Фото: Пресслужба гурту Фіолет
Мені хотілося трошки підтримати людей таким камерним, медитативним, ламповим звучанням
Сьогодні ти презентуєш нову пісню під назвою "Повільна зима". Про що ця композиція для тебе?
Ця пісня — це бісайд. Ще в часи доковідні, коли Фіолет творив пісні на репетиційних базах, ми збиралися музикантами, напрацьовували демки, потім записували. В нас була фактично наступна звичка: ми напрацьовували по 30, 40, іноді 50 тейків пісень різних, вибирали з них 10–15, на наш погляд, найсильніших, які входили в альбоми. Все решта у вигляді або репетиційних записів, або просто таких акустичних "риб" домашніх, де є гітара і голос, залишалося в архівах. І з десятих лишилися сотні таких напрацювань, які в нікуди. І от "Повільна зима" була завжди на периферії. Вона десь наприкінці десятих написана. Я тоді її послухав, ми зробили, і я відклав у шухляду. І цієї зими пригадав про неї. Загалом ще в минулому році думав, що трошки перегляну те, що ми не видавали в десятих, і десь між плановими нашими релізами будемо викладати без особливої помпи, без кліпів — чисто ділитися з найвідданішим колом шанувальників. І от "Повільна зима" отак от отримала життя, а не мала його отримати, бо я її зарубав у корені.
Тоді сказав "ні", а зараз — "так". Чому взагалі вирішив саме її витягнути з архіву? Чим зрезонувала?
Зима, ця зима. Я вже давно не пам'ятаю таких зим. Звісно, що наклалося все: і ситуація з енергетикою, війною, втомою, яка лягла на плечі цілої країни, військових і цивільних людей. І мені хотілося трошки підтримати людей таким камерним, медитативним, ламповим звучанням. Знову ж таки, все склалося, бо спочатку я думав просто в напівдомашніх умовах запишемо гітару, голос. Але долучився Андрій Бармалій, відомий авангардний саксофоніст, з яким я зараз службу проходжу. Він швиденько з одного-двох тейків прописав сакс у напівпольових, насправді, умовах. Це важко назвати прям повноцінною студійною роботою. Наш гітарист Рома Андрухів, який зараз проходить службу в силах безпілотних систем, це пізно ввечері після служби звів. І так вийшла пісня.
Над записом працювали виключно військовослужбовці. Як це — створювати оцю камерну, зовсім не патетичну баладу, але в колі побратимів? Чим відрізняється робота в такій компанії від тієї звичної атмосфери, яка була в десятих, коли ви напрацьовувалися?
Вона відрізняється. Якщо це, наприклад, твої підлеглі, ти можеш їм наказ поставити: "Андрію, запиши саксофон. Це наказ". Але це не зовсім так працює, особливо якщо інші музиканти не в твоєму підрозділі. Але в нас вийшло все, бо було бажання, бо для всіх нас музика, на жаль, відійшла на другий план. Як би ми її не любили, як би не хотіли далі цим займатися, але ми всупереч усьому цим займаємося, в принципі, як і вся творчість. Зараз я останні пів року писав свій новий роман. Але прикметна обставина цього всього в тому, що я писав його виключно вночі. Я кожен вечір, з дванадцятої до першої, як був час, виділяв і працював над рукописом, тому що іншого часу просто не було на це. А припиняти це робити я не хочу принципово. Десь так і з музикою.
Мені здається, що це варіант, коли можна зробити припис: "нічний роман".
Я, до речі, коли скидав рукопис рідерам, фокус-групі на вичитку, то так і написав там: "Приміточка: роман, написаний уночі. Так, для розуміння, щоб, якщо будете багато помилок бачити, одруківок і всякого такого, щоб ви мали на увазі. Коректури ще не було, писалося вночі, тому перепрошую".
Русня в нас вкрала навіть відчуття зими
Ти в музичних новинах на Промені розповідав, що цю пісню писав тоді, в десятих, у період якихось внутрішніх ям, антидепресантів. А взагалі от зараз, наскільки важко було занурюватися в той самий стан? Чи ти не занурювався, а це було геть по-новому?
З одного боку і занурювався, бо дуже добре пригадалися обставини, за яких це писалося. Часи справді були не найкращі для мене. Поназбирувалося дуже багато якихось життєвих викликів нездорових. У результаті я таки потрапив до психолога, пив антидепресанти, якось викарбкався з тієї ями, але ні за що в світі не хотілося б до цього повертатися. А тепер, окрім того, що були, звісно, спогади, з'явилося нове перепрочитання, бо кожен рядок, який я тепер проспівував, абсолютно сенсовно відрізнявся від того, що я вкладав, коли це писав. Я вже й не пам'ятаю, що я вкладав, коли писав тоді пісню. Але тепер за кожним рядком стояла ця реальність: реальність сімей, які живуть у цих умовах; реальність скученості, коли ти на службі; сім'я. І все це заграло абсолютно новими барвами, сенсами. І це окей. Це класно, коли є настільки універсальний текст, коли минає час, ти вкладаєш між рядків у рядки абсолютно інше наповнення, і воно для тебе звучить актуально. Ти не фальшуєш ні разу. Це не той ти з якогось 2018 чи 2017 року, це ти теперішній зі своїми викликами. І я радий, що попри повну мінорність та меланхолійність пісні, в ній присутнє світло і трошки віри, що ще трошки — і ця весна буде, просто треба зробити ще останнє вольове зусилля і протриматися ці кілька тижнів.
