Тетяна Трощинська і Надія Волченська в студії Радіо Культура
Настає Різдво, невдовзі настане Новий рік, і це моменти, для когось пов'язані з святом, для когось – з новими планами, надіями, мріями. І є наш український контекст. І наш український контекст полягає в тому, що навколо нас є дуже багато людей, які втратили близьких людей, які загинули під час війни або померли. Є люди, у яких близькі на лінії фронту, і немає можливості з ними побачитися. І є люди, які залишили своїх близьких в окупації. І це свято, яке не зовсім свято. Чи можемо ми відчувати цю радість і наповнення, розуміючи, що шматочка тебе немає і вже ніколи не буде?
Навіть якщо відкинути релігійний чи культурний аспект свята, коли ми наряджаємо ялинки, ми на свята ми починаємо гостріше відчувати біль втрати, бо змінюється наша рутина. Бо просто ми припиняємо робити те, що нас тримало на плаву, те, що нас збирало, те, що допомагало нам робити якусь рутину, робити свою роботу, виконувати якісь задачі. Але при тому свята є ще є розділенням на до та після. Вони супроводжуються гострим відчуттям невідповідності, усвідомлення того, як мало би бути, як раніше виглядали мої свята, з ким, наприклад, раніше я їх проводила, які були традиції в нашій родині,. Наприклад, в моїй родині ми завжди на 1 січня їхали до моєї бабусі. І де б я не святкувала, в якому б віці не проходила моє 31 грудня, це був закон: до обіду я повинна бути у своєї бабусі. І це була родинна традиція, яка була зі мною до 25 років. А потім почалася війна, почався 2014 рік. Я, наприклад, поїхала в Донецька, а моя бабуся на той момент там залишалася. І наша родина була розкидана по світу. В 2022 році вона стала ще більше розкидана по світу. І оця невідповідність того, як було раніше, як я звикла, і що мене тримало в цих святах, оця невідповідність починає боліти у людей. Болить те, як би я хотіла відсвяткувати, але я відчуваю біль, бо мої свята тепер так не виглядають. І, відповідно, великої кількості свята вже немає в цьому святі, але є порожнеча. І мені може не бути чим заповнити цю порожнечу.
Я почну з болючого питання горя і втрати, коли людина загинула або померла, і ми знаємо, що людини немає. І я відчула це на собі, як мама, чий син помер у віці 18 років. Люди часто сприймають втрату як проблему, яку вони хотіли б допомогти тобі вирішити. Але вони не можуть допомогти її вирішити, бо і ти сама не можеш це вирішити. Це взагалі вирішити неможливо. Тому я б хотіла поговорити про важливість визнання втрати. Мені інколи здається, що ми не до кінця розуміємо, що таке визнати втрату.
По-перше, щоб людям визнати вашу втрату, їм треба стикнутися з вашим горем. І їм треба ще стикнутися зі своїм безсиллям. Адже здебільшого для нас безсилля не є притаманним почуттям. Це почуття, з яким ми будемо боротись до останнього. А безсилля, коли ти стикаєшся з горем, якому не можеш зарадити, викликає величезну кількість емоцій, починаючи від смутку, горювання, болю, завершуючи роздратуванням і розпачем. Чому, мовляв, тільки зі мною це відбувається, чому саме я з цим повинна стикатися. І це відчуття несправедливості, яке ти теж ніяк не можеш вирішити. Але якщо повертатись до вашого запитання, що робити людям, і як їм не допомагати, то тут важливо усвідомити одну річ. Людям не потрібно намагатись "прибрати" горе, бо горе не прибирається. І загалом для нашого суспільства важливо зрозуміти, що горе не є неправильною реакцією, чи не є якоюсь патологічною реакцією. Так само, як і сльози не є чимось, з чим треба допомогти, щоб вони припинились. І сльози, і гори, і затяжне горе, в тому числі, є реакцією адаптації до втрати, яка має величезний вплив на наше життя. Тому перше, що треба людям зрозуміти: коли вони стикаються з людиною, яка в горі, насамперед потрібно усвідомити, що перед вами не стоїть задача допомогти людині з горем чи втратою. Їй потрібно допомогти з присутністю і з ресурсами, які ви можете збільшити для цієї людини. Або ж ви можете своїми реакціями зменшити ці ресурси. Ви можете завадити людині переживати горе. Наприклад, такими "порадами" на зразок "Живи далі"…
Або ж "Та це ж уже було півтора роки тому, а ти досі ходиш сумна"… І це ще один вкрай важливий момент – наші очікування щодо тривалості горя. У нас в суспільстві є очікування, пов'язані, можливо, з цими сакральними датами – 9 днів, 40 днів рік. Часто можна почути "Так душа ж уже полетіла".
