Заступниця директора Одеського художнього музею Олександра Ковальчук . Instagram/onfam_ua
Український фонд культурної спадщини – це нова міжнародна інституція, покликана координувати фінансову допомогу для збереження та відновлення української культурної спадщини. Вона нині перебуває на етапі становлення, але, за словами віцепрем’єрки з гуманітарної політики, міністерки культури Тетяни Бережної, першими об’єктами фонд почне опікуватися вже цьогоріч. Навіщо була потрібна нова інституція, якщо, приміром, існує Український культурний фонд? Чи не перетинатимуться їхні сфери діяльності?
Відповідно до закону про Український культурний фонд, він не може фінансувати інфраструктурні проєкти. Так само не передбачено фінансування реставрації картин, музейних предметів, будівель або їхнього системного пристосування до умов доступності. Тобто Український культурний фонд не може опікуватися фізичними об’єктами й будівлями, які є частиною культурної спадщини України. Натомість фонд фінансує так звані "м’які" проєкти: виставки, оцифрування, інноваційні та дослідницькі ініціативи, видання, кіно тощо. Отже, він не може покривати все, що пов’язано з фізичним збереженням культурної спадщини. Коли створювався Український культурний фонд, однією з ідей у тодішньому парламенті було поступове розширення державного фінансування та внесення змін до закону, аби з’явилися програми підтримки інфраструктурних проєктів. Втім, під час повномасштабної війни ми бачимо скорочення фінансування в усіх галузях, окрім безпеки, і це зрозуміло. Тож нині немає сенсу змінювати закон про Український культурний фонд. Саме тому ідея створення зовнішнього фонду, розташованого в центрі європейської дипломатії – у Брюсселі, – виглядає логічною. Україна наразі не має можливості повноцінно вкладати кошти у збереження спадщини, тому створюється фонд у Брюсселі з закликом до партнерів підтримати його. Це дозволить навіть під час повномасштабного вторгнення поступово розв’язувати проблеми, що накопичувалися в цій сфері десятиліттями. Фонд зареєстрований у Бельгії.
Ви – одна з двох українок, які увійшли до складу ради директорів. Усі інші члени фонду – іноземці. Чому так? В експертному середовищі лунають побоювання, що через такий склад рада директорів може бути відірвана від реальних українських проблем.
Я з цим абсолютно не згодна. Рада директорів цього року зустрічається лише чотири рази, а наступного – взагалі один раз на рік. Тобто це орган, який визначає загальну рамку, формує стратегію розвитку та політики – фактично правила, за якими житиме організація. Вони також забезпечують прозорість і контроль. І тут важливо розуміти: якщо ми знаємо, хто наші донори і до кого ми звертатимемося по фінансування, то маємо враховувати, що для них принципове значення має репутація людей у наглядовій раді. На жаль, сьогодні не так багато українців добре знані у світі, зокрема в дипломатичних колах, і мають той рівень довіри, на який можна спиратися. Тому такий склад цілком закономірний. Ми розраховуємо отримувати кошти від держав, від Європейського Союзу, від окремих країн і міжнародних організацій. І щоб нам довіряли з самого початку, ми маємо продемонструвати поважну й авторитетну наглядову раду, яка комунікує донорам: усе буде прозоро, усе відповідатиме ціннісним вимогам Європейського Союзу. Щодо відірваності від українських реалій – це не так. Наприклад, Йоганнес уже чотири роки очолює ініціативу Museum Crisis Center, засновану в Німеччині й частково фінансовану німецьким урядом. За цей час він організував постачання в Україну допомоги для музеїв: пакувальних матеріалів, ноутбуків, зарядних станцій тощо на мільйони євро. Він дуже добре розуміє, що відбувається в Україні. Чотири роки поспіль він займається саме цим, і хоча він не українець, говорити про його відірваність від контексту не доводиться.
Стратегія фонду на перші два роки, яку вже ухвалено, є доволі простою. Пріоритет – допомога в надзвичайних ситуаціях для збереження рухомої культурної спадщини, стабілізація нерухомої спадщини, що найбільше постраждала, зокрема внаслідок прильотів. За наявності коштів ідеться також про документацію та інвентаризацію – питання безпекове й системно проблемне для держави, яке тягнеться вже давно. Тобто все зосереджено на безпосередньому збереженні спадщини під час війни. Для членів ради це абсолютно зрозумілі речі, і вони не перебувають поза українським контекстом. Вони були і бувають в Україні. Наприклад, П’єр, який очолив наглядову раду, вже найближчим часом планує черговий приїзд, буквально за тиждень чи два. Тож я не поділяю таких хвилювань колег. Треба добре розуміти архітектуру міжнародних організацій і правила гри на рівні міжнародної дипломатії. У цьому сенсі все сконструйовано логічно і фахово.
