Маріам Найєм. Фото: Ukraïner/Артем Галкін
Дуже довгі літні канікули
Маріам, перед тим як ми поговоримо про глобальний рівень осмислення хвороби, я б хотіла розпочати із рівня персонального. Як ти переживала перший локдаун, другий? Це залишило якийсь слід в твоєму житті?
Так, було. І насправді, як би це дивно не звучало, це було, мабуть, однією з найбільш приємних частин мого життя, бо я достатньо інтровертивна. Мені дуже подобалося, що можна якось заховатись, займатися своїми справами, працювати віддалено, не витрачати сили на зайву комунікацію. І саме в цей момент я почала плюс-мінус займатися спортом, думати про цю сторону. Грубо кажучи, економія сил на комунікація відкрили мені певні можливості в якихось інших сферах. Важливо також, що в мене ніхто не помер від ковіду, тобто в мене немає особистої історії і сама я захворіла на ковід десь тільки за рік і це було порівняно легко. Тому для мене це якісь були дуже довгі літні канікули.
"Ностальгія за часом, коли не треба було перевіряти сповіщення на телефоні"
Тому що Україна з ковіду просто перестрибнула у велику війну, і у нас не було часу думати про цей досвід. А оце явище ностальгії, це справді якась наша особливість через те, що у нас одразу за однією трагедією прийшла інша? Чи ти спостерігаєш це і у інших людей з інших культур, з інших країн?
Тут важливе питання прот те, ностальгія за чим? Мені важко говорити, звісно, про психіку, оскільки я не спеціаліст, але те, що проглядається в культурі завжди, це якийсь спогад за минулим часом, умовним "золотим віком", коли було краще.
Це насправді пояснює певну ностальгію у мене як в дитині 90-х щодо достатньо неякісними і негарними наклейками з жувальних гумок, які були у 2000-х і в кінці 90-х. Вони викликають в мене ностальгію, хоча знову ж таки зрозуміло, що там про якість нема ніякої мови, гумки були жахливі і так далі. Але в мене є певний зв'язок ностальгічний.
Так само і у людей, які, наприклад, пов'язують своє життя або у яких пов'язано життя з Радянським Союзом — або молодість, або юність і так далі. Тут більше питання щодо того, як ми в культурі ставимося до минулого і воно якось весь час проростає якимось такими трояндами приємних спогадів, а неприємне обувається набагато легше.
Звісно, що в нашому випадку в нас це ще ностальгія за наполовину мирним життям, тому що дуже важливо відзначити, що в нас велика кількість людей вже тоді дуже добре знала, що таке війна. Але все одно в уявленні до повномасштабного вторгнення, як на мене, в державі недостатньо чітко проговорювалось і недостатньо чітко робився акцент на тому, що відбувається в країні, що насправді є війна, що АТО і спеціальна операція. Це все ж таки війна. І через це у великої кількості людей було відчуття, що це було все ще мирне життя. І через оце уявлення і міфологізацію мирного життя, я думаю, що це ностальгія за часом, коли не треба було перевіряти сповіщення на телефоні. Але в світі це правда просто спогади про час, який був.
І зараз це все часто обсміюється, катастрофізація, яка існувала тоді, викликає зараз сміх і іронію. Насправді щось схоже, коли ми зараз жартуємо на тим, як в перші дні повношабного вторгнення всі писали в соціальних мережах: "НАТО, закрий небо". Зараз ми вже розуміємо, наскільки це абсурдно звучало, але знову ж таки це теж якийсь погляд на минуле, де ми трошки сміємось над собою й не ставимося так серйозно.
"Адаптивні практики ковіду допомогли нам адаптуватися до повномасштабного вторгнення"
А у тебе було під час ковіду відчуття, що життя розділилося на до та після і це після буде якесь зовсім інакше?
Насправді воно є інакше, просто знову ж таки в нас відбулася настільки радикальна зміна, що дуже важко говорити про те, що ковід був таким складним змінюючим періодом.
Слухай, мені пощастило, я була вільною слухачкою тоді в MIT, це був 2022 рік, курс був "Жінки та війна". І мої одногрупниці, яким на той момент було по 19 років, запитали мене, яка в мене була сукня на випускний, бо це було ж під час ковіду, і як ми святкували, враховуючи, що все було через зум. І я в цей момент зрозуміла, наскільки я потім занурилася у тему, наскільки інакше, наприклад, покоління, яке застало школу під час ковіду, це зовсім інше сприйняття. По-іншому сприймаються робочі стосунки. Це економічно змінило те, як працюють люди. І це насправді теж створило велику, не те, що проблему, але зміну парадигми того, як люди ходять в офіс. Бо до цього насправді люди весь час мали ходити в офіс. Це більш таке спокійне, можливо, менш категоричне ставлення до того, що люди працюють віддалено і що віддалено можна працювати, бо довгий час ілюзія була того, що віддалено працювати – це не дуже якісно, це насправді змінилось. Тобто зміни є й насправді, культурні зміни достатньо сильні.
