Кейт Бланшетт та Марина Горбач на презентації проєкту The Displacement Film Fund в Каннах. Facebook/Maryna Er Gorbach/Harry Upton
Реакція за кордоном
Найчастіше питають, що таке ротація: як виявилося, це не дуже відомий термін за кордоном. Мені, очевидно, перед показом фільму треба додати бодай коротке пояснення. Якщо люди цього не знають, я їм по-доброму заздрю, бо, звісно, ми б теж не хотіли знати, що воно таке.
Це проєкт у рамках більшого проєкту: 5 короткометражних фільмів знаних режисерів, яких запросила Кейт Бланшетт, щоб доволі швидко створити фільми. Отримали запрошення весною 2025 року. Був щільний графік, ми не мали періоду подання документів, як це зазвичай відбувається в кіновиробництві. Наш фільм відкриває показ. Реакція була бурхлива — і на кожен окремий фільм, і на всі разом. The Guardian поставили 5 зірок усьому проєкту, і я дуже рада, що є частиною цієї ініціативи, надзвичайно цікавої.
Трактування теми переміщення
Кейт Бланшетт звернулася до нас із пропозицією створити 5 короткометражок на тему переміщення. Англійське слово "displacement" має на увазі примусове переміщення. Перше, що спадає на думку, — переміщення в інші країни, питання біженців. Проте, оскільки це запит до режисерів, ми були вільні в інтерпретаціях. Мені цікаво створити фільм про те, що таке зсув у нормальності, у тому, що відбулося в Україні через повномасштабну війну. Нормальність, реальність — усе це переживає певне переміщення. Цивільні, що стали військовими, не планувавши пов'язувати життя з військом, але так сталося через початок повномасштабної війни. Я пояснила це ініціаторам проєкту, і вони сказали: "Якщо тобі відгукується поняття переміщення в такому сенсі, будь ласка, роби про це кіно".
Я міркувала, як дати емоційну й кінематографічну відповідь на запитання: "Як ви зараз почуваєтеся?". Бо воно вкрай поширене — і це надзвичайно важко описати словами. Як почуваєшся, коли так довго перебуваєш у постійному стресі, у примусовій адаптації до нової реальності, з якою пов'язані щоденні випробування війною, постійні втрати. Ті, хто у війську, і цивільні, що мусили адаптуватися до величезних емоційних навантажень, до щоденних смертей…
Спочатку я спілкувалася з військовими медиками, які в певний період, у 2022 році, не могли собі пробачити, що не вдалося врятувати так багато людей, потім — із психологами, які їм допомагають. І поступово з'явилася концепція: короткий фільм, усього 12 хвилин, стислий час, коли дівчина, яка тепер є військовослужбовицею, має короткий період на емоційне відновлення. Власне, про це й кіно.
Образ українських військових як надлюдей
Зовсім не мала на меті його зламати — я нічого не ламала б в образі українських військових, а тільки додавала. Вони і є суперлюдьми, але це не означає, що їм війна дається просто. У мене багато знайомих, які живуть без ротації вже чотири роки. Є кілька днів на відпочинок, та це не можна назвати повноцінним відновленням.
У день показу ми всі були напрочуд емоційні, могли тільки обійматися з колегами-режисерами. Швидко з'явилися хороші рецензії на весь проєкт. Ми не мали часу, щоб дати одне одному змістовний фідбек. А наступного дня після показу колеги одностайно зійшлися на думці, що за такий короткий екранний час їм наче вдалося переміститися в тіло цієї військової, яка не може відпустити загиблих друзів, побратимів. Коли вони бачать новини про українське військо, завжди йдеться про силу, про надзусилля, але вони не уявляють, як адаптуватися цивільним до того, що їм тепер треба посісти абсолютно інше місце у власній свідомості, порозумітися з собою. Власне, оці 12 хвилин стали входом у тему не ззовні, а зсередини.
Це те, що я хотіла зробити, даючи відповідь на запитання: "Як ви почуваєтесь?". Іноді після обстрілів, жахливих новин я справді не знаю, як це описати словами. Сказати, що тобі погано абощо — навіть не примітивно, а просто нерелевантно. Це не відповідає тому, що відчуваєш у ці моменти.
