Колядники на Михайлівській площі у Києві під час святкування Різдва, Україна, 25 грудня 2025 року. Суспільне Новини/Іван Архипенко
Різдвяно-новорічний період – це час, коли до роботи стає найвідоміший український дипломат – Щедрик. Мелодія, яка, погодьтеся, стала невід'ємною частиною західної різдвяної традиції, показуючи, що і Україна є частиною цієї традиції, показуючи, що Україна є своєю для цієї традиції. Це суперсила культурної дипломатії, яку чомусь називають м'якою силою, хоча саме вона досягає почасти фундаментальних результатів. В ці дні хочеться сподіватися на диво, але диво найчастіше – це річ рукотворна. І цьогоріч, мені здається, українські дипломати справді намагалися робити дива, тому що для класичної дипломатії рік був надзвичайно складний. В культурній дипломатії для Вас це був рік шторму чи штилю?
Точно, кожен рік повномасштабного вторгнення для культурної дипломатії не може бути роком штилю. Це постійний шторм, постійне стирання кордонів між країнами і побудова зв'язків. Якщо подивитися, як змінилися наративи про Україну з 2022 року, то стає абсолютно очевидним, що культурна дипломатія робить все для того, щоб нас не віктимізовували і не робили нас лише жертвами, а щоб ми були повноцінним учасником. Бо коли ти жертва, ти об'єкт, і прийняття рішень відбувається поза тобою. Тому сьогодні і Україна і українці виборюють, вигризають свою свободу, своє право демократичного світу називатись демократичним світом.
Міжнародна консалтингова компанія Reputation Lab на замовлення Brand Ukraine цьогоріч провела комплексну міжнародну оцінку репутації України в світі, і зокрема вона виявила, що до України в світі ставляться загалом не погано, але наша репутація тримається скоріше на емоційних оцінках, і тому вона дуже залежна від інформаційного тла. В одному зі своїх інтерв'ю ви говорили, що наша задача – це ставлення до України з емоціо перевести в раціо. Чи є у нас здобутки на цьому шляху?
Культурна дипломатія складається з кількох великих компонентів. По-перше, це мистецький компонент: ми працюємо з кіно, музикою, літературою, театром. По-друге, це комунікаційний компонент, ми повинні вміти комунікувати зі світом і пояснювати світу, ким ми є.
І по-третє, це дуже важливий академічний компонент, коли знання про себе ми формуємо через університети. І тут дуже сильно включається раціо. Зараз ми проходимо цей період, ми деколонізуємо знання про себе. Знання про Україну, очевидно, за кордоном були, але ці знання переважно формували не ми, а Росія. І зараз, коли ми працюємо, наприклад, з Глобальною коаліцією українських студій і залучаємо закордонні університети в цю коаліцію, то таким чином стимулюємо їх засновувати або посилювати українські та кримськотатарські студії.
Ці майбутні еліти завтра будуть ухвалювати рішення щодо нашої країни, щодо її підтримки, партнерств тощо. Тому це і є перехід в рацію. Але культурна дипломатія – це точно не про короткострокові яскраві спалахи.
Великі, красиві проєкти мають бути. Але це, в першу чергу, про довгострокові зв'язки. Бо не кожен проєкт за кордоном ми маємо називати культурною дипломатією. А проєкти, які будують зв'язки з іноземними суспільствами – оце, власне, і є ця сама дипломатія.
Наші вороги добряче попрацювали щодо поширення в світі міфів про Україну. Однак і в академічних колах так само ці міфи міцно вкорінилися.
Приміром, в книзі "Мобілізована нація" Ніколаса Старгардта, яка присвячена досвіду переживання Другої світової німецьким суспільством, українці описані жорстокішими за нацистів. І це не єдина книга, в якій присутній цей наратив. З якими ви міфами щодо України ви стикаєтеся досі? Як їх долати?
Так, абсолютно, такі міфи є. Для їхнього спростування потрібна велика робота з публічними інтелектуалами, як з українськими, так і з закордонними. Щоб було менше таких дурниць і кліше. Бо це взагалі дуже дивна історія, коли про суспільство, яке було теж колонізовано, колишні та сьогоднішні імперії розповідають про його жорстокість. Але ми через історії звичайних українців, звичайних людей, які роблять надзвичайні речі, працюємо зі зміною таких наративів. Ми сьогодні в основному говоримо і демонструємо сучасну українську культуру. Бо сучасна українська культура передає ось так званий нерв суспільства, набагато краще відчуває те, що відбувається, і таким чином інші суспільства нас починають пізнавати. Тому ми великий акцент робимо саме на сучасній культурі. І це теж допомагає змінювати міфи.