Ти коли зараз пропрацьовуєш ті матеріали, написані в десятих, у тебе не буває такого моменту відсторонення, коли: "Ого, сильно написано. Хто це міг написати?"
Не те щоб саме так, але іноді я чую десь на радіо, починається якась пісня, якийсь класний такий гітарний рифчик. Думаю: кльово, непогано, а потім це твоя пісня починається. А це якась давня історія, про яку ти забув, бо більшість пісень, які ми зараз граємо на поодиноких концертах, — це пісні, які в останні п'ять–шість років писалися. Тобто все те, що ми в нульових зробили, так і лишилось на стримінгах, ютубах, ще десь. І ти забуваєш ці пісні, бо вони в тебе вкладені вже у пам'ять текстову. І це приємно. І я радий, що працював з тими музикантами, з якими працював, які досі тішать моє вухо, коли випадково десь чую ці треки. Та й себе радий молодого чути.
Цю пісню ти витягнув з 2017 чи 2018 року. Багато переписував взагалі чи вона залишилась як є?
Один рядок переписав. Там був рядок про те, що ти юна, як Біллі Айліш. Я сьогодні переглянув це. Біллі Айліш трошки дорослішою, звісно, стала, але й досі юною залишається. Цей рядок більше пасував тим часам. А сьогодні — мінус, я його змінив.
"Повільна зима" — це взагалі влучна метафора. Але що для тебе ця "повільна зима"? Це про зовнішні якісь обставини чи про внутрішнє "заморожування"?
Ти дуже точно підмітив. Це про внутрішній стан, стан цих місяців післяноворічних, так званих. У Фіолету це були місяці такої легкої стагнації, бо зазвичай наприкінці року ми в тури їздили, а перед тим видавали нові пісні. Концертів зазвичай у січні-лютому майже не було. Плюс додавалися якісь інші проблеми, і всередині така пауза западала дуже жорстка. І ти в цю паузу западав, і все важче зі світом контактувалося. То це радше про внутрішній стан, який, звісно, підживлювався тим, що зовні відбувалося. Цьогоріч "повільна зима" — думаю, зайвий раз не потрібно розповідати. Я справді вчора в пості щось написав, що ніколи ми так весни не чекали за останні роки, як цьогоріч чекаємо. І це правда. Але, знову-таки, це правда, яку я бачу в очах своєї доньки, яка ходить у дитячий садочок, вони там у кожушках цих мерзнуть. От де я цю правду бачу. Бо якби я був сам по собі, я б це все зносив як одну велику пригоду. Колись мені така філософія допомагала. Зараз, коли в тебе сім'я, близькі, за яких ти переживаєш більше, ніж за себе, ти по-іншому все сприймаєш. Русня в нас навіть забрала відчуття зими, бо я ж хлопчик зимовий, народжений у грудні. Я завжди з самого дитинства страшенно любив зиму, просто сніг, кататися на санчатах. Потім уже в дорослішому віці на сноуборді катався. Загалом тепер, коли я думаю про цю красу, в мене в голові тільки одне — окопи і відморожені ноги хлопців, кінцівки. От що я бачу, коли бачу оцю красу. Русня навіть це вкрала в нас — відчуття зими, оцієї святковості, якоїсь певної ейфорії від переродження, від паузи, на яку світ стає під час зими, щоб вибухнути вже весною барвами зеленими.
Можливо, за якихось інших обставин я б уже був на порозі кризи середнього віку
Ми сьогодні говоримо про певне переродження, оновлення матеріалу. Але повернусь до того моменту, коли ти згадував, як вигрібав з ями. Чи змінилися з того часу твої методи вигрібання з емоційної ями?
Я змінився. Не методи змінилися — у мене не лишилось часу для цих стагнацій. Тобто багато що змінилося після курсу антидепресантів. Тоді я майже рік пив ліки, і загалом тоді до мене спокій повернувся. Мене вже набагато менше тригерило те, що тригерило до цього. А потім якось життя побігло в іншому, якіснішому темпі. Потім почалася повномасштабка. Потім Єва народилася, і в тебе все змістилося, все змінилося. Потім я мобілізувався. Життєві пріоритети деякі змістилися. Ти був змушений переглянути свою зайнятість і звичне життя. І в мене вже зараз навіть немає часу десь подепресувати, бо іноді хочеться просто лягти і в стелю подивитися — не так, як колись, коли ти безвільно не міг змусити себе з ліжка встати. Зараз цього всього немає. Зараз є трошки вільного часу якогось, кілька відпусток на рік, цих коротких, у які ти хочеш все вкласти — і з туром проїхатися, і відпочити з сім'єю, щось почитати, подивитися. Тому у мене просто не лишилося часу на це. Ось уся методологія. Не хочеться знецінювати це все, але якось так виходить. Можливо, за якихось інших обставин я б уже був на порозі кризи середнього віку і перетравлював своє життя. Так, немає часу на кризу.