Межа між стійкістю і вразливістю
Кажуть, що потрібно вистояти на один день більше, ніж ворог. Це одне з найкращих мотиваційних речень, які звучали в медіапросторі. Перемогти у величезній війні, якій немає кінця, — мовби нездійсненне завдання. Та коли думаєш, що треба вистояти плюс один день, це щось реальне і практичне. Для мене це певний терапевтичний досвід, бо я теж людина і не розумію, як буде далі і що з цим робити. Не скажу, що моє кіно є лінійним, усім зрозумілим наративом. Його потрібно відчути. Принаймні я можу дати знати тим людям, що мені далеко не все одно, як вони почуваються, і бодай у такий спосіб я б хотіла їх підтримати, доступними мені засобами.
Для якого глядача "Ротація"
Якщо ви бачили мою попередню стрічку "Клондайк", то це наступна. Це фільм для того самого глядача, який передусім любить авторське кіно, любить шукати образи, те, що приховано за кадром. Можливо, з наявної реакції критиків можна зрозуміти, що це насамперед мистецький фільм. Він про внутрішнє відчуття великої токсичної ситуації, що невідомо як закінчиться в майбутньому. Я вкрай обережно підбираю слова, щоб не повторювати формулювань критиків, що це кіно про кінець світу. Це внутрішній рух, емоція проживання. Не хочу називати словами те, що мені й раніше не вдавалося назвати, — і тому я створила цю стрічку. Її, звісно, краще подивитися. За виробничим описом "Ротації", там фактично одна героїня в кадрі.
Коли я робила "Клондайк", роздумувала, як можна пояснити європейцям і взагалі світові, що відбувається в Україні, коли не було абсолютно нічого про окупацію ("у вас там місцевий конфлікт", як вони казали). А в цьому короткому метрі питання "як ви почуваєтесь?" привело мене до концепції, що я все-таки спробую ризикнути, бо маю право на ризик. Це проєкт, який не фінансувався жодною державою, не мав на меті повернення коштів, виходу в широкий прокат, коли потрібно продавати квитки. Це запит на режисерів, на їхнє бачення й відчуття тут і зараз. Тож я могла дозволити собі доволі експериментальний фільм. І частиною експерименту, власне, є те, що він знятий на "Свему". Це плівка, яку ми привезли з Шостки. Її вже майже не існує, і це теж додає атмосфери фільму.
Як війна змінила спосіб мислення
На певний період війна поставила під питання існування і доречності мистецтва взагалі. Власне кажучи, це не було для мене питанням, бо це мій спосіб життя. Я загалом більше нічого не вмію робити. Але трошки налякало, що в суспільстві була думка: мовляв, зараз не на часі й не потрібно взагалі на це витрачати фінанси й сили. Мені стало страшно, бо я вважаю, що це глобальна війна між творенням і руйнуванням. Так, кіно — дуже дороге мистецтво, але це не завжди мусять бути українські кошти. Для України життєво необхідно мати візуалізацію того, що відбувається, і не відбувається, і може відбутися. І як ми взагалі мислимо, якими стаємо авторами — режисерами, письменниками, художниками — після того, як проживаємо цей складний досвід.
Звісно, я хотіла б зняти кіно і не про війну. Власне, мій наступний проєкт, який зараз готую, про стосунки. Але не уявляю, як зараз уникнути війни, навіть якщо вона йде третім або четвертим планом. Потрібно шукати історії, які нині або через три роки, коли фільми будуть готові, були б необхідні глобальній аудиторії, не лише українській. Треба знаходити шлях, як не пропустити тему глобальної війни — а, як мені здається, Україна перебуває на "нулі" цієї війни.
Світ уже знає. У них чимало інформації. Тому, коли часом лунають речення штибу "я це зроблю, щоб весь світ побачив", це трохи не відповідає порядку денному. Російська пропаганда працює, у них завжди звучить "війна", після чого вони ставлять кому і вмикають свої наративи. Наш шлях — моя суб'єктивна думка — не в тому, щоб завжди бути реактивними, коли Росія каже "А", а ми кажемо "Б", а в тому, щоб паралельно поглиблювати ці історії. І щоразу шукати глибше. Вода камінь точить. Щоб кожен фільм був іще однією, глибшою краплею, яка б діяла на глядача й нізащо не марнувала енергію на те, щоб створити антипод російської пропаганди.
