У житті ти – Марія Чуприненко, а на сцені – "Артистка Чуприненко". Для багатьох музикантів сценічне ім’я – це бренд і, певною мірою, маска, яка зазвичай транслює щось інше, ніж те, що знаходиться всередині самої людини. Але мені здається, що у твоєму випадку псевдонім "Артистка Чуприненко"звучить так, ніби це якийсь окремий персонаж. Де закінчуєшся ти як людина і де починається "Артистка Чуприненко"? Як ти проводиш ось цю межу між Марією Чуприненко і "Артисткою Чуприненко"?
Я щаслива , що мені не треба сильно проводити цю межу, все дуже органічно. І часто "Артистка Чуприненко" – це та сама Марія Чуприненко, просто трішки сміливіша і розкутіша. Адже я не дозволяю собі в житті того, що можу дозволити на сцені. Якось мій колега сказав класну річ про те, що мені дуже рідко вдається не грати, і найчастіше – на сцені.
Про яку сміливість ти говориш?
Про сміливість говорити про те, що у мене всередині. Не ховатися, приміром, за якимись жартами. І якщо боляче, то сказати про те, що це боляче. Якщо я з чимось не погоджуюсь, то сказати, що я з цим не погоджуюсь. У житті я значно більш лояльна.
А звідки цей блок? Чому ти так ховаєшся за Чуприненко – артисткою, а не Марією?
Це органічно виникло. Не те щоб у мене стільки всього накопичилося, про що я не можу в житті говорити, тому я буду про це писати. Все виходить само по собі за допомогою цих документальних пісень. І я рада, що в житті можу бути більш лояльною, що мені не треба бути такою категоричною, як на сцені. Це добре, мені в цьому комфортно.
Де баланс у цій історії? Чи відчуваєш ти, що моментами ти все-таки більше "Артистка Чуприненко", ніж Марія Чуприненко?
Ні, певно, ні.
Вона не домінує над тобою?
Ні, точно не домінує.
А хочеться інколи відкинути ці рамки, в яких ти перебуваєш у буденному житті, і стати повноцінною "Артисткою Чуприненко", – тією, яка завжди говорить те, що думає, і ніяк себе не обмежує?
Ні, не думаю. Мені комфортно з тим рівнем м’якості життя, який у мене є в побуті.
А яку емоцію тобі в побуті найважче показувати? Бо мені здається, що "Артистка Чуприненко" зовсім не соромиться своїх емоцій. Вона максимально відкрита до аудиторії й, очевидно, на своїх живих виступах очікує принаймні якоїсь емоційної віддачі, щоб цей зв’язок був взаємним. А от що б ти хотіла забрати в "Артистки Чуприненко" й перенести в реальне життя?
Трішки більше злості. Я не вмію злитися в реальному житті. Мені просто стає боляче. Я кажу: "Мені дуже боляче". Але я не можу відчути справжню злість.
Тобі бракує цього?
Так. Інколи хочеться захистити себе, а я не зовсім це вмію. А "Артистка Чуприненко", думаю, вміє себе захистити.
Це, до речі, дуже цікаво, тому що в мене немає жодних асоціацій між "Артисткою Чуприненко" і злістю. Перше, що спадає на думку, – це ніжність і певною мірою навіть вразливість. Тому, коли ти сказала про злість, я насправді здивувався, бо це остання емоція, яка асоціюється в мене з тобою. На що ти зараз злишся?
Я злюся на Росію. І те, як я можу це проявити, наприклад, – це мій останній альбом. Перший трек у ньому дуже злий, як на мене. Бо там я злюся і через те, що мої батьки в окупації, і через те, що вони не хочуть звідти виїжджати, і через те, що це ситуація, у якій я не можу їх побачити й ніяк не можу на це вплинути. І в житті я не можу подзвонити мамі й злитися на неї.
Тому тобі доводиться злитися в музиці?
Не те щоб доводиться. Просто воно знаходить у цьому вихід. Не так, що я беру блокнотик і думаю: "Зараз як позлюся, як щось напишу". Воно просто виходить саме, а ти потім уже звертаєш на це увагу. Коли я вперше прочитала спокенворд, то подумала: "Ого". Я не очікувала, що в мені стільки всього неприємного – не лише ніжного.