Ви вже зачепили тему грошей, і я хотіла б трохи на ній зупинитися. За підрахунками Міністерства культури, для повноцінного запуску фонду потрібно 10–15 мільйонів євро. Наразі є 3,5 мільйона, надані кількома європейськими країнами. Де брати решту і наскільки адекватною видається сума 10–15 мільйонів євро?
Я хотіла б, щоб фонд починав працювати зі 100 мільйонів євро. Боюся, що мало хто зі мною погодиться. Але для мене це та сума, яка могла б стати геймченджером – умовно перевернути стіл у цій грі, у завданні збереження нашої спадщини. Тому що в повномасштабне вторгнення ми увійшли з мінусовим балансом. І рухома, і нерухома спадщина вже тоді перебували у вкрай поганому стані. На кожну інституцію, на кожну колекцію припадало від тисячі до 15 тисяч предметів, які потребували термінової реставрації. Важко навіть осягнути, про які кошти йдеться, якщо порахувати це в грошах. Під час повномасштабної війни через безпекові виклики наші колекції зберігаються в ще гірших умовах і продовжують деградувати. Їхній стан погіршується дуже швидко: кожен додатковий місяць і рік працює в мінус. Щодо нерухомої спадщини – ми теж розуміємо ситуацію: скільки пам’яток зруйновано внаслідок війни, а скільки – через недбале користування та безвідповідальне ставлення на рівні місцевих адміністрацій, органів самоврядування, державної політики. Коли в Одесу приїжджають іноземні делегації, вони часто зупиняються біля будівель, які вже десять років у жахливому стані, і питають: це теж через прильоти? І ми щоразу відповідаємо: ну, не зовсім. Я сподіваюся, що це змінюватиметься – насамперед на рівні громади, на рівні суспільства. Ми маємо стати власниками цієї спадщини: успадкувати її, увійти в це право власності й відчути відповідальність за те, як виглядають наші пам’ятки архітектури чи музеї. Мені здається, суспільство поступово рухається в цьому напрямку.
Наразі на рахунку фонду є 20 тисяч євро від наших друзів і партнерів – Естонії. Це радше внесок волі, внесок підтримки, символічний жест, що вони допомагають і в цьому. Більші внески перебувають у процесі перерахування. Що більша сума, то більше бюрократії на цьому шляху. Гроші, які партнери пообіцяли Україні, мають пройти всі етапи відповідно до їхнього законодавства, перш ніж надійдуть на рахунок фонду. Тому з цих трьох з половиною мільйонів наразі фактично є лише 20 тисяч, а решта – у процесі переведення. Державні кошти – це гроші платників податків, а отже, з ними апріорі пов’язана бюрократія, щоб платники податків були впевнені: усе відбувається прозоро, законно і коректно. Тож нам ще доведеться трохи почекати, поки ці три з половиною мільйони з’являться на рахунку фонду. На мій погляд, дуже багато залежатиме від команди фонду та його операційної спроможності. Слухала цікаве інтерв’ю з Тарасом Чмутом, у якому він розповідав про велику суму, анонімно переказану їм однією з держав, і про те, як вони оцінювали власну здатність конвертувати ці кошти в допомогу армії. Усе впирається в команду. Якщо в фонді працюватимуть умовно дві людини і їм "впаде" 15 мільйонів євро, їхня спроможність ефективно використати ці кошти буде обмежена ресурсом цих двох людей. І це теж потрібно враховувати. Тому я була б рада, якби фонд розвивався поступово: у перші роки відпрацював механізми, "відкатав" їх на пілотних проєктах і вибудував чітку стратегію.