А міфів насправді дуже багато. Є наративи, які розганяють так звані "хороші росіяни", про те, що вони, мовляв, найбільше страждають від путінського режиму. Або тези про те, що треба допомагати сім’ям російських військових, які гинуть. Тобто це фактична гуманізація нападника і гуманізація ворога, який сьогодні чинить акти геноциду. Важлива річ, яка нас дуже вирівнює в діалозі з іншими країнами, це розмови про майбутнє. Бо коли ти заходиш в розмови про минуле, особливо з європейськими країнами, то пливає багато різних кліше, які формувалися десятиліттями. Про це безумовно важливо говорити, але не лише про це. Коли ми говоримо про майбутнє, воно набагато краще демонструє, що хоче це конкретне суспільство, і як воно бачить картинку світу. І от цю картинку світу ми намагаємось формувати, наприклад, разом з нашими європейськими країнами, партнерами, сусідами.
А яку картинку майбутнього ми можемо запропонувати західному світу?
Ми говоримо про те, що Україна – точно не частина проблеми, а частина розв'язки. І це важлива зміна парадигми, яку, наприклад, вже розуміють наші нордичні сусіди. Тому ми зараз разом з Центром Сагайдачного, це аналітичний центр в Україні, запустили проєкт, який фокусується на безпековій сфері. Ми розпочали "Мазепатур" північними країнами. Ми розпочали його зі Швеції, зараз готуємо Данію, Фінляндію та Норвегію, де одна з важливих частин – це діалог українських інтелектуалів та інтелектуалів конкретної країни. Про майбутнє, про те, чому сьогодні українське суспільство таке горизонтальне, і чому воно так відрізняється від Росії, чому ми дуже швидко будуємо ці горизонтальні зв'язки. Але також ми говоримо про те, як Україна включається в безпекове майбутнє Європи.
Тому ця велика розмова лише почалась, як на мене. І сьогодні те, що українські військові демонструють на полі бою, це той досвід, який братимуть чи вже беруть наші європейські колеги. Ми бачимо, що для Росії і для путінського режиму це війна довга. Вони намагаються її, очевидно, затягувати і, можливо, знаходити ще нові точки цієї війни на мапі Європи. Тому це теж важлива доросла розмова з нашими партнерами. Тому ми йдемо і намагаємося говорити на такі складні теми на міждисциплінарному поєднанні. Коли є в тебе безпекові студії, коли є в тебе розмова з інтелектуалами, і коли в тебе є мистецькі проєкти.
Один з важливих проєктів, який, як на мене, нам вдалося цього року реалізувати кілька разів, це програма On the Ground. Це програма студійних візитів в Україну дуже різних категорій митців, журналістів, публічних інтелектуалів, культурних менеджерів. Щоб вони розуміли, що тут відбувається. Щоб вони мали безпосередній контакт зі своїми українськими партнерами. Ми їм показуємо не лише Київ. Вони бувають і в Чернігові, і в Харкові, і в інших регіонах і містах України. І далі вони повертаються нашими величезними амбасадорами. Я бачу, як вони допомагають змінювати сприйняття їхніх суспільств щодо нас. Тому це теж частина цієї великої розмови.
Алім Алієв у студії Радіо Культура
Якщо ділити країни не географічно, а за ставленням до України, умовно кажучи, на країни, які нас знають і люблять, і на ті, які знають і не люблять, а ще на ті, які і не знають, і не люблять. То з ким треба, на вашу думку, працювати у першу чергу, зважаючи на те, що ресурс наших дипломатів мінімальний?
Так. Ми для себе точно визначили пул країн, з якими ми працюємо, бо публічна культурна дипломатія, на жаль, справді не має великого ресурсу. Отже, насамперед, це Євроатлантичний регіон. Ми працюємо з країнами, які є нашими найближчими стратегічними партнерами: Німеччина, Франція, Велика Британія, США, Канада. Окремий напрямок – це країни-сусідки, з якими важливо посилювати співпрацю, незважаючи на те, що сьогодні політична реальність в них для нас може бути неприємною. З Угорщиною, Словаччиною, Польщею, Молдовою ми плануємо більше працювати наступного року, а також з країнами Балтії. Ми працюємо з країнами в Латинській Америці, в Африці, в Азії. Цьогоріч ми також робили великий проєкт в Катарі. Тому таким чином ми обираємо і працюємо з достатньо широкою географією.
Ми співпрацюємо двома способами. Перший спосіб — це колаборації українських та закордонних митців, коли народжується щось дуже цікаве, нове і неймовірно захопливе. Як, наприклад, цьогорічний концерт Даха Браха і аргентинського музиканта Чанго Спасюка. І це про співтворення. Такий концерт був в Києві, Буенос-Айресі. Другий підхід — це представлення українських голосів на ключових культурних майданчиках в світі. Буквально пару тижнів тому повернулась українська делегація з Гвадалахарського книжкового ярмарку. Це найбільший в світі іспаномовний книжковий ярмарок в Мексиці, де цього року наші авторки представляли свої тексти, брали участь в дискусіях, і викликали неймовірну зацікавленість. Про що свідчили повні зали на топових дискусіях фестивалю. І це стосується і не лише літератури, а й музики, кіно, театру тощо.
