Фото О.Воляника. Український тиждень
Олександр Мосіюк: "Ми все зробили, що могли тоді, щоб цей парад не відбувся взагалі"
Багато десятиліть радянської окупації України в Києві 7 листопада проходив військовий парад. Особливо гучно в Радянському Союзі відзначали 70-річчя Великого жовтня зокрема і великим парадом військової техніки у Києві.
Олександр Мосіюк наприкінці 1980 років – вчений-фізик – поринає у політичну діяльність, перемагає на перших демократичних виборах до Київської міської ради навесні 1990 року, далі стає заступником міського голови, а в листопадові дні 1990 він є фактичним мером Києва: "В Києві я тоді виконував обов'язки також голови міста, тому що в зв'язку з напруженою ситуацією мер міста чи голова Київської міської ради Арнольд Назарчук також захворів, оскільки бачив неминучість якоїсь біди, трагедії. Він, як кажуть, вкотре заховався і полишив місто саме на себе."
Передчуття біди і трагедії виникало у багатьох керівників Києва через те, що Москва традиційно віддала наказ проводити в столицях всіх радянських республік, зокрема і в Києві, 7 листопада військовий парад. Але в 1990 році в Києві та й загалом в Україні багато хто виступав проти будь-якого радянського мілітарного шоу.
Олександр Мосіюк: "Проти були люди. Цих людей було досить багато. Практично всі демократичні організації, яких тоді існувало вже чимало на той час, були проти. Проти виступали депутати Народної Ради в парламенті і проти була наша міська рада. Принаймні демократична її частина, яка становила приблизно половину складу Київради, була проти. І нас дуже активно підтримували кияни. Величезна кількість громадян, мешканців Києва, була проти. І тому ми діяли у відповідності до волі наших виборців, у відповідності до тих тенденцій. Україна йшла невпинно до своєї незалежності. І кожна така політична дія означала черговий крок до незалежності. І, безперечно, ми все зробили, що могли тоді, щоб цей парад не відбувся взагалі".
Газета "Літературна Україна" – орган спілки письменників України, друкувала численні заклики проти проведення військового параду в Києві. Зокрема повідомляли, що Львівська і Тернопільська обласні ради взагалі постановили зробити 7 листопада не святковим, а звичайним робочим днем. Інші учасники дискусії пропонували оголосити 7 листопада днем жалоби. На шпальтах популярної тоді в столиці газети "Вечірній Київ" за перші числа листопада було написано таке: "На з'їзді Київської міської організації об'єднаної Соціал-демократичної партії України (ця партія тоді не мала жодного відношення до В.Медведчука), гостро дебатувалося лише одне питання щодо формату участі у заходах 6-7 листопада, бо дізналися про намір студентів і представниць Комітету солдатських матерів лягти під танки. Такий крок може призвести до людських жертв, що дасть підстави впровадити надзвичайний стан і загальмувати процеси демократизації у республіці".
Про радикальні настрої і плани зірвати парад писали і газети правлячої комуністичної партії, зокрема друкований орган київських комуністів "Прапор комунізму": "Це не брязкання зброєю, а данина поваги жертвам революції і після неї. Не потрібно лягати під танки, а треба поважати армію".
Олександр Мосіюк: "Якби військові все-таки пройшли Хрещатиком, то вони б тоді просто пролили кров. Тому що люди настільки були вже радикалізовані, рішуче налаштовані проти цього параду".
Олександр Мосіюк, який лишився за старшого у Київраді, розумів, що треба діяти рішуче. І пішов у Верховну Раду просити народних депутатів скасувати парад у Києві. Голови Верховної Ради Леоніда Кравчука тоді в парламенті не було. Засідання вів його заступник Іван Плющ. "Мені Іван Плющ надав слово, я виступив із короткою доповіддю, розповів трошки про ситуацію в Києві і закликав парламент підтримати відміну параду. Мене там підтримали депутати Народної Ради, Михайло Горін там виступав і інші депутати. Але коли мені надали слово і я виголосив свою промову, то в залі зчинився галас, крик, сварки. І Іван Плющ закрив засідання. Без будь-якого рішення. Тобто "парад должен быть, потому что должен быть". Тому що "слава Совєтському Союзу". Ми з цим категорично не погодились. І потім я другу спробу зробив вже вирішити це питання на рівні уряду".