Найбільше мені зараз, якщо чесно, болить питання евакуації. І це прописано в операційному плані на два роки: евакуація – пріоритет, так само як і створення місць збереження для евакуйованих предметів. Нам потрібно продовжувати й посилювати евакуацію, адже ще мільйони предметів залишаються під загрозою, а фізично перевозити їх часто нікуди. Тому я сподіваюся, що саме на це буде спрямовано основний ресурс. Я б узагалі направила на це всі кошти, хоча розумію, що це не завжди можливо. Тож нехай фонд розвивається поступово: перший рік – у межах, скажімо, двох мільйонів євро, наступний – п’ять мільйонів, а далі – масштабування. У перспективі я хотіла б бачити операційний бюджет фонду на рівні ста мільйонів євро на рік.
А загалом, якщо говорити про комунікацію з іноземцями щодо необхідності інвестувати у збереження української культурної спадщини, то чи можуть у них виникати питання: мовляв, до якого стану ви це довели, а тепер ми маємо давати гроші на відновлення? Так, Росія бомбить, але ж і до того все не було в ідеальному стані. За роки великої війни ви не створили нормального алгоритму евакуації музейних цінностей, не збудували сховищ, а тепер просите кошти.
Насправді я жодного разу не чула таких звинувачень ні на міжнародних заходах, ні в кулуарах, ні в професійних дискусіях. Навпаки, для європейців значення збереження спадщини є більш очевидним. За останні 70 років після руйнувань Другої світової війни вони зробили значно більше для її збереження, і для пересічної людини там важливість спадщини зрозуміліша, ніж для українців. І це не тому, що ми гірші, просто ми перебували в інших умовах. Протягом 70 років нас привчали до думки, що наше минуле не має значення. Значення має лише минуле Росії, Російської імперії, Радянського Союзу, його міфологія. Нас позбавляли зв’язку з власною історією і, головне, відчуття відповідальності: усе належить державі, отже й відповідальність за стан пам’яток і колекцій – не наша. Ми ж як незалежна країна існуємо відносно недовго. І для того, щоб відбулися глибокі психологічні зміни в суспільстві, потрібен час. Водночас ми проходимо цей шлях доволі швидко. Меценатство й філантропія почали активно розвиватися лише 10–15 років тому, але рух відбувається інтенсивно. Та це все одно процес. Ключове – це успадкування. Поки ми думаємо: якщо будівля належить мерії, то це не моя проблема, нічого не зміниться. Має з’явитися інше відчуття: ні, це моя проблема. Я зацікавлена в тому, щоб цю будівлю відновили, щоб вона працювала на економіку мого міста чи району. Це принципово важливо.
Європейці також добре усвідомлюють, можливо, навіть краще за нас, що за роки незалежності Україна залишалася залежною від Росії, і за розрив цієї залежності ми постійно боролися. До початку повномасштабного вторгнення в нас одними з найбільших політичних сил у Верховній Раді та в місцевому самоврядуванні були проросійські партії – ОПЗЖ, "Опоблок", які контролювалися з Кремля, працювали проти українських інтересів і сприяли тому, щоб культурна галузь залишалася недофінансованою й слабкою. Це була цілеспрямована гібридна війна. Працювали на те, щоб інституції були крихкими, щоб люди забували дорогу до музеїв. І це теж потрібно враховувати. Якщо протягом 35 років розвиток культурної сфери обмежували, то зараз ми маємо робити навпаки: інвестувати, підтримувати інституції, підвищувати зарплати музейникам, бібліотекарям, архівістам – усім, хто зберігає нашу історію і спадщину. Особливо тепер, коли ми входимо в епоху штучного інтелекту й історія може бути легко сконструйована, надзвичайно важливою стає роль тих, кому належать артефакти та історичні джерела. Саме інститут експертизи й професійної експертності здатен протистояти дезінформації, пропаганді та когнітивній війні, яка триває. Ми багато говоримо про культуру як один із базових чинників національної безпеки, однак середня зарплата в цій сфері в Україні на 40% нижча за середню по ринку.
Якщо я правильно розумію, найближчими місяцями мають відбутися вибори й призначення виконавчого директора. Які ще етапи потрібно пройти, щоб розпочалася безпосередня робота?
