Підписання Біловезької угоди, 8 грудня 1991 року. Фото: wikipediа
34 роки тому, 8 грудня 1991 року, президент України Леонід Кравчук, президент Росії Борис Єльцин та голова Верховної Ради Білорусі Станіслав Шушкевич підписали Біловезьку угоду, згідно з якою остаточно припинив існування Радянський Союз, і була утворена Співдружність незалежних держав. Наскільки був очевидним цей крах, враховуючи політичні, економічні та соціальні передумови?
Складність цієї теми полягає в питанні розуміння значення місця і ролі України в міжнародних процесах. Тільки зараз світ і ми, українці, починаємо розуміти своє значення в світовій історії і її конфігурації. Це усвідомлення прийшло тільки зараз. І в Україні теж. Українці завжди вважали, що ми мало на що впливаємо. Тому вкрай важливо нам усвідомлювати цей вплив. Навіть в шкільних підручниках не завжди правильно розставлені акценти щодо подій 1991 року. Дуже важливо акцентувати увагу саме на ролі України і розуміти логіку тих подій. Я пам'ятаю з власного досвіду, що відчували тоді люди, що вони думали, що про це писала преса. З чого почався розпад Радянського Союзу? З того, що Литва першою проголосила незалежність в 1990 році. Потім була Латвія, згодом – Грузія. Але нюанс в тому, що це були маленькі республіки. Тому загальне сприйняття в пресі було таким, що мовляв, це неприємно, але Радянський Союз від того не зникне. Значення цих подій було применшене. І навіть після проголошення Акту Незалежності України 24 серпня 1991 року Москва теж вважала, що це "неприємно", але не смертельно.
З весни 1991 року тодішній президент Горбачов ввів так званий Новоогарьовський процес. Це серія зустрічей і переговорів щодо створення нового формату Радянського Союзу. Так звана м'яка федерація. Москва докладала безліч зусиль для того, щоб зберегти Радянський Союз бодай в якомусь форматі. Після провалу путчу ГКЧП в серпні 1991 року і проголошення Незалежності України стало зрозуміло, що ніякої м'якої федерації не вийде. Тоді почали говорити про конфедеративний формат нового союзу. Отже, Україна проголосувала за Незалежність, водночас існував Радянський Союз, існував президент, якому підпорядковувалася армія, КДБ, ядерні сили тощо. Існувала подвійність міжнародної ситуації. Інші держави Україну не визнавали. Прибалтійські країни визнавали, а Україну – ні. Тому що всі розуміли, що Україна занадто велика, і все залежатиме від того, як складеться ситуація з Україною. Саме референдум 1 грудня 1991 року став тією крапкою в існуванні Радянського Союзу. У керівництва Союзу був шок. В своїх спогадах вони говорили, що не очікували таких результатів. Чесно кажучи, і я тоді не очікував, що понад 90% українців проголосують за Незалежність включно з Донбасом і Кримом. Важливо сказати про сприйняття цього Акту. Для міжнародної громадськості і московської політичної еліти, як я вже сказав, це був шок. Адже вони зрозуміли, що настав кінець. Після цього Акту Радянського Союзу більше не існує.
Андрій Бульвінський та Євгеній Агарков у студії Радіо Культура
Чи були спроби Москви відреагувати політичним тиском?
Важливо усвідомлювати, що саме український народ своїм рішенням припинив існування Радянського Союзу. До цього рішення всі вважали, що Горбачов якось вирішить це питання і знайде формат для того, щоб втримати республіки в купі. І тільки після референдуму стало зрозуміло, що цього не відбудеться. Звісно Москва намагалася протидіяти. ГКЧП – це була пряма спроба усунути Горбачова і силою зберегти Радянський Союз. Були й менш відомі події, про які теж варто пам'ятати. Була так звана доктрина Лук'янова, голови Верховної Ради СРСР. Він в 1990 році сформулював в доповідній записці своє бачення, як можна зберегти Союз. Суть цього бачення полягала в наступному: потрібно активізувати росіян в республіках Радянського Союзу, щоб вони почали активно виступати за його збереження. Мовляв, вони проти Незалежності, а за Союз. Ці виступи мали дати привід Москві для активних дій і дестабілізації ситуації в республіках. І саме в контексті цієї доктрини в деяких республіках Радянського Союзу ці виступи почалися. Це було Придністров'я, Південна Осетія і Абхазія, а також Карабах. У них були і свої причини для невдоволення, але, наприклад, в Придністров'ї це була на 100% реалізація доктрини Лук'янова. В решті випадків – певним чином теж. Москва була причетна до сепаратистських проявів у всіх цих історіях. Зброєю, фінансами, радниками. За допомогою цього механізму намагалися зберегти Радянський Союз. Москва намагалася залучити прихильників Радянського Союзу до активних дій. Україна стала винятком. Нас це минуло. Тоді ми вважали, що нам пощастило. Але зараз розуміємо, що цей процес був просто відтермінований в часі. Я не стверджую, що доктрина Лук'янова діяла аж до 2014 року, але саме ці підходи в російській зовнішній політиці існують до цього часу. Формат підбурювання проросійських настроїв в інших країнах дійшов і до нас. Це були основні напрямки впливу на Україну.
