Фотоколаж: facebook/Земля поетів
Чим є для вас нинішній фестиваль?
Для мене головним аспектом цієї події, окрім самої теми, є моя співрозмовниця. З Катериною Калитко ми мали заплановану спільну подію на попередньому фестивалі "Земля поетів" минулого року. У нас мали бути спільні поетичні читання, проте я за тиждень до цього зазнав поранення і не зміг взяти участь у фестивалі. Цього року за пропозиції Мар’яни Савки ми вирішили зробити другу спробу, яка, сподіваюся, буде вдалою.
На кого з митців ви особисто передусім звертаєте увагу?
Це поети пізнішого періоду – Євген Плужник і Василь Стус. З поетами визвольних змагань я знайомий менше, тому я хочу про них більше дізнатися.
Ви демобілізувалися і є дуже відкритою людиною до подальшої творчої діяльності повернення до цивільного життя. Наскільки наразі культурна площина у цьому допомагає? Як ви бачите цей процес в подальшому? Що ми маємо робити, щоб наші ветерани мали більш комфортні обставини в таких життєвих ситуаціях?
У мене найбільш інтенсивним в плані культурної діяльності видався вересень. У серпні вийшла моя нова книжка "Гемінґвей нічого не знає" і увесь вересень ми з командою "Видавництва Старого Лева" організували серію презентацій по різних містах. І власне там була дуже добре відчутна підтримка і взаємодія культурної спільноти. У кожному місті ми організовували ці презентації, замовляли локації, модератори і письменники завжди радо погоджувалися посприяти і промодерувати, провести чи промоціювати подію. Це давало відчуття спільноти.
Щоб допомогти ветеранам повернутися до цивільного життя, потрібно передусім дивитися на них, говорити з ними, запитувати, чого вони потребують. Немає єдиного універсального правила, як з кожним ветераном себе найкраще повести. Ветерани всі дуже різні. У кожного є свій спосіб адаптації і повернення. Комусь хочеться говорити про свій досвід. Комусь не хочеться говорити взагалі. Хтось хоче одразу приступити до роботи і найкраще – це допомогти йому цю роботу знайти. А комусь хочеться довго відпочивати. Ветеранам потрібно показати свою відкритість і готовність суспільства допомагати їм.
.jpg)
Артур Дронь. Фото: galka.if.ua
Ми наразі маємо величезний масив різного досвіду й різного осмислення і рефлексій. Чи не вбачаєте ви загрози, що цього різноголосся стане забагато? Що страхи будуть не безпідставними?
Ні, не вбачаю. Багатоголосся – тут ключове. Якийсь один письменник не зможе у своїй книжці написати все про час, в який ми живемо, чи про війну. Він не зможе вмістити всі аспекти і нюанси. У своїх книжках я пишу про ті речі, які для мене вартують всіх інших речей. В інших ветеранів ця оптика трішки інша. Літературний процес власне в такий спосіб і працює, що ці тексти будуть накопичуватися, їх буде багато і вони будуть різноманітними і лише потім ми отримаємо великий панорамний зліпок цього часу. Ми його отримаємо лише, якщо цих голосів буде багато. Тільки різноманіття цих голосів буде запорукою того, що ми побачимо більш повну картину цього часу з різних поглядів. Кожній оптиці знайдеться місце. Кожна оптика знайде свого читача.
В інформаційному і культурному просторі зараз дуже активно обговорюється поняття явища пам’яті і практик пам’ятання. Наскільки такі фестивалі є ефективними в цьому контексті?
Щодо всього, що стосується пам’яті, повинна бути така річ, як практикування пам’яті. Це не може бути лише актом в голові, що був такий письменник. Це не до кінця повна пам'ять. Вона потребує практики і того, щоб повертати цих людей. Про них потрібно говорити, переосмислювати їхній спадок і передавали іншим тощо. Для мене це все про практикування пам’яті. І подібні фестивалі саме про практикування пам’яті співжиття з історіями наших поетів.