Голови уряду Вітольда Фокіна того дня в Києві теж не було. "Я зустрівся з тодішнім виконуючим обов'язки голови уряду Костянтином Масиком, який розводив руками і казав: "Олександре, ну що я можу зробити?! Я виконуючий обов'язки тільки, мені військові не підпорядковані. Може ти щось зможеш зробити?! Спробуй?!".
Олександр Мосіюк розуміє: просто скасувати парад не виходить. І тоді за порадою колег у демократичному крилі він, як виконувач обов'язків Київського міського голови, проводить хитре рішення: перенести військовий парад з Хрещатика подалі від центру Києва – на Площу Перемоги. Тепер це Галицька площа. "Це, як кажуть, цілий трилер, як це відбувалося в міській раді, які були складні перемовини. Ключовою групою, переконання якої призвело до цього рішення, була група працівників міліції. Тому що в нас їх багато було в міськраді тоді. Всі керівники районних відділів міліції були депутатами міської ради. І за кожним з них ще стояли якісь інші депутати з комуністичного блоку, які діяли в їхньому фарватері. Тому ця ключова група, оскільки я їх переконував, що якщо ви не підтримаєте, то врахуйте, що саме працівники міліції стануть першою жертвою, тому що ваша функція – забезпечити громадський порядок. А військовим байдуже. Міліція ви чи не міліція, якщо проллється кров, то проллється кров і ваших міліціонерів. І ви нічого не зможете протидіяти, бо коли піде така сила, як танки, бронетранспортери, то ви вже нічого не зробите. А люди будуть проти, люди будуть готові лягати під ці танки і вони не хочуть цього допустити. Тому дуже важкі були перемовини і, слава Богу, якимось чином мені вдалося переконати групу міліціонерів, зокрема керівників райвідділів міліції… Я думаю, що тут не останню роль зіграв ще і їхній виконуючий обов'язки Володимир Шапошник, який тоді очолював київську міліцію, який багато таких контраверсійних для них рішень ухвалював і допомагав демократичним силам. І вся ця братія підтримала демократичну частину депутатського корпусу. І нам дуже незначною кількістю голосів вдалося це рішення на сесії провести. Ми проголосували за це. Це був перший крок. Другий крок – виконати це рішення. Тому я беру це рішення, яке проголосували депутати, і їду знову до виконуючого обов'язки голови уряду. Він перехрестився, каже: "Слава Богу, що ти мені привіз це рішення". Він ще по телефону, вже маючи перед собою це рішення, спробував зв'язати із міністром Бакатіним – міністр внутрішніх справ Радянського Союзу. Ніхто трубку не брав. Він потім передзвонив керівнику Київського міськкому партії Корнієнку Анатолію Івановичу. Каже йому: "Анатолій, от в мене тут рішення лежить. Ти дивися, кияни ж проти. От рішення принесли мені вже з міськради". Ну і тут дуже така була важка розмова в них, я розумію достатньо нецензурна, але міськком партії не підтримав виконуючого обов'язки голови уряду".
Крім як вилаятися, тодішня команда комуністів в Києві вже нічого не могла, хоча продовжувала наполягати на проведенні параду. "Вони категорично наполягали на параді. Тому залишилося просто чекати цю ніч, що відбудеться. Щось таке відбувалося, я не знаю що, але я знаю, що тисячі-тисячі людей прийшли, заблокували Хрещатик в районі Бессарабської площі, цілу ніч приходили з 6 на 7".
Колони військових і техніки на Хрещатику вранці 7 листопада не з'явилися. "Я запитував Масика: "Що відбулося?" Він каже: "Сам не знаю. Я їм все, що від мене залежало, сказав. Я їм дав своє рішення". Кажу: "Чому так відбулося?" "Ну, десь щось відбулося. Але дуже добре, що ви рішення ухвалили". Бо якби ви не ухвалили рішення, то ніхто б нічого не зробив. Вони б пішли, подушили людей, пролилася б кров у Києві. І було б ще гірше, ніж у Тбілісі. Тому ми врятували демократичний процес цим рішенням".