Ти вже сказала про те, що твої батьки перебувають в окупації й не хочуть звідти виїжджати. І це той контекст півдня, який ти дуже часто транслюєш під час своїх виступів, промов, будь-якої комунікації як артистка і перформерка. І хочу особисто сказати, що в мене південь асоціюється саме з тобою. Бо в якийсь момент я усвідомив: у нашому медійному просторі дуже часто немає сталої, чіткої асоціації з півднем. Люди ніби безособово презентують себе щодо місця. Вони будують театральну, музичну чи літературну кар’єру і майже не використовують жодних топонімів, не ототожнюють себе відкрито й публічно з конкретною локацією. Твоя історія – абсолютно інша. Ти постійно співаєш про степи, постійно на цьому акцентуєш увагу. І, власне, через тебе в мене з’явилася перша така музично-артистична асоціація з півднем. І щоразу, коли я слухаю, як ти говориш про ці території, мені завжди хочеться поговорити з тобою про них не лише як про щось, про що ти співаєш, а як про те, що насправді було в твоєму житті. Бо мені здається, що південь України – це дуже complicated-історія: складна, травмована і подекуди неоднозначна. Тому я все-таки хотів би запитати: яким чином південь долучився до створення "Артистки Чуприненко", можливо, навіть сам цього не усвідомлюючи?
Дуже великою мірою. І чим більше часу минає, чим дорослішою я стаю, тим більше розумію, який рівень впливу мають ландшафт і місце, де я росла, на мене як на Марію Чуприненко, як на "Артистку Чуприненко". І поки ти говорив, я думала: чи почала ця тема так домінувати вже з початком повномасштабного вторгнення, чи ні. І згадала, що писала пісні про степи ще до того. Вони не були такими драматичними, але все одно були про регіон. І навіть сама всередині себе я здивувалася, що це проявлялося не лише через травму, а просто тому, що це велика частина мене.
Що найбільше ти любиш у цьому регіоні?
Багато чого. Степ, вітер, степове море, велика кількість моря. Взагалі природу й інтегрованість людини в природу дуже люблю. І ще я зрозуміла, що це дуже асоціюється у мене з безпекою. Не тільки через те, що це мій дім, а й тому, що це відкрита місцевість, де немає місця сховатися чомусь поганому. Ти бачиш далеко цю лінію горизонту, бачиш стільки неба – і в тебе немає відчуття, що щось погане може трапитися, бо немає звідки вискочити. Ніхто не відвезе тебе кудись у ліс, бо лісу немає. І це теж дуже приємне відчуття. Приємно рости в такому безпечному середовищі, де ти дуже багато бачиш, дуже далеко.
Тоді виникає, напевно, очевидне питання: чи ця територіальна відкритість вплинула на твою відкритість на сцені? Бо мені здається, що це теж достатньо очевидна паралель.
Вона і очевидна, і неочевидна. Бо, наприклад, уже зараз, у дорослому житті, я реально не можу дозволити собі цієї відкритості, тому що степу не видно. І я думаю, що люди з мого регіону дійсно дуже відкриті. Це не завжди добре, тому що вони не будуть ввічливими з тобою, якщо ти прийдеш до них незнайомим чи про щось попросиш. Якщо вони не хочуть допомогти, то не будуть казати "добре", а потім зникати. Вони скажуть: "поки ні" і підуть займатися своїми справами. І мені подобається така риса характеру. Мені подобається це відчуття. Воно теж дає безпеку, тому що ти знаєш, на що можеш спертися, на що можеш розраховувати. Якщо це "ні", то це "ні". А якщо це "так", то ця людина точно тобі допоможе.
Наскільки тобі комфортно бути не на тій території, яка тебе сформувала, наскільки тобі комфортно бути у великому місті чи деінде? Наскільки це важливо для тебе?
Ні, не люблю великі міста. Я б хотіла жити біля природи. Хочу, щоб мої діти виросли в оточенні природи, у середовищі того, що створило щось більше, ніж людина. Бо коли ми в місті, ми постійно в оточенні людської праці, людських бажань чи проявів самореалізації. Всі будівлі навколо, дороги, магістралі, навіть рівненько висаджені квіточки та дерева – це все плід людської праці. А коли живеш біля природи, ти постійно поруч із чимось більшим, ніж ти сам. І що ти не можеш контролювати. І не лише безпосередньо, а навіть опосередковано, розуміючи, що це створила не якась інша людина: ковилу тут не посадила якась людина. Воно просто є. І це дуже приємне відчуття. Мені б хотілося, щоб дитина, навіть не усвідомлюючи цього, росла в такому оточенні.
Ти з такою любов’ю про це говориш, і виникає питання: чому ти досі у великому місті?