Що б ти порадив тим, хто, можливо, зараз відчуває, що їхня зима надто довго триває?
Та я одне тільки можу порадити — не замикатися на собі, знайти все-таки тих людей, з якими ви можете розділити свій біль, бути відвертими до кінця, бо в мене з цим було складно. Скажу відверто, не скажу, що свого часу я був у захваті від своїх психотерапевтичних процесів, цих зустрічей. Але з'явилося відчуття людини навпроти, яка тебе вміла професійно вислухати. Як виявилось, більшого мені і не треба було тоді. Я справді вперше ротом проговорив деякі речі, які виключно у вигляді думок, а іноді навіть несформованих думок, таких негативних відчуттів, існували. І не боятися цього, звісно. Напевно, це коштує грошей зараз і так далі. Але якщо військові, наприклад, це слухають і бачать, і у вас є проблеми, то зараз достатньо багато психологів, які готові безоплатно спілкуватися, надавати допомогу. І не варто цим нехтувати. Не варто нехтувати своїм психічним здоров'ям, особливо тепер, особливо військовим, на яких зараз дуже велика відповідальність за країну лежить.
Тож ти для себе цю історію з психологами переоцінив? Якщо колись ти все ж дійшов до психолога, то зараз нема такого страху?
Звісно, якби я знав, що є суперкрутий психолог, і в мене був би на це час і фінансовий ресурс, я б залюбки походив, проговорив якісь актуальні проблеми, бо все ж таки служба багато що змушує утискати в собі, зміщувати всередині пріоритети. Це змушує тебе мовчати дуже часто тоді, коли ти хочеш говорити. І це накопичується в тобі. Я боюся, щоб це в якийсь момент не прорвалося кудись. Але, з іншого боку, я розумію, що є обставини: ти не потрапив у якусь креативну агенцію — ти в армії. Навіть якщо ти не в бойовому підрозділі, ти все одно підпорядкований певній системі, а ця система — певній надметі підпорядкована, і ти або частина цієї системи, або для чого ти тоді добровольцем йшов у армію? Тому я все-таки в діалозі з собою знаходжу причини давати по гальмах вчасно.
Ти сказав стосовно матеріалу невиданого. Я повернусь до нього, бо прочитав багато коментарів від людей, які писали: "О, це той Фіолет, на якому я виріс". У тебе немає думок, можливо, зробити не поодинокі повернення, а якийсь великий альбом усе ж таки?
Я думаю, що це думка окремих якихось шанувальників, тому що навіть в тому ж альбомі, який ми минулого року випустили, "Тропік Козорога", є частина нових акустичних пісень за звучанням, бо ми починали, в принципі, як акустична група. Згодом уже повноцінний склад зібрався, тому ми ніколи не випадали із ключа цієї камерної ламповості, так званої. Причому паралельно могли достатньо бодрякові гітарні речі робити, знову ж таки, як "Обезбол", "Залежність", "Розбіжності" в цьому альбомі. Тому Фіолет завжди був на місці. Питання: де ви були і чи ви слухали все, що ми видавали за весь цей час?
У якому стані взагалі зараз гурт Фіолет? Ви якісь готуєте нові концерти? Можливо у вас студійної більше роботи?
Ми розпочали роботу над новими піснями, не цими давнішими акустиками, які будуть просто час від часу з'являтися не як планові релізи, назвемо їх так, а просто подарунки нашим шанувальникам, бо вони не вимагають багатьох зусиль. Як мінімум є три пісні, які я написав минулого року під час відпустки осінньої. Це вперше за рік я писав нові пісні, бо до того востаннє я писав пісні на Півдні, ще коли писав речі до альбому "Тропік Козорога". У моєму житті за 15 років не було такого, щоб я так довго не писав пісень, я завжди їх писав. Ні, служба не давала можливості цього робити. На жаль чи на щастя, бо накопичилось дуже багато непроговореного, яке зараз у піснях виливається. І цьогоріч весна, літо, осінь ми будемо радувати наших слухачів новими піснями, кліпами.
Буде кілька концертів, які ми згодом анонсуємо. Це не сольні концерти, але класні проєкти, які навесні будуть у Києві. Восени, якщо все буде добре, в тур поїдемо — знову ж таки, під час моєї відпустки. Ну і вийде мій новий роман, сподіваюсь, цього року. Тому планів багато. Хочеться, щоб вони всі реалізувалися, бо багато що всупереч робиться. На жаль.
Редакторка текстової версії — Олена Кірста.