Щодо створення СНД, було два бачення, якою має бути ця співдружність. І це вкрай важливо. Отже, було російське бачення, і було українське бачення. Про українське бачення говорив Кравчук, і писала наша преса: це формат так званого "м'якого розлучення" зі збереженням добросусідських відносин, торгівлі тощо. Але все ж це формат розлучення. А в Москві шукали спосіб інтеграції колишніх республік в якусь єдність. Під егідою Москви прагнули створити якесь інтеграційне об'єднання. І це був інший напрямок. Впродовж всіх 1990-х років йшла боротьба. Треба додати, що в СНД не вступили Латвія, Литва, Естонія і Грузія. Грузія – до 1993 року, поки Москва не "викрутила руки" Шевернадзе, змусивши Грузію вступити в СНД. Грузія також підтримала тоді український підхід, формат мирного розлучення. І ця боротьба тривала постійно, оскільки Москва пропонувала безліч різних угод і форматів інтеграції. Йшлося і про спільну валюту, і про спільну митну політику. Частина країн на це погоджувалася, але Україна все це відхиляла. Ми підписували тільки те, що нам вигідно.
Ця дипломатична гра тривала допоки Єльцин був президентом. Аж до кінця 1999 року. Тобто весь цей час тривала боротьба підходів – українського і тих держав, які нас підтримували, а також російського. Коли в 2000 році президентом став Путін, він ухвалив для себе рішення, що СНД, як інтеграційний проєкт, не вдався. Єльцин впродовж 10-ти років намагався його наповнити якимось реальним змістом, але йому це не вдалося. Насамперед через опір України і тих незалежних держав, які підтримали нашу позицію. Важливо, щоб ми це для себе зафіксували. Саме позиція України щодо СНД зрештою перемогла. СНД існує до цього часу, але це більше нагадує клуб за інтересами. Це був саме той випадок, коли ми, як казав Кравчук, "між краплинками" змогли без якихось великих втрат перемогти в цих дипломатичних перемовинах.
Чи можна вважати, що несприйняття Росією розпаду Радянського Союзу заклало основу нинішньої агресії проти України?
Як імперська держава Росія існує формально з часів Петра I. Але месіансько-імперське бачення світу, яке полягає в тому, що Росія – це найкраща держава в світі, існує ще з часів Івана Грозного. Говорячи про сучасні події, варто розуміти, що причини агресії – не тридцятилітньої давності. Розпад Радянського Союзу був поштовхом, але Росія завжди хотіла бути імперією, яка диктує свою волю іншим територіям. І вона це робила постійно. Вся історія Росії – це історія приєднання земель. Чи в результаті сили, чи в результаті якихось домовленостей. Як імперія, Росія то збільшувалася, то зменшувалася. В 1917 році від неї назавжди відпали Польща, Фінляндія і на деякий час Прибалтика. В 1991 році відбувся другий етап розпаду, коли від Росії від'єдналися 14 республік. Звісно, Москва була вкрай незадоволена цим розпадом. Як ми пам'ятаємо, Путін назвав його найбільшою геополітичною катастрофою. Але це було продовженням її одвічної політики. Це столітня політика Росії. А нині Україна не вперше під російськими ударами. Час правління Єльцина був невеликою відлигою в імперській політиці, а з приходом Путіна амбіції повернулися знову.
