Юлія Ткач. Автор фото: Юрій Прияцелюк (facebook/Yuriy Priyatselyuk)
Насолода від творчості
По-перше, хочеться привітати вас із такою відзнакою. Ви готувалися до премії? Чи працюєте з думкою про нагороди?
Я працюю з думкою про насолоду займатися творчістю. Це головне, що надає мистецькому життю сенс, а все решта йде слідом. Але Національна премія імені Тараса Шевченка - це надзвичайно почесно і ще більше відповідально. Це особлива відзнака мистецької праці. Вдячна за таку оцінку моєї творчості - бути серед номінантів фінального туру. Відношусь до цього з великим пієтетом.
"Для мене було величезним щастям купатися в нотах"
Коли ви зрозуміли, що хочете стати хормейстеркою? Адже зрозуміло, що перед такою премією був довгий і непростий шлях.
Усвідомлення, що я хочу займатися музикою, з'явилося в дитячому віці. Я пішла в музичну школу, пам'ятаю дитинство: батьки кликали кататися на санчатах, а для мене було величезним щастям купатися в нотах, виконувати нові твори. Від цього я мала велику насолоду.
Звісно, були періоди, як і у всіх, коли хотілося кинути музичну школу. Але я добре пам'ятаю вислів моєї викладачки: "Коли ти сідаєш за інструмент, тебе хочеться слухати". І коли я сідала грати твори на іспиті, на відкритих концертах, відчувала, наче мої думки саме в музиці. Я завжди була сором'язливою людиною, і саме музика дозволяла мені тісніше спілкуватися зі світом.
"Не знаю досконалішого явища, ніж хоровий спів"
Щодо хормейстерського шляху, то це дійсно перст долі. Закінчивши Музичну академію, я прийшла до Віктора Скоромного з проханням скласти з Хором Українського Радіо аспірантський іспит. Відтоді моє життя тісно пов'язане з цим колективом. Мене запросили на посаду хормейстерки, я пропрацювала так 7 років, а у 2010 році стала художньою керівницею.
Можу точно сказати: я не знаю досконалішого явища, ніж хоровий спів. Мені дуже пощастило з викладачами — це і Віктор Дженков, і Євген Савчук, і Павло Муравський. Вони прищепили мені щиру любов до основи нашого українського хорового співу. Тому я завжди ловлю кайф від роботи з партіями, такої чорнової роботи, яку, можливо, виконують хормейстери. Розумію, що роблю це під своє вухо. А потім ці маленькі доріжечки оформлюються у масштабні твори.
Ці великі твори чують, без перебільшення, мільйони. Однією з робіт останнього різдвяного проєкту Хорової капели стала колядка в аранжуванні Максима Кучмета. Розкажіть, як ви працювали і як обрали цей твір?
Я дуже любила цю колядку ще до проєкту. Ми виконували її років 4–5 тому з великим симфонічним оркестром. Вона відрізняється від українських колядок, бо має кінематографічну атмосферу. Максим Кучмет повернувся з Канади, і, можливо, ця поїздка надихнула його на колядку в дусі тих країв.
Коли виникла необхідність підготувати програму для особливого проєкту, який увійде потім до Європейського різдвяного фестивалю, Максим погодився зробити нову версію оркестровки для того складу, який брав участь. Він встиг, і ми з величезним задоволенням виконали її в оновленому варіанті.
"У мене звучить усередині звук, який потім відтворює хор"
Ви згадували, що були сором'язливою людиною. Але диригентка — тут точно не йдеться про сором'язливість. Що змінилося у вас за час навчання?
Якби мені в дитинстві сказали, що працюватиму щодня з колективом, я б, можливо, не повірила. Але такий шлях долі. Можу сказати, що в цьому допомагає музика. Коли спілкуюся на тему музики, виконання, роботи над звуком, почуваюся на своєму місці й розумію, що можу бути корисною. У мене звучить усередині звук, який потім відтворює хор. Так працює будь-який диригент і хормейстер. Звукова модель, яка звучить десь там усередині, а потім стає результатом спільної роботи з колективом.
Про вчасність, досвід і внутрішній виклик
Як з'являється ця звукова модель? Як цей всесвіт створюється?
Іноді це дуже затратний творчий процес. Програма може створюватись удень, уночі, протягом тижня чи двох. Це процес, побудований на відчуттях, душевних і духовних силах, мобілізованих саме для того, щоб створити цілісну концептуальну програму.
У 2024 році мені пощастило продиригувати "Реквієм" Моцарта. Я вважала себе молодою для такого твору, але сталося так, що я його продиригувала в 46 років. І я розуміла відповідальність. Працювала з партитурою на власних відчуттях. Це таке заглиблення — психологічне, психічне, фізичне, мануальне — саме в суть твору, щоб пропустити через себе і віднайти щось суб'єктивне. Тобто митець говорить зі світом, переломлюючи музичний твір через власні відчуття, образи.