Пошук кандидата має стартувати буквально цього або наступного тижня. На подання заявок, за попередніми обговореннями, планують відвести 10–14 днів. Співбесіди, наскільки відомо, хочуть провести в березні, щоб до кінця місяця вже призначити керівника. Втім, без фінансування фонд не зможе підписати контракт із цією людиною. Слід також зважати, що фонд розташований у Брюсселі, а в Бельгії діє одна з найскладніших у Європі систем трудових відносин. Тож багато залежатиме від того, коли операційно стане можливим укладання контракту, навіть за умови, що кошти надійдуть. Усе взаємопов’язано й значною мірою залежить від фінансування. Якщо директором стане людина з України або з іншої країни, доведеться чекати на оформлення документів і дозволу на роботу, що в Бельгії триває п’ять-шість місяців. Це також варто враховувати. Отже, операційний план фонду дуже амбітний. Теоретично перші пілотні проєкти можна було б запустити за участі вже існуючих громадських організацій, які нині допомагають у надзвичайних ситуаціях із порятунку колекцій, зокрема Агенції стійкості культури, HEMO (Heritage Monitoring Lab) або Museum for Change. За ці роки ми багато допомагали музеям в евакуації та у створенні безпечних місць для збереження колекцій. Якщо питання стане надзвичайно терміновим або виникнуть інші причини для відкладення повноцінного запуску фонду, можуть з’явитися тимчасові рішення, своєрідні "милиці". Йдеться, зокрема, про фонд АЛІФ, який є технічним партнером у цьому процесі та відповідає за налагодження роботи. Саме вони розробили всі політики, етичний кодекс і внутрішні документи – фахово, прозоро й водночас достатньо гнучко, що для нас принципово важливо, адже фонд має реагувати швидко. Наразі співробітниця цієї організації Олександра Фібінг виконує обов’язки виконавчого директора. Тож у цьому процесі справді багато що може піти не так. Мені імпонує оптимізм і той план, який ще вчора погодили на засіданні першої наглядової ради. Втім, я не очікую, що фонд запрацює раніше травня.
І, власне, я б не хотіла надмірного поспіху. Важливіша якість, адже культурна спадщина потребує довгострокових інвестицій. Навіть якщо говорити про нерухому спадщину, цього року фонд навряд чи зможе відреставрувати пам’ятку архітектури, пошкоджену війною. До того ж залишається питання безпеки: що буде, якщо туди знову влучить? Такий ризик існує. Тому я більше підтримую стабілізаційні проєкти, що допомагають будівлі вистояти й дочекатися повноцінної реставрації в безпечніший час, коли ризики будуть меншими. Нині ж масштабна реставрація виглядає сумнівним рішенням. Навіть стабілізація – це тривалий процес, а наше законодавство не завжди дозволяє реалізувати його швидко. Тож коли завершаться всі підготовчі етапи, хай це буде травень чи червень, фонд набуде спроможності, сформує команду й почне працювати. Постає питання: як саме виглядатиме цей механізм? Зараз обговорюється модель, за якою фонд фінансуватиме проєкти зі збереження спадщини через локальних операторів. Це може бути пряме перерахування коштів музеям на їхні рахунки, через благодійні фонди чи громадські організації, або ж фінансування виконавців певних робіт у форматі грантодавця.
Втім, мені хотілося б, щоб фонд якомога швидше перейшов від ролі грантодавця до ролі опікуна культурної спадщини, до стратегічних рішень. Йдеться, зокрема, про створення депозитаріїв або так званого фондосховища-бомбосховища. Це видається розумною ідеєю для держави – мати безпечне місце, умовно десь у горах, куди можна було б перевезти найцінніші колекції. Подібний досвід є у Швейцарії. Це країна-лідер за обсягом площ для зберігання спадщини в бомбосховищах, розрахованих навіть на ядерну загрозу. У них відпрацьовані технології, вони мають значний досвід і готові консультувати нас попри те, що загрози для них суттєво менші, ніж для України. Швейцарія має величезні підземні простори, тоді як ми таких ресурсів не маємо. І для нас ситуація змінюється з кожним поколінням: країна кожні десять років постає в нових історичних обставинах, у нових контекстах. Саме тому проєкт бомбосховища виглядає одним із пріоритетних. Так само – створення регіональних депозитаріїв. Подібні приклади є в різних країнах. У США це часто модель, коли кілька музеїв об’єднуються й спільно інвестують у окреме сховище для своїх колекцій, розташоване поза межами самих музеїв. У Латвії діє великий депозитарій для колекцій усіх музеїв країни, де зберігається близько двох мільйонів одиниць. У таких системах, безумовно, є власні інституційні механізми зберігання – і це досвід, на який варто зважати.