Будь-які ритуали з цим пов'язані, допомагають ритуалізувати якось горе для себе і додати сенсів. Але нема такого вірування чи такої культури, яка б просто через певну дату виключила цей "тумблер" сумування за людиною. Ми ж сумуємо просто, наприклад, не лише тоді, коли переживаємо втрату. Є, наприклад, фахівці таких професій, які 31 грудня працюють – ДСНСники, оператори ППО тощо.. Нам теж сумно, що вони не за столом. І це не означає, що це погано. Це не означає, що з цим щось треба робити і одразу радити людині перенести це святкування. Це означає, що ви можете просто поспівчувати, сказати, що дуже жаль через те, що твоя близька людина зараз не тут. Тому людині, перш за все, треба спочатку вгамувати своє безсилля і, можливо, свою незручність через те, що зараз вона зіткнулася зі смутком чи з горюванням людини, яка зараз в такому стані на свята. А далі вже, коли людина може себе вгамувати, просто підтримати, сказати теплі слова. Нема ніяких спеціальних слів, які треба говорити. Сказати "мені жаль", "я співчуваю", "що я можу для тебе зробити? ". І це буде допомагати. А людям, які втратили близьких, які тепер по-іншому вчаться жити, це допоможе опановувати це нове життя.
Різдво має приносити диво, має приносити радість. Але що робити, коли ти сумуєш і ніби "заважаєш" іншим радіти? Або, наприклад, люди не знають, чи радіти в твоїй присутності.
Свята присвячені об'єднанню людей, проведенню часу з тим, хто тобі близький і важливий. Ми можемо дуже мало знаходити сили і часу, щоб поспілкуватись зі своїми батьками, бо ми зайняті, або у нас можуть бути конфлікти. Але ми знаємо, що на дні народження, на свята ми все одно цей ланцюжок зв'язку будемо збирати, будемо його відновлювати. І в цьому сенсі зараз величезна кількість сімей, які не можуть відновити цей ланцюжок, бо він, на жаль, розірваний російською агресією, він пошкоджений або знищений повністю. І на свята ми тепер не тільки плекаємо стосунки з тими, хто для нас є близьким, ми згадуємо тих, кого зараз немає. Можливо, у нас немає якихось спеціальних молитов, як, наприклад, в Сполучених Штатах на День подяки. Але у нас вже є о 9-тій ранку хвилина мовчання. І ми завдячуємо Збройним силам України, ми завдячуємо тим, кого немає. Тому що вони віддали за нас найдорожче – своє життя.
І я думаю, що ця культурна українська спадщина зараз тільки формується. І свята тепер, окрім того, що об'єднують живих, допомагають інтегрувати пам'ять про тих, кого нема. І якщо ви не зіткнулись особисто з втратою, то поруч з вами, скоріш за все, будуть люди, які пережили особисту втрату. І це не означає, що ви не можете святкувати. Це не означає, що ви не можете радіти. Це означає, що ви будете стикатись, можливо, з якоюсь провиною, можливо, з якимось соромом. І це нормально. Це є просто ознакою, що ви жива людина зі здоровою психікою. Особисто мені важко радіти, коли в компанії є подруга, яка втратила чоловіка, а у мене є мій хлопець, і я його не втратила. І тут вкрай важливе питання розуміння контексту. Якщо ви можете розділити досвід смутку, тоді ви можете розділяти свій досвід щастя і радості. Бо ті люди, які втратили, вони все одно вам скажуть, що для них також важливо мати зв'язок з вами, для них все одно важливо бачити вашу радість. І для того, щоб розділяти чужу радість, потрібен ресурс. І потрібно, щоб з тобою хтось розділив твоє горе і твій біль. І це – про певний взаємозв'язок і взаємообмін.
Людям, напевно, не дуже приємно, коли зусилля, яких вони докладають, щоб підтримати того, хто пережив втрату, не отримують відгуку. Відтак логічно виникає запитання, а може ми не ті зусилля докладаємо? Тобто просто перебувати поруч в цей момент – це в рази більш цінно
Так, ваша задача – продовжувати жити, просто бути поруч з людиною, життя якої певним чином зараз зупинено. Кличте її на ялинки, кличте на вечері, кличте на свята. Бо дуже часто люди, які переживають втрату, люди, близькі яких знаходяться в полоні, чи їхній статус невизначений, вони стають непомітними для суспільства. Бо вони ізолюються, бо їм важко. Коли вони заходять в офіс на роботі, в кімнаті настає просто траурна пауза. Це тиша, яка просто опускається на них одразу. І ці люди дуже часто говорять, що вони потрапляють в цю ізоляцію. Вони ніби виходять на зв'язок, входять в контакт, але смерть, втрата, чи траур входять разом з ними. І вони тоді починають просто уникати зв'язків з живими, бо живі реагують ніби на неживих. Ніби вони якось винний в цьому горі, ніби вони зараз комусь зіпсують настрій. Тому всім нам дуже важливо пам’ятати: треба тих, хто в горі, кликати на свята, на ялинку, в театр, в кіно, питати, як справи. Вам можуть відмовити, і це зрозуміло. Але ваша задача – сказати "добре, цьогоріч я пропущу". Треба дати людині можливість вирішити, згодна вона чи ні. І це не страшно, якщо вона відмовиться і вирішить, що для неї зараз це занадто. Але головне те, що вона буде знати: її чекають, про неї пам'ятають. І задача тих, хто не пережив біль втрати, пропонувати життя тим, з ким якесь горе сталося.