Я витратила на це 7 годин поспіль. І заспокоїлася, бо всередині народилася модель власного відчуття твору і мого виконання. Після концерту публіка, серед якої були визначні музиканти, сказала мені, що в кінці "Реквієму" вони відчули не трагізм, а світло. Саме це й була моя внутрішня потреба — вивести навіть цей найтрагічніший твір до світла.
Ви сказали, що певний час не виконували його, бо вважали, що замолоді. Є градації відчуття "вчасності"?
"Реквієм" Моцарта є дуже зрілим твором для будь-якого виконавця. Мені здається, у 20 років його можна виконати досить номінально. А тут уже є певний життєвий і професійний досвід. Як хормейстерка я готувала цей твір постійно, він є в нашому репертуарі. А от саме як для диригентки це стало викликом. Я розумію, що впоралася з ним. Значить, настав час переломити його через власні відчуття.
Усі реквієми різні — Верді, Форе, Щетинського, Брукнера. Сама культура католицької музики й заупокійної меси відрізняється, вона вимагає перфектного виконання. Але "Реквієм" Моцарта є вершиною.
"Тремтять руки в мене саме перед обробками Леонтовича"
Якщо Моцарт — це вершина, то з чого ви починали? Якось ви згадали, що Леонтович був тим композитором, з якого розпочався ваш шлях разом із Хоровою капелою Українського Радіо.
Це правда, і я це зробила усвідомлено. Є такі титани в хоровому мистецтві. І серед них головним є саме Микола Леонтович. Я в хорі працюю вже 23 роки, але тремтять руки в мене саме перед обробками Леонтовича. Для мене це композитор, до якого я ставлюся з великим пієтетом. Думаю, будь-який хормейстер це розуміє, бо ця простота є величною, просто космічною.
Моїм завданням, коли я очолила колектив у 2010 році, було почати роботу саме з творів Леонтовича. Саме в його обробках виточується майстерність. Саме з оцих прозорих ліній починається найвищий професійний клас. І моїм завданням було якомога більше творів Миколи Леонтовича записати до фонду Українського Радіо.
Дві місії Хору Українського Радіо
Щодо створення програм: як відбувається цей внутрішній творчий процес?
У Хору Українського Радіо є дві важливі місії. Ми пишемо до фонду — на цьому тримається високе мистецтво колективу, бо робота на мікрофон вимагає перфектної віддачі. І друга місія — створення концертного контенту для Українського Радіо і телебачення. Це вимагає постійної залученості в нові тренди. За рік потрібно видавати певну кількість програм, які оновлюються. Ми не маємо права повторювати те, що співали рік-два тому.
У цьому є певна складність. Програма має бути концептуальною, давати слухачам актуальний меседж. Тому це процес цікавий, творчий, об'ємний. Це робота і вдень, і вночі: створити каркас — стратегію розвитку, а далі наповнювати це змістом.
Ви також берете участь у проєктах штибу Дитячого Євробачення. Чи треба окремо налаштовувати хор на такі сміливі кроки?
Це дуже цікава для нас ніша (завдяки Суспільному), яка почалася саме з Дитячого Євробачення та співпраці з Дариною Красновецькою і, на жаль, уже покійним Михайлом Клименком, який був автором пісні та продюсером Дарини. Це була цікавезна колаборація: ми відчули себе в сучасному тренді й зрозуміли, що засобами хору можна замінити всі інструментальні речі. Це була така ж робота, як над класичним репертуаром. Там були використані лише плескання в долоні, хорові засоби. Не було ніяких додаткових інструментів.
Також у нас була дуже цікава робота над піснею Вєрки Сердючки "Dancing Lasha Tumbai". Ми записали її у студії, а потім на фоні фонограми її відтворювали. Теж доволі яскраво.
"Коли співає хор — він має слово"
Скажу так: коли співає хор — він має слово. Я з 1998 року працюю з хорами. Спочатку це був аматорський хор Будинку вчителя, тоді я ще була зовсім молодою студенткою. І Мстислав Юрченко проводив експеримент: хор мовчав, але під такт (ніби він співає) про себе вимовляв текст.
Я сиділа перед хором і відчувала енергетичну хвилю. Коли збираються думки в єдиний потік і перетворюються на слово, хор має колосальний енергетичний вплив на слухача. Більший навіть, ніж оркестри, бо в хору є слово. Я тоді зрозуміла, наскільки важливо залучати артистів у це єдиномоментне передавання тексту, змісту, щоб це справді щось передавало людям, які нас слухають.
"Для мене хор є елітарним мистецтвом"
Ви маєте дві диригентські освіти — хорову й симфонічну. Як вам поєднувати ці ролі?
