Яків Гніздовський. Фото колаж: Суспільне Культура/Вікторія Желєзна
Для тебе знайомство, історія твоєї пристрасті, захоплення і бажання розповісти про Якова Гніздовського де почалася, як вона виглядала?
Я читала пошту, побачила лист від Суспільного, який називався… не пригадаю, але щось не очевидне. Мене потягнуло той лист відкрити, там був довгий список якихось імен і пам'ятних дат. І в тому списку побачила прізвище Якова Гніздовського. І в мене клікнуло.
А ще я навчалася на культурології в Могилянці. Мій профіль був культурологічне мистецтвознавство. Я займалася історією мистецтва в широкому соціально-політичному ключі, проходила класичне стажування у відділі графіки в Національному художньому музеї. Тоді ще там жодної роботи Гніздовського не було, але я мала якусь експозицію до графіки, мала поняття, як це працює. І потім за багато років в Нацмузеї була виставка перша Якова Гніздовського, на яку я пішла. Подивилася і побачила одну непримітну роботу. Це була рослинка дуже проста. І в мене стався ефект (синдром – ред.) Стендаля (або флорентійський синдром — психосоматичний стан, за якого людина відчуває сильне фізичне та емоційне потрясіння у відповідь на споглядання творів мистецтва, може виникати через надзвичайну красу природи – ред.) Щось мене дуже сильно в цій роботі афектувало. І я навіть не могла зрозуміти, що саме. Вона справді була дуже лаконічна. Але виконана в техніці дереворізу. Яків Гніздовський розрізняв дереворит і дереворіз. І там є оце чорне і зелене. Є щось від чорної жирної чорноземної землі. І ця рослина, перше зелене ранньою весною. Воно дає щось архетипічне, що земля вродить і переживемо. І коли я читала того листа, в мене одразу до цієї роботи, до цього стану. І я подумала, що вже не займаюся історією мистецтва багато років, але займаюся кіно. І якщо є якась людина, яка може між цими світами навести місточок, то це, напевно, я. І я б мала це зробити.
В цій історії є кіт. Сюжетну лінію і спосіб викладу історії саме таким чином як ти придумала, як до цього прийшла?
Я думала, як це зробити. І знайшла. І це справді документальна історія. Наш кіт в фільмі – це актор. Але в нього є реальний прототип: кіт Жиром. Я знайшла історію, що в Якова були дуже серйозні стосунки з одним котом на ім'я Жиром у Центрі мистецтв у Вірджинії. І вони задокументовані. Це реальний факт. І мене ця історія дуже вразила. Я подумала, що тварини – це все, це сенс. І що треба від імені котика розказати про Якова. І що це точно буде не тривіально. А ще в мене була така амбіція, щоб це сподобалося широким колам, зокрема дітям і молоді. Бо останніх нічим не можна зацікавити, крім котика.
Я не шукаю легких шляхів. Це було непросто, але найскладніше було знайти цього кота. В якийсь момент я думала вже відмовлятися від цієї ідеї. Є одна пані в Україні, яка профілюється на роботі з тваринами в кіно. Ми з нею зв'язалися. В нас був кастинг, ми орендували студію, вона привела своїх ігрових котів, які в рекламах знімалися. Я кажу їй, що мені треба кота зі смужками. В мене були певні візуальні параметри. Але ці коти виявилися повним розчаруванням. З'ясувалося, що смужки в камері не читаються. Хутро – це дуже складний візуально образ. Око людське бачить смужку, але це певна ілюзія бачення. А камера більш прискіплива. І ти очима бачиш смужку, а в кадрі ні. Було дуже сумно. Ці коти не були здатні нічого зробити. Коти абсолютно дикі, не можуть погляд зафіксувати, всидіти на місці, їх направити майже нереально.
Далі я ходила по людях, дивилася вдома цих бідолашних котиків. Але вони дуже погано реагують на чужих людей і на чужі простори. І я вже думала, що треба буде робити анімацію, але це дорого, будуть якісь компроміси, я не є режисеркою анімації, це не мій жанр. Аж тут одного разу мій чоловік пішов гуляти з нашим псом у парк. І одна собачниця розповіла історію, як їхала в таксі і там був такий котик. І вона показує фото, зняте вночі з поганим світлом, поганої якості. І навіть на ньому котик візуально ідеальний. Саме такий, як мені треба, де контрастні смужки працюють. І ми почали доймати службу підтримки таксі, щоб вони нам дали контакти цього водія. Вони казали, що це конфіденційні дані. Але врешті ми їх убалакали, набрали цього водія. Він військовий, взяв цього котика для свого молодшого сина. Але котик був дуже шкодний і дружина сказала забирати. І так вийшло, що він військовий водій, постійно їздить. І цей котик з ним постійно їздить. І котик дуже через це соціалізований, звиклий до людей, допитливий. Нам дуже пощастило, бо в нього був вік підлітковий, йому ще цікаво. І він був просто зіркою. Є певна специфіка роботи з твариною в кіно, але він зробив все і навіть більше. Даня його звати, він із Троєщини.