Розвиваюся. Заробляю гроші. Я приїхала вчитися у велике місто, бо тут був хороший університет, куди мені мріялося вступити, хоча я й не очікувала, що це станеться. Потім залишилася працювати, мені було цікаво попрацювати в театрі. Я хотіла, мріяла про це. І так я й залишилася. Тут, звісно, комфортніше будувати кар’єру, реалізовуватися, рости. Усьому свій час. Дитинство – час для того, щоб бути з природою. Потім дорослішання – час бути в соціумі, активно соціалізуватися, реалізовувати все, що навколо тебе, і всередині тебе. А потім, у дорослому віці, було б класно знову повернутися до чогось більшого.
Ти мене підштовхнула до наступного питання. Хочу поговорити про тебе і театр. Дуже смішно, до речі, коли тебе гугниш: якщо ввести "Артистка Чуприненко", на сайті "Дикого театру" бачимо "Чуприненко Марія артистка".
Все правильно, по факту так і є.
Скажи, наскільки театр тебе змінив? Чи не змінив? Чи підтримав? Чи підсилив твою артистичну діяльність? Які твої стосунки з театром зараз?
Театр багато мені дав. Багато того, що я можу виразити на сцені як "Артистка Чуприненко", у музиці теж. Я взяла досвід із театру, навчання, роботи як акторка. І це не про те, щоб бути кимось іншим, одягти образ "Артистки Чуприненко" і витримати дві години концерту. Це навпаки. Акторська професія, як на мене, полягає в тому, щоб знайти всередині себе щось потрібне, витягнути це в потрібний момент для вистави. І коли я співаю пісню, яку написала 8 років тому про те, як загубила туфлі, мені зараз не треба пам’ятати, як вони виглядали. Я можу знайти всередині себе відчуття тривоги, образи на світ, і коли співаю, це відбувається тут і зараз. Не треба уявляти чи грати – я дійсно переживаю це. Або коли я співаю про підлітковий вік, як допомагаю мамі, торгую на базарі в палатці. В цей момент я чітко відчуваю себе в тій палатці. І щоразу, коли співаю, відчуваю і біль і несправедливість. Бо дитина не повинна торгувати на базарі, дивитися, як однокласники проходять повз, і запитувати, може вони щось куплять.
Ти говориш про те, що театр, по суті, навчив тебе в потрібний момент дістати якусь емоцію і відпустити її. Але мені здається, що твоя музична творчість, яку ти окреслюєш у контексті "Артистки Чуприненко", насправді є для тебе регулярною ретравматизацією. Бо те, що ти часто згадуєш на сцені, заново тебе ранить. Особливо якщо це моменти, які дійсно були болючими. І мені здається, що і в контексті театру, і в контексті сольної музичної кар’єри будь-яка людина, яка виходить на сцену, має вміти якимось чином не дозволяти цим травматичним спогадам постійно себе ретравматизувати. Але я впевнений, що так виходить не завжди. Як ти гоїш свої ранки після концертів? Бо мені здається, що коли ти дістаєш із кишень усе, що тебе бентежить, турбує і певною мірою повертає в не надто приємний досвід, ти все одно залишаєш на собі якісь подряпинки. І їх потім треба гоїти. Як ти це робиш?
По-перше, мені здається, що я роблю це не просто так, що в цього є якась мета. І від цього мені легше. По-друге, я просто за своєю природою така людина, яка любить колупатися в собі. І я якось сказала про те, що все одно все життя буду плакати. І тут вибір: або просто все життя плакати, або співати й плакати. То, звісно, краще співати й плакати.
Фраза "Щоб не плакать, я сміялась", а у твоєму випадку зучить як "Щоб не плакать, я плакала і співала"?
Це хороше питання. Я, напевно, подумаю про це вдома. Я не знаю, що відповісти. Якогось свідомого процесу загоєння себе в мене немає. Знаєш, мені стає сумніше після концерту, якщо я відчуваю, що він був невдалий, коли щось не вдалося. Значно тяжче, ніж після якогось важкого концерту, де ми всі плакали разом із людьми. П’ятсот людей плакали разом зі мною. І от ми відчули цю єдність і спільність у якомусь досвіді. У тому, що ми не самі. І після цього я почуваюся суперщасливою – втомленою, виснаженою, але дуже щасливою.
Тобто все-таки цей обмін енергією з аудиторією тебе трохи компенсує?
Зцілює навіть. У процесі. У процесі ретравматизації воно одночасно і зцілює.