Звісно, це вимагає додаткового часу праці. Коли готую проєкти, функціоную і як хормейстерка, бо я готую хор, і як диригентка. Це, по суті, подвійне навантаження, бо я працюю і з оркестром, і з хором. Але частково це й простіше, бо воно вже все моє, я роблю під своє вухо, під власні відчуття. І в результаті це полегшує процес диригування концертною програмою.
Специфіка оркестру і хору відрізняється. Для мене хор є елітарним мистецтвом. Якщо музиканти оркестру приносять інструменти з собою, то артисти хору мають ці інструменти всередині. Робота з голосами, з психофізикою людей — доволі тонке явище. Велика програма не може народитися за два дні, вона має дозріти. У хорі головним є якість звуку, і для цього треба виділити достатньо часу.
Про знакові твори
Як ви готували твір "Гамалія" Мирослава Скорика для концерту до 90-річчя Хорової капели Українського Радіо?
Це масштабна робота, надзвичайно красивий і актуальний твір. Зараз ми переживаємо складні часи, а цей твір дає надію та сили для продовження боротьби. Під час війни, мені здається, не можна слухати трагічну музику, яка заводить у темряву. "Гамалія" породжує позитивні й перспективні відчуття. Там є приголомшливі чоловічі хори, прототип отамана, який веде за собою хлопців визволяти братів. Надзвичайно актуальний за духом твір. Він тримає нас на плаву, у нормальному психологічному стані. Він нагріває температуру в залі, температуру серця, температуру витримки, щоб ми могли робити свою справу.
Чи є інші твори, до яких ви час від часу повертаєтеся, щоб калібрувати мислення і бачення?
Так, це твір Євгена Станковича "Страсті за Тарасом", який я дуже люблю. Він теж є творчим титаном, який тримає на плаву. Також це твори Лесі Дичко, наших молодих композиторів — Богдана Кривопуста, Максима Кучмета.
Творчість зараз нам дуже потрібна. Бо у складні часи, коли є мета, мозок не так вразливо сприймає ситуацію, що навкруги. Він іде до своєї мети, і це справді виручає. Так кажуть і артисти хору, і слухачі. Попри все, ми робимо свою справу в "цікавих" умовах, але це зігріває.
Хто є для вас еталоном у професії?
Еталоном ставлення до звуку для мене була праця Павла Муравського. Я виросла в його хорі. Мені резонувала його робота. Він магічним способом занурював у процес видобування високоякісного художнього звуку. Це робота завдяки його відчуттю в нетемперованому строї, з використанням ладових тяжінь. Це дуже кропітка робота, щоб люди привчилися до цих речей, щоб вони це відчували вже внутрішніми фібрами.
Колись ми говорили зі звукорежисером Михайлом Дідковським, і він підтвердив моє інтуїтивне відчуття: соліст і хор мають бути трошки "над строєм" оркестру чи акомпанементу. Дуже цікаво, коли так виходить.
"Хор Українського Радіо — моє рідне дитя, я з ним повністю об'єднана ментально"
Чи замислювалися ви про роботу з іншими колективами? У Європі диригенти часто мають контракти на 4–5 років і змінюються.
Для мене Хор Українського Радіо — моє рідне дитя, я з ним повністю об'єднана ментально. Ми працюємо з різноманітними колективами, але це оркестри. Я з величезним задоволенням співпрацюю з нашими колегами: Симфонічним оркестром Українського Радіо, Національним оркестром України, Капелою Лятошинського, "Київськими солістами", "Київською камератою". А от щодо хору… Розумієте, я його роблю під своє вухо.
Зміна диригента має великі плюси, адже, безумовно, активізує колективи. Але, як на мене, це більше підходить для оркестрів. Звукова історія, коли колектив працює з одним керівником, відточується саме під відчуття однієї людини. Прекрасно, коли ця людина добре чує і колектив є професійним.
Мені здається, для хорів це небезпечніше явище. Хор надзвичайно складно налаштувати. По суті, щодня йде налаштування інструментів. Годину ми налаштовуємо "інструмент", а потім працюємо. Коли постійно йде потік змін, це не дуже добре впливає на якість. Хоча співпраця з різними диригентами в масштабних творах — цікаве явище і для артистів, і для мене. Тож ми завжди відкриті до співпраці.
"Для мене найкраща музика — це тиша"
Диригентська робота вимагає великих енергетичних витрат. Що вас відновлює?
Відпочинок після великих бурхливих концертів — це тиша. Має пройти процес відновлення саме в тиші. Іноді питають: "Яку ви любите музику в побуті?" Для мене найкраща музика — це тиша. Я не витримую слухові навантаження в побуті, бо це постійний процес залучення. Тому спочатку — тиша, можливо, навіть кілька днів без спілкування, а потім відбувається внутрішній імпульс, і знову хочеться творити.
Авторка текстової версії — Катерина Бечко