У Тбілісі усього за півтора року до розмови Мосіюка із Масиком сталася кривава сутичка військових радянської армії із цивільними мешканцями столиці Грузії. Люди тоді виступали на велелюдному мітингу проти сепаратизму автономної Республіки Грузинської РСР і вимагали більшої незалежності від Москви. На п'яту добу протестів у ніч проти 9 квітня 1989 року почався силовий розгін протестувальників. Солдати спершу гамселили демонстрантів гумовими кийками, а згодом десантники почали розправлятися з цивільними людьми саперними лопатками. Внаслідок тих дій військових загинуло 19 людей, 16 із них – молоді жінки. Під час розгону мітингу військові нападали навіть на грузинських міліціянтів, серед них було 37 постраждалих.
Олександр Доній: "Ми йшли туди, щоб битися із танками"
За кілька годин до початку вже перенесеного дійства саме на тому місці, де мали крокувати військові у радянських одностроях, зчинилася бійка студентів зі спецзагонами міліції. "Ми ж йшли туди для цього, йшли битися із танками". Олександр Доній у 1990 році був головою Української студентської спілки УСС. І якщо Олександр Мосіюк пам'ятає, що тисячі киян, десятки партійних і громадських організацій були проти параду, то Олександр Доній пригадує, що проти параду була тільки очолювана ним організація УСС. "Кияни не були проти проведення військового параду на Хрещатику. Проти була одна організація, яка наважилася виступити: Українська студентська спілка. Це акція була Української студентської спілки, а не абстрактних киян. Не міжпартійна асамблея, як це писали газети, це була одна організація – УСС. Після студентської акції, яка потім отримала назву Студентська революція на граніті, ми були впевнені в собі і певним чином радикалізувалися. Ми були готові до власних акцій".
Олександр Доній, щоправда, пам'ятає ще одну людину, яка також була проти параду, окрім Української студентської спілки. І це Степан Хмара, який вийшов із одиночним пікетом проти параду. "Про це говорили у Верховній Раді. Про одиночний пікет Степана Ільковича, який єдиний, хто з усіх старших наважився теж протестувати проти параду. Тільки очевидно, що він не знав, що він буде на Площі Перемоги, і він зробив цей одиночний пікет на Майдані Незалежності. І проти нього була провокація із майором чи підполковником Григор'євим". Григор'єв підійшов до Хмари, що протестував проти проведення параду, і намагався його провокувати. У відповідь Степан Ількович роззброїв міліціянта. За це його затримали і протримали в СІЗО наступні пів року. Тим часом активісти Української студентської спілки на чолі із Олександром Донієм почали готуватися до свого нічного пікету проти параду. "Ми ухвалили рішення поставити пікет на Площі Перемоги. Мета – унеможливити парад. Ну, умовно кажучи, лягти під танк".
Вночі з 6 на 7 листопада студенти готувалися битися із міліцією, яка мала охороняти місце проведення майбутнього параду. "На той момент значна частина київської міліції була нами розагітована під час Студентської революції на граніті. По факту так звані ОМОНИ, те, що тепер більш відомо вже, як Беркут, а тоді звалось ОМОН – окрім київських вони зібрали майже з усієї України. Були спеціально звезені, як ми потім вже дізнались, ОМОНИ з інших областей".
Близько другої години ночі приблизно 200 студентів, а також журналісти і ті, хто співчував молоді і також вирішив стати на заваді параду, спробували зайняти місце під стелою у самому центрі Площі Перемоги. Майже одразу міліціянти пішли у наступ на пікетувальників, розповідає учасник цієї сутички із міліцією, тоді член однієї з молодіжних націоналістичних організацій, а тепер боєць спецпідрозділу, і тому ім'я його ми не називаємо і на монтажі трохи змінили голос нашого співрозмовника: "На ту акцію я позичив у товариша совєтський бронежилет 6B2 без титанових пластин, чисто кевларовий кожушок. Піддягнув його під камуфльований одяг і він мене під час самої акції врятував. Десь серед ночі, ближче до 1:30, ми почали виходити на стелу. Я побачив, що нас вийшла на стелу десь половина, може 60% залишилось від тої кількості, яка збиралася в будівлі Народного Руху. Всі там були добровільно. Ми вийшли на стелу, мене вже чавили сумніви таким складом блокувати цю площу. Потім я побачив, скільки “ментів” проти нас. Оскільки мені потім сказали, що київська міліція відмовилася брати в цьому участь, нагнали десь 1200 донецьких і полтавських “ментів”. Через деякий час, пів години, почався штурм. Просто нас знесли зі стели “менти”. Спеціально, я присягаюся, мене штовхнули так, щоб я впав спиною на кут гранітної стели. Мене врятував знов-таки цей кевлар на спині. І як тільки я встав на ноги, я отримав десь 20 ударів кийками по спині, взяв на себе бронік – вони цього не очікували. Я відстрибнув убік, показав їм язика. Вони не очікували, що після такої кількості отриманих “люлєй” тіло ще буде здатне на якісь дії – заклякли. І цих декілька секунд мені вистачило, щоб вшитися. Я побачив, що нас вже розігнали і просто тупо гамселять всіх жорстко, тих, хто намагається ще там якось встояти. Організований спротив подавлено, треба вшиватися. Я бачив, як якусь іноземну кореспондентку – вона була з камероменом, йому перший удар одразу по освітлювачу, який був на камері. Другий по голові, кореспондентку теж кийками били".