Цими днями український гурт "1914" був на фестивалі важкої музики в Мексиці. Ви вже згадали Аргентину, ще була Південно-Африканська республіка, Індонезія. Також згадаймо фантастичний концерт Джамали в Катарі. В Бразилії звучала музика Лятошинського. Вочевидь розширення географії дуже відчувається. Де приймали неочікувано тепло, а де навпаки?
Латинська Америка неймовірно тепло приймає українську культуру і хоче краще розуміти українську ідентичність. І ми знаходимо багато спільного між нашими країнами, незважаючи на відстань. Окрім того, згадані концерти симфонії Лятошинського — це важливий елемент культурної дипломатії, бо ми цьогоріч до ювілею з дня народження цього неймовірного українського композитора видали ноти, які потрапили на ключові музичні майданчики світу. Щоб в консерваторіях, в інституціях академічної музики звучала українська музика. І це одна з наших ключових цілей, якщо ми говоримо про класичну музику. Щоб наших композиторів грали, включали в програми, щоб ми не були цією білою плямою, коли бачать тільки Рахманінова і Чайковського. Буквально на днях ми передали разом з нашим постійним представництвом в ООН факсиміле нот Щедрика Леонтовича в Карнегі-Холл, де в 1922 році Щедрик тоді прозвучав з хором Кошиця. І в 1922 році ми знову зробили такий концерт.
Але Азія та Африка, приміром, це регіони традиційно сильного російського впливу. З якими упередженнями, фейками щодо України стикаєтеся там, і як там працює українська культурна дипломатія?
Росія роками займалась поширенням своєї пропаганди через м'яку силу, через культуру, через освітні та академічні проекти. І зараз ми заходимо в країни, де, наприклад, ще не було росіян, вони туди не дійшли свій час.
Індонезія — це було справжнє відкриття. Ми були вражені, як індонезійська публіка приймає українських митців. Ми за дуже короткий час потрапили на ключові фестивалі в Індонезії — літературний, театральний, фестиваль балету, де ми представили частину балету з "Лісової пісні". І це була теж колаборація українського та індонезійського балету. Один з найбільших в світі джазових фестивалів — Java Jazz — також знаходиться в Індонезії. І Усеїн Бекіров разом зі своїм бендом представив українську джазову музику. І це було неймовірно, бо ми отримували дуже позитивні відгуки від професійної та глядацької аудиторі. Тому відкриття себе світу — це насправді достатньо захоплююча річ, і вона складна до того моменту, коли ти починаєш стукатись в ці двері і потихеньку їх відкривати.
В Африканських країнах ми зайшли на великі літературні фестивалі в Нігерії, в Кенії і в Південній Африці. Одна з важливих тем, про яку ми говоримо – тема боротьби жінок за свої права. Гендерні студії – це одна з ключових тем, які цікавлять деякі африканські країни. Тому ми багато про це говоримо. Права людини для латиноамериканських країн – теж важлива річ. В Аргентині мене здивувало, що тема їхньої революції і наших революцій дуже споріднені. Ми можемо говорити про спротив України і українського суспільства, який буде зрозумілий для них.
Повернімося до того дослідження про репутацію, яке ми згадували на початку розмови. Один з висновків з нього – те, що в країнах групи 7 репутація Росії відновилася і зараз така ж, як була у 2010 або у 2019 роках. Як їм це вдається? Які методи застосовує ворог, що в умовах геноцидальної війни, вбивства дітей, нищення цілих міст досі нормально ходити на концерти російських оперних співачок, слухати якихось їхніх диригентів тощо?
Я собі теж ставив це питання. Я не думаю, що репутація в них відновилась в країнах групи 7 абсолютно, бо ми працюємо безпосередньо в цих країнах, і ми бачимо, що дійсно в деяких сегментах вони намагаються повернутися, як, наприклад, Нєтрєбко в опері тощо. Але це точно не те, що було до 1922 року. Засилля російської культури і російських наративів було набагато більшим. Ми досліджуємо теж так звану російську культурну дипломацію. В Німеччині ми цього року багато досліджень представили і у Франції наступного року ми представимо такі дослідження. В цьому питанні є два важливих аспекти. По-перше, росіяни дуже багато грошей системно вливали протягом енної кількості років. По-друге, це сантимент, і це те, з чим нам ще варто працювати. Тобто історичний сантимент, який будувався, як, наприклад, у Франції, на так званій великій російській культурі. І так тривало у Франції ще з XIX століття, і тільки зараз потроху починає змінюватися.
