Фото: Пресслужба Каті Гапочки
Цей альбом треба слухати від першого до останнього треку. Якщо взяти окремо, то можна випасти з контексту
Сьогодні ти презентуєш у нашому ефірі мініальбом Kyiv Praha. Розкажи, що об'єднує ці пісні в мініальбом?
Насправді, коли я їх писала, я не планувала взагалі мініальбом, але в якийсь один момент, це було минулого літа, зрозуміла, що було б прикольно зробити таку історію. І вони, мені здалося, дуже кльово поєднуються між собою через усілякі саундфішки в кінці кожного треку. І я від початку побачила це як історію — наприклад, Julia, вона ще стоїть на цій станції, і пісня Ptakha — це вже є якийсь такий кінцевий наслідок того, де ти зараз. У мене так склалося це все в історії, я почала працювати, і я не знаю, як ці ідеї приходять до мене, але у мене такий от концепт. Часто мене накриває, і я розумію: о, ці всі треки вони туди складаються. І мені подобається, що ось третій трек починається з дощу, і він такий починається депресивно, а потім приходить якийсь герой катарсис — він типу проживає біль, і в кінці з'являються птахи. Знаєш, це як після дощу, після якоїсь такої сильної грози починають співати інші пісні і пташки. І це було, мені здається, найкраще поєднання третьої і четвертої пісні в цьому EP.
У музичних новинах на Промені ти казала, що називаєш цей реліз збіркою емігрантських історій. Що ти особисто для себе закладала в цій пісні? Це спроба якось зафіксувати свій стан тут і зараз? Чи це все ж таки діалог із містом, яке залишилося вдома, з Києвом?
Я думаю, що це подорож, по-перше. І тут закладений рух для мене. Тобто ці всі пісні ніби рухаються, і перші три пісні — ти бачиш перспективу, якщо ми візьмемо фільм, з перспективи головного героя, який проживає якусь ситуацію, і його сприйняття того, що з ним відбувається. А вже остання пісня — це як результат того, де він опинився, і вже починається монолог у голові цього героя чи діалог з кимось. Ось так я собі бачу цей альбом. Тобто для мене це конкретно рух. І це подорож. По-перше, цей альбом треба слухати від першого до останнього треку. Якщо взяти окремо, то, можливо, можна випасти з контексту.
Ти ще розповідала, що цей мініальбом особливий за звучанням. І зараз ти сказала, що є особливі звуки — тут є архівні семпли. Що це за архіви і яку роль вони відіграють у звучанні цього альбому?
Наприклад, в Litak використаний звук літака, який я знімала на телефон з Тель-Авіва. Оцей от саунд використано. І потім барабани, які я сама награла в своїй студії ще в Києві у 2021 році. Тобто в пісні Litak використано оці от семпли ще з часів до повномасштабного вторгнення. І друга пісня, Bluz — я нею пишаюся, тому що там я зіграла бас сама. В принципі, зіграла всі партії сама. І коли я відправляла звукорежисеру на зведення, він каже: "А хто тобі тут бас такий класний зіграв?" Я кажу: "Ну, взагалі-то, це я". З часом, поки цей альбом робився, восени і зимою, я ще так переслухала деякі пісні, думаю, це якось так все трошки депресивно. Мені так хотілося світла. А вчора я випустила, написала пост. Слухаю пісні, думаю: о, так кльово, так світло, взагалі, чого я думала, що так депресивно — такий світлий EP виходить. І тут у мене з носа починає текти кров. Я така: о, ясно. Організм зреагував.
Я не граю концерти вже довгий час, і, звісно, я за цим сумую
На початку повномасштабної війни багато хто виїжджав за кордон з думкою трошки перебути, поки війна не закінчиться. Але повномасштабна війна вже триває п'ятий рік. Як змінилося твоє сприйняття? Це досі відчуття на валізах? Чи ти вже дозволила собі пустити коріння там, де ти є, можливо, навіть махнути рукою на очікуване повернення?
Ні, я не махнула рукою на очікуване повернення. На третій рік перебування в Празі мені було дуже важко. Я не розуміла, де я — воно все роздвоювалося. Я так хотіла повернутися. Зараз я вже сприймаю нормально те, що я в Празі. З цим я змирилась, і мені подобається, що я пишу. Я розумію, що поки що дім, у якому я пишу, буде для мене тут домом. Але головна мейнбаза в моїй голові — це Київ.
Ти відчуваєш себе там затребуваною в європейському контексті, чи все ж таки тяжієш до України більше?
Я продовжую писати українською, тому я тяжію до України. Але мене тут багато людей підтримують, і це приємно. І в основному це емігранти. Тут таке ставлення: якщо ти щось робиш, просто пишеш музику, якісь творчі проєкти у тебе, тобі люди кажуть: "Це так круто, це так класно! Ти можеш, у тебе є енергія!". І ти такий окрилений. Я відчуваю, що в нас до такого рівня люди не дуже доросли, і в нас велика конкуренція. Тобто підтримують, але ти маєш мати якусь висоту. І от коли ти будеш на цій висоті, тоді ми тобі всі казатимемо: "Клас, ти крутий" тощо. А тут такого немає. Ти щось робиш — і це офігенно.
Наскільки складно залишатися артисткою в Україні, коли ти фізично за кордоном і не можеш приїхати на ефір, наприклад, чи на якийсь концерт?
Ну, в цьому і проблема. Це складно. З одного боку нібито приходять нові люди, а з іншого я розумію, що так, я втрачаю якусь свою аудиторію. Я не граю концерти вже довгий час, і, звісно, я за цим сумую. Але я просто не можу не писати музику, і тому я далі продовжую.
Редакторка текстової версії — Олена Кірста.