Але, знову ж таки, в нас була набагато сильніша, радикальніша зміна після цього. І насправді деякі адаптивні практики, які вже почались в ковід, продовжились під час війни. Це та сама робота віддалено, тобто велика кількість вчителів, які виїхали, просто почали вести уроки через зум. Тобто адаптивні практики ковіду, як би це іронічно не звучало, насправді допомогли нам адаптуватися до повномасштабного вторгнення в тому сенсі, щоб адаптувати своє рутинне життя.
Ти сказала, що тобі в під час локдаунів було не так і погано як людині інтровертивній, якій подобається певний час проводити із собою. Але от в цій ізоляції, який культурний продукт тобі допомагав? Можливо, якісь фільми, книги, які в той час були найбільш помічними, коли здається, що світ довкола завмер і ти сидиш в своїй квартирі?
Тут важливо визначити, що це якась можливо моя особливість. Мені дуже подобається занурюватись в одну точку і так дуже повільно її як гном в печері добивати. Тому я дуже любила онлайн-курси, я проходила онлайн-курси з друзями, я весь час зависала на сайті Coursera і з друзями ми один раз на тиждень зідзвонювалися, обговорювали лекції, які проходили разом в онлайні. Я дізналася під час ковіду, що одна з найбільш важливих речей в навчанні – це не прослухати лекції, а саме обговорити те, що ви прослухали. Тому будь-яка важлива інформація, будь-яка цікава інформація, яку ми почули або вивчили, звісно, що підтверджена, вона не так важлива, коли ми її прослухали, як важлива, коли ми її проговорили. Це ми використовували з друзями: ми просто зідзвонювались і десь дві години обговорювали що ми пройшли на цих курсах.
"Повномасштабне вторгнення сильно змінило Європу"
У нас ковід випарувався з інформаційного простору в перші дні великої війни зі зрозумілих причин. А от в країнах, де війни великої немає, він досі є темою для обговорення? Це ще турбує людей?
Тут завжди важливо обговорювати контекст, тому що, наприклад, у Польщі немає великої війни. Але Польща дуже занурена в тему війни. Тобто це повсякчас розмови і на вулицях, і те, що велика кількість українських біженців, і те, що економіка країни змінилась, і те, що економіка країни має адаптуватись під ймовірну загрозу. Тобто це країна, в якій ковід не сильно обговорювався після повномасштабного вторгнення, тому що контекст географічний країни такий, що, звісно, вони більше занурені в цю тему.
Я можу собі уявити, зараз я спекулюю, бо я не знаю, що в тому самому Китаї це могла бути менша тема, бо знову ж таки країна просто більш відірвано і географічно, і політично. Що стосується, принаймні, країн Європи, оскільки тут часто доводилось бути, це більше про те, що катастрофізація, вона просто продовжилась після ковіду. Тобто, повномасштабне вторгнення в Україну, а з позиції європейця це повномасштабне вторгнення в Європі, що достатньо шокує, враховуючи все символічне навантаження зробленої роботи після Другої світової війни, яке уявляло Європу як мирне місце, де людям комфортно жити, і єдине, що змінювало цей міф, це певні туристичні атаки, які відбувалися в Європі… в Європі не було стільки розмов про ковід, тому що, все ж таки, повномасштабне вторгнення, правда, сильно змінило Європу. Не так, як Україну, але треба визнати, що після повномасштабного вторгнення в світі подвоїлася кількість збройних конфліктів саме через цю дестабілізацію. Тому, насправді це питання в тому де ми знаходимось і насправді в усьому світі почалась така так вібрація. Якщо в Україні це була хвиля і тайфун, то такі вібрації неспокою відчувались усюди. Тому ковід правда відійшов трохи на друге місце.
Світ справді перейшов в якусь нову історичну епоху із початком великої війни Росії проти України і вже історики будуть в майбутнього осмислювати і розбиратися, в який момент це почалося. Але якщо говорити про ковід і дистанцію, яку ми на сьогодні від нього маємо. Від початку пандемії орієнтовно шість років прийшло. Чи стала, на твою думку, пандемія ковіду явищем культури, яке намагаються осмислити не тільки епідеміологи, конспірологи, а й митці?