Колись я спілкувався про це з Dog Daughters. І їхній останній альбом Pandora’s Box насправді дуже провокативний, дуже екстравагантний: там дуже багато страшних і неприємних тем про російсько-українську війну, про те, що російські військові роблять з українськими дітьми, як просто вивозять їх з окупації на територію Росії. Але це все подається під таким щасливим, трохи авангардним соусом, з усмішками на обличчях. Бо вони розуміють, що умовна закордонна аудиторія, на яку вони працюють, має сприймати це легше. Вони не можуть просто вийти з постерами "Росія вивозить дітей з окупації", бо тоді їх менше людей буде слухати. І ось Соломія Мельник казала про те, що після кожної вистави їм потрібен період спокою і повної ізоляції від будь-яких подразників. Бо вони віддали й "пошкодили" себе на сцені, а потім потрібен час, аби відновитися. Чи в тебе теж бувають такі моменти, коли ти просто падаєш у якийсь провал після концертів, не виходиш на вулицю і ні з ким не спілкуєшся?
Я люблю спілкуватися з рідними людьми після концерту, бо для мене важливо розуміти їхню реакцію. Мені завжди хочеться вдосконалювати концерти, робити їх ще чистішими, точнішими. І я завжди збираю відгуки людей, яким довіряю, які бачили багато концертів. Питаю: чи спрацювало, чи не забагато цього було. Чи не забагато моїх емоцій було. Це теж частина роботи. Мені б хотілося, щоб це було ще точніше, щоб не було забагато цієї емоційності, від якої можна втомитися. Щоб усе було ідеально за балансом. І я збираю ці відгуки, думаю, що можна покращити. Або навіть якщо свідомо про це не думаю, вони все одно відкладаються, і потім я намагаюся щось змінити вже на наступних концертах.
Я вже казав тобі, що моя перша асоціація з тобою – це ніжність і вразливість. І хочу подякувати тобі за те, що ти зберігаєш у собі ці риси. Бо сьогодні це, скажімо так, не дуже "на часі". Популярно бути незламним, популярно бути впевненим, стійким українцем чи українкою, які попри масовані ракетні, балістичні обстріли все одно зранку наносять мейкап, ідуть на роботу, доглядають дітей, бачаться з друзями, живуть життя, як то кажуть, "трогають траву". І відповідно мене завжди захоплюють люди, які в усьому цьому дозволяють собі бути вразливими. Бо я розумію, що нам усім треба нагадувати собі про те, що ми сильні й незламні. Але я давно не згоден із думкою, що ми незламні. Бо зламатися може що завгодно, навіть бетон. Як тобі вдається залишатися ніжною і вразливою? Чому ця загальна тенденція на "незламних українців" на тебе не подіяла? Чи подіяла?
Я не думаю, що ніжність і вразливість – це щось про слабкість чи відсутність витривалості. Будучи вразливою і ніжною, я все одно розумію, що треба піти й зіграти виставу сьогодні ввечері, який би в мене не був стан. У мене навіть була ситуація, коли помер мій тато, а мені того дня треба було грати виставу. І я ніжна, і вразлива, але це не означає: "О, ну все одно, що тато помер, піду грати виставу". Я розумію й усвідомлюю цю втрату, але це не звільняє мене від відповідальності. Я думаю, що це шлях, який зараз проходять багато українців. Це не про те, щоб нічого не відчувати і просто як машина робити те, що ми маємо робити, вигризати свої території назад. Це про те, щоб розуміти, що ми відчуваємо, розуміти, що нам важко, але при цьому, як казала моя подружка Таня, яку я постійно зараз цитую: "Ну, не витримаю я – і що далі?". Тобто є час розуміти свій біль, бути з цим болем, але при цьому не лягти й не скласти ручки й ніжки, а щось робити далі.
Артисти, митці й люди культури дуже часто, принаймні мені так здається і з того, що я знаю з особистих розмов із ними, зараз вдаються до документації того, що відбувається. І творчість певною мірою перетворюється на документалістику. Навіть якщо це поезія, у ній усе одно фігуруватиме щось, що є, по суті, свідченням часу, в якому ми живемо. І ось це документування реальності насправді потребує дуже багато сил і ресурсу, щоб правильно інкрустувати й інтегрувати це в творчість, аби воно не перетворилося просто на список вражень від ранкових обстрілів. Я зараз фантазую, але все ж. І мені теж цікаво зрозуміти у твоєму випадку цей баланс між документуванням реальності й не-втратою себе в цій історії. Тому що більшість пісень, які ти виконуєш, – це документалістика. Чи ти ставишся до цього як до документалістики?
