дивимося, хто як. Бій не довго тривав, може з пів годинки десь. А коли все стихло, Олександр вже лежав... Там ще й літають дрони і постійні скиди - гранати і таке інше. Хлопці були помолодше, поміцніше, мені ж 56-й рік. Мені себе самого в броні нести важкувато. А там були хлопці помолодше, а він маленький. Кажу: треба "Гнома" забрати. Ну хоча б забрати... Він був лівіше і трошки позаду. В нього там "льожечка" і там трошки висота була. Може, через те, що він на висоті - він і потрапив під автоматну чергу, схоже так. Дочекалися темного часу доби - і забрали. Ну, і я вам так скажу, що "200-х" з таких точок - мало кого виносять. Це дуже небезпечно. Щоб ви розуміли: ризикувати чотирма бійцями за "200-го" ніхто не буде. Я теж отримав контузію, поранення після нього. 7-го його забрали, по-моєму. А я 14-го, через тиждень, теж під обстріл потрапив, нас закидали гранатами з дронів. Був у госпіталі, на похорон "Гнома" не попав... З позиції так просто не виходять. З позиції виходять тільки "300", "200", а решта – це дезертири з переднього краю".
Марина погано памʼятає, як ховала чоловіка. Та навіть уривки спогадів завдають болю:
"Його ховали 15-го числа. Я не знаю. Я просто на кладовищі нічого не бачила, я 4 рази свідомість втрачала. А так - лежала на труні… тоді літо було, спекотно, і я цей запах ніколи не забуду. Діти плакали, батька постійно кликали. Всі його татком називали, від старшого до молодшого. Він найбільше любив найменшу донечку. Постійно з нею був, для неї він був взагалі золотим. Поховали його - і через два тижні я донечку втратила, на 20-му тижні вагітності. Він її забрав до себе. Він хотів її побачити, на ручки взяти. Ради дітей тримаюсь, виживаю. Зараз життя нема. Молодшій дівчинці вісім років. Старшим дівчаткам 19 років. Хлопчику 16 років. І скоро буде хлопчику 10 років, через місяць. Він старшого навчив плавати, Дениса. Меншого – в футбол грати, машину хотів водити. Та й вони йому усі допомагали: татку, я тобі те допоможу, те допоможу. Старшу дочку навчив теж за кермом їздити на машині. Ця людина була золота".
Марина Шарбан планує і далі залишатись на Харківщині. Каже: тут дім і могила Олександра, яку вона не покине. Діти ходять до школи, у них зʼявилися друзі. Марину підтримують рідні Олександра. Щоправда, його брат Степан зараз теж перебуває у лавах Збройних Сил України. Хоча Олександр був проти, навіть погрожував прострелити йому ногу. Степан хотів потрапити у підрозділ до брата, але там штат був укомплектований, тож він став морським піхотинцем. От тепер жінки допомагають одна одній. Колишня дружина ще одного брата Івана, того самого, який взяв опіку над Олександром, нині теж потребує допомоги, адже має інвалідність. Тож Марина та діти часто навідуються до Тетяни, підтримують, чим можуть.
Розповідає Тетяна Шарбан, колишня опікунка Олександра:
"Я інвалід, я їй не можу допомагати. Вона мені допомагає. Ну, дуже мене підтримує, тому що це був для мене син. Я його хрещена мати. І у мене неначе як серце вирвали. Мати їхня хотіла, щоб я була хрещеною. Після її смерті ми його і похрестили. Іван мене покинув. Він зараз живе в другій сім'ї. Він мене покинув за місяць до того, як загинув Сашко. Офіційно був опікуном чоловік - Шарбан Іван Михайлович. Він теж дуже страждає, що його немає. Для нього це дуже важко. Марина приходить до мене, допомагає у побуті, якщо щось у мене не виходить, підтримує морально. Чим можуть - тим допомагають. У мене немає лівої стопи, це діабетична стопа. Старші дівчата вже обоє заміжні, а з меншими ми спілкуємося. Моя дитина до них бігає і дружить з середнім хлопчиком, вони в один день народжені – Мар’яна і Адам".
"Любов не залежить від нашої волі, приходить без нашої заслуги, щезає без нашої вини", - писав Іван Франко. Любов до Олександра назавжди залишиться в серці Марини та дітей. Нині родина хоче віддати останню шану Олександру і збирає підписи до Петиції про присвоєння звання "Герой України" (посмертно) молодшому сержанту Шарбану Олександрові Михайловичу. Підтримати її може кожен.