Так, звісно. Я завжди люблю наводити конкретний приклад, тому що є якась асоціація. 6 років – це достатній час для того, щоб зробити аналіз і рефлексію більш спокійно і подумати, що це все для нас означало.
"Коли з'являється прогрес, Бог поступово втрачає свою владу"
В мене є гіпотеза, а ти її або підтвердь, або спростуй: мені здається, що з часом людям стало менш цікаво осмислювати хвороби. Тому що, приміром, "чорна смерть", середньовічна пандемія чуми, стала культурною подією, принаймні, в сфері релігійного живопису, також в літературі. Дуже багато на цій темі мистецтва стоїть ніжками. Іспанський грип, який вбив більше людей, ніж Перша світова, має певні прояви і в мистецтві, і в літературі, але рідко де є центральною темою. СНІД і ковід – це пандемії, які за нашого життя відбулися. Так, вони подекуди зустрічаються і інколи стають центральною темою, але вони не стали чимось дуже великим. Чи так це не справді?
Тут декілька рівнів контекстів.
Перший рівень контексту. Коли ми з тобою говоримо про Середні віки, минулий час, до просвітництва, давай так, візьмемо оцей шмат часу, ми говоримо про зовсім інше ставлення до Бога, зовсім інше ставлення до хвороб. В нас є уявлення і це абсолютно стовідсоткова впевненість, що Бог існує, і він всесильний. І що хвороби – це не випадковість, це не щось, що передається краплями, яких ти не бачиш. Це не мікроби, які десь, яких ти знову ж таки не бачиш, це дуже чітка кара Бога. У хвороб був достатньо чіткий логічний зв'язок з божественним бажанням щось продемонструвати людству. Умовна "чорна смерть" також була чітко пов'язана з релігією так само.
Тому це важливо розуміти, що ми говоримо про час, де все дуже пов'язано з тим, як ти дивишся на світ, де в тебе немає жодного сумніву, що існує Бог. І не так, що в тебе немає сумніву, а біля тебе є ті, хто сумніваються, агностики, атеїсти. Ні, всі навколо і ти, весь світ для тебе створений так, що ти віриш в те, що існує Бог.
З часом, коли з'являється прогрес, Бог поступово втрачає свою владу. Чим більше Бог втрачає свою владу, тим більше влади стає у людей. Насправді це було як? Ми більше як людство починаємо розуміти, як працюють технології, як працює медицина. Чим більше людина відчуває себе сильною, тим більше Бог стає слабким. До моменту, поки Бог остаточно не помирає.
На початку ХХ століття, з Першої світової, і остаточно збиваємо йому гвіздок в труну після Другої світової. Тут важливо це розуміти, що це змінює дуже сильно парадигму того, як ми ставимося. Тобто "чорна смерть" з хвороб, які в той час сприймалися як абсолютно наконтрольована, магічна, сакральна сила з моменту розвитку умовного прогресу, стає чимось, що можна приборкати. Що можливо приборкати, нам просто треба час. Так само, як з ковідом, нам просто треба час.
Тут важливо визначити, що насправді історія і пандемія СНІДу, це була трохи інша історія. І це якраз була набагато глибша, складніша і трагічніша історія. І вона була набагато довша з часом. Тому що, якщо ми порівняємо з тобою, скільки був ковід з моменту початку пандемії до моменту, коли винайшли вакцину, це насправді був дуже короткий час. Зі СНІДом абсолютно інша історія. Це були десятки років. Десятки років люди помирали. І насправді СНІД був дуже великим явищем. Це якщо ти починаєш передивлятися фільми того часу, читати книги того часу, передивлятися музичні концерти того часу, ти бачиш, що насправді тема СНІДу була усюди. Це була і реклама, яку ви бачили по нашому телебаченню. Це насправді була дуже складна історія, тому що приборкати умовний СНІД було набагато важче і знадобився набагато довший час.
Здається, аж до 1987 року цю тему не згадували і публічно. На той момент в тих самих Штатах вже померли десятки тисяч людей від цієї хвороби. І так вийшло, що мистецтво стало єдиним доступним простором публічного горя, де люди могли рефлексувати про це. Це теж важливо, тому що це теж збіглося з цим часом постмодерністського мистецтва. А постмодерністське мистецтво – це мистецтво, яке дуже занурене в політичне. Ми бачимо це і в кінематографі. Неймовірна кількість фільмів, які знято про людей, які хворіли або мали контакт люди зі СНІДом.