Ну, так. Я себе асоціюю з жанром документальної пісні. Коли треба було десь вказати жанр, не пам’ятаю, чи це було під час завантаження музики на стримінги, я зрозуміла, що не знаю, в якому жанрі співаю. І подумала: ну так, це документальні пісні. Є такий режисер Рома Бондарчук, він, до речі, з Херсонщини, багато знімав про Херсон – і художнього кіно, і документального., то колись він сказав, що не існує документалістики як чогось не художнього. Навіть якщо ми візьмемо запис із камер спостереження і виріжемо з нього якийсь шматок – це вже буде художній жест, бо людина сама обрала цей фрагмент. Тобто не існує якогось абсолютно об’єктивного документального кіно. Як і будь-якого мистецтва. І мені дуже подобається ця думка. Бо разом із нею зникає питання: де межа між документацією того, що відбувається, і творчістю. Я просто говорю про те, що добре знаю. І тому для мене це документальні пісні. Не тому, що я свідомо хочу щось зафіксувати. Не так, що: "О, Єрмаку вручили підозру – піду зараз писати про це пісню". Ні. Але те, що я зараз переживаю і що точно знаю, про це мені легко написати пісню. І через це вона буде документальною. Вона може бути написана більш художньо, через образи, складніше й закрученіше, а може бути дуже прямою й документальною. Це відбувається і так, і так.
Мені здається, що документалістика, особливо документалістика в контексті великої війни, в якій ми всі живемо, дуже часто потребує такого холоднокровного ставлення до того, що ти фіксуєш. Умовно, згадуючи нашу колегу Вікторію Амеліну, яка їздила на Харківщину і фіксувала злочини росіян, я впевнений, що попри всі емоції й вир болючих вражень, які вона переживала в процесі, їй усе одно доводилося трохи абстрагуватися, коли ти документуєш і фіксуєш щось, аби це було об’єктивно. І хочу запитати: як це відбувається в тебе? Чи ти зберігаєш цю об’єктивність?
Це не моя мета – бути об’єктивною. Що взагалі буде об’єктивним? Наприклад, коли документальна фотографка Ліза Букреєва їде фіксувати евакуаційний потяг із Покровська, вона більшість часу допомагає людям заносити торби. І тільки коли може – щось фотографує. То де тут об’єктивність, а де суб’єктивність? Складно сказати. Чи це зафіксований процес людей, які прощаються зі своїм домом, вимушено їдуть і забирають усе, що можуть? Так. Але чи багато в цьому самої Лізи Букреєвої, яка це фотографує? Теж так. Для мене ближчий саме такий підхід, коли ми все одно залишаємося, в першу чергу, людьми, а вже потім професією, яка виконує якусь задачу.
Скажи, будь ласка, чи відчуваєш ти різницю між "Артисткою Чуприненко" до повномасштабного вторгнення і після? В чому ця різниця?
Складно це відокремити, тому що повномасштабне вторгнення дуже вплинуло на мене як на людину. Воно мене сильно перевернуло. Я дуже шкодую про те, як поводилася і про що думала до повномасштабного вторгнення. І саме як артистка я почала серйозніше до себе ставитися вже під час повномасштабної війни. Я побачила, що мої пісні – це не просто якісь жарти, коли сидиш із сусідками на орендованій квартирі й співаєш разом те, що написала. Це може бути простір спільності, який здатен комусь допомагати. Раніше я про це не думала, мені не треба було про це замислюватися. Напевно, це і є найбільша зміна "Артистки Чуприненко".
Ти усвідомлюєш, що "Артистка Чуприненко" теж відповідальна за свої слова, коли виходить на сцену?
Я думаю, всі ми відповідальні за свої слова.
Просто не всі це усвідомлюють. І не всі готові це визнавати чи брати на себе цю відповідальність. Бо навіть сьогодні, після початку повномасштабного вторгнення, і взагалі після початку війни у 2014 році, люди багато разів повторювали: "Ну це ж мистецтво. Це для того, щоб люди отримували задоволення, щоб розважати". І чомусь відповідальність, на думку деяких людей, мистецтву не пасує.
Але мистецтво і розвага – це не завжди одне й те саме. Я вважаю, що ми всі відповідальні за те, що ми носимо будь-де – і в метро слухаючи, і в навушниках теж.