Олександр Доній: "Нас розкидали десь за три хвилини. Ми стояли біля стели, прямо посеред площі, нас оточили переважаючі сили, на кожного зі студентів було по кілька омонівців. І нас просто фізично скидали. Було кілька трофеїв, кілька щитів і шоломів. Чинили спротив, хто як міг. Але було настільки миттєво… Просто реально побили і розкидали. Причому кидали і хлопців, і дівчат з парапета, там підвищення. Незважаючи на можливі травми гнали в різні боки. Нас погнали до даху Народного Руху України. На Площі Перемоги був Народний Рух України, приміщення… Ми йшли туди битися з танком. Для цього і був пікет".
Про бійку проти параду написала московська преса, зокрема газета "Комсомольская правда". Далі цитата у перекладі українською з російської: "Передає Фьодор Сізий із Києва. Кілька днів місто лихоманило від гострих політичних баталій. Не впала напруга і після того, як міськрада ухвалила компромісне рішення перенести військовий парад із Хрещатика на Площу Перемоги. Але 6 листопада ввечері почалися хвилювання. Галасливий мітинг в центрі міста поповнювався випадковими перехожими. З'явилися нетверезі. Обстановка повсюдного незадоволення через запроваджені купони далася взнаки. Скупчення людей поставило собі за ціль блокувати парад і демонстрацію трудящих. Вночі проти 7 листопада виникла реальна загроза зіткнень на Хрещатику і Площі Перемоги. Спроби деяких депутатів Верховної Ради і міської ради, активних прибічників руху розв'язати гарячу ситуацію ні до чого не призвели. Студенти і учасники Радикальної міжпартійної асамблеї, що сп'яніли від недавньої перемоги над головою уряду республіки, категорично стояли на своєму, щоб не допустити військового параду. Після довготривалих і безрезультативних умовлянь співробітники органів міліції відтіснили порушників спокою. Парад минув без пригод".
Олександр Доній: "В той час був абсолютний контроль медіа. І так само як спочатку і про Студентську революцію на граніті мало хто знав. А про цю акцію то не знають і досі, тому що телебачення, яке показало побиття, наприклад, під час Євромайдану студентів, тоді не було вільного, які би хотіли це показати. Тому про цю акцію не знали навіть кияни".
Олександр Глядєлов: "Не доїхавши до Володимирського собору радянська колона була зупинена людьми"
Вранці 7 листопада військові у радянських одностроях і кілька десятків одиниць бронетехніки виїхали на Площу Перемоги. На даху офісу Народного Руху, що вікнами виходить на Площу Перемоги, військовим кричали "ганьба" ті самі студенти, що вночі билися з міліцією. Там же на Площі Перемоги стояла трибуна, з якої військових і гостей параду, що мали спецперепустки, вітали керівники України. А далі за площею хід радянської техніки і колон військових заблокували звичайні кияни. Цей історичний момент зафіксував фотограф Олександр Глядєлов: "Намагалася просунутися ця техніка вище по бульвару Шевченка, але потім вони все одно мали десь розвернутися. Не доїхавши до Володимирського собору вона була зупинена людьми. І військові були просто у розпачі".
24 лютого 2022 року Москва знову послала свої війська на Київ. І якщо 100 років тому більшовицьким військам вдалося все-таки розбити війська Української Народної Республіки, окупувати Україну і багато років поспіль проводити свої паради на Хрещатику аж до 1990 року, то в лютому 2022 року ТРО, Збройні сили України та інші підрозділи Сил оборони не дозволили російським агресорам вдягнути парадну форму і пройтися Хрещатиком, хоча саме парадну форму вони везли із собою у ті дні до Києва.