Як ти бачиш взагалі в культурному процесі феномен української еміграції, подальшого його впливу на культурний процес і того, що ми маємо зараз? Чи проводиш ти паралелі, чи думаєш і думала про це, роблячи цю картину?
Ця історія для мене дуже особиста. У мене є кровні родичі в Уругваї. Одна з гілок моєї родини рівня прадіда опинилася в Південній Америці на початку XX ст. Це була хвиля міграції, коли селян Східної Європи – вони добре вміли обробляти землю – запрошували в Новий світ. В мене живе пів родини в Штатах. Половина Чикаго – це якісь мої родичі.
У випадку з дослідженням, яке я проводила в рамках цього фільму, я була шокована. Чим далі в це пірнала, тим більше розуміла, що якби не потуги української діаспори, особливо покоління Якова Гніздовського… Ці люди пройшли табори, опинилися в часи Другої світової війни в Європі і потім велику частину за наказом Трумена в Штати направили, хтось у Британію – у нас би не було незалежності. Це люди, які нам зберегли мову, тяглість, пам'ять, політичну традицію опору, мистецтво класичне, етнографічне від вишиванок до якихось дуже потужних речей авангардних. Ми дуже недооцінюємо внесок, який діаспора зробила Північної Америки, бо вона кількісно велика. Але також Британія і Німеччина. Цим людям треба дуже подякувати. Ми дякуємо тим, хто сьогодні нас захищає і тим, хто нам зберегли ось це все. Бо те, що тут робив Радянський Союз, сам характер цього імперіалізму, був пов'язаний з тим, щоб знищити пам'ять, культуру, мову, самосвідомість. І діаспора мала можливість і достатнє розуміння, як це важливо. І нам це все зберегла. І перша "Червона рута", де вперше прозвучав гімн України публічно у 1989 році в Чернівцях – тоді скинулася грошима вся діаспора, особливо канадська. І ми маємо від "Братів Гадюкиних" до Віктора Морозова і Жданкіна – дякуючи їм. Тому тут неоціненно безкінечно багато діаспора зробила. І ми є завдяки ним.
І другий момент – те, що сьогодні 10 млн українців за різними даними за кордоном. І нам треба з цим працювати. І ми це можемо обернути в можливість, в силу нашу. Ми маємо розкіш, бо у нас є державність. І у нас є такі амбасадори. У нас є 10 млн наших людей по світу – цих свіжих. А є ще стара діаспора, є діаспора 1990 років. А є досі українці, які ніколи, може, не були в Україні, але в четвертому коліні говорять українською. І це є наші люди. Я би на це пропонувала дивитися, як на те, що це є наші посольства, острови України в світі. Це є велика сила. І ми маємо її помислити, усвідомити і обернути собі на користь, інструменталізувати навіть. Це діалектика, сполучені посудини: українці там – в буржуазному світі, і рух опору, який все-таки мав тяглість тут. Вони його дуже підживлювали і що наші люди тут – не знаємо, як би було, але було б дуже важко їм впоратися.
Надія Парфан. Фото: facebook Nadia Parfan
Процес вибудови українського кінематографу…
Може ми тут в авангарді виступаємо, може ми йдемо попереду всіх. Тема ідентичності – це ніби і очевидно. Але мене аж дивує, наскільки вона залітає, відгукується. Навіть може не так творцям, як аудиторіям. Є дуже сильний запит глядачів розібратися, хто ми, що ми, звідки прийшли. А ми ж служимо людям! Дуже іронічно дивитися якесь, наприклад, європейське кіно. Мені просто нудно від їхніх проблем. Наші ж герої, воїни, воїнки, які роблять складні вибори і навалюють, і далі йдуть, і матері, які воюють, і дітей ще встигають виховувати. Тріумф вітальності і вибору свідомості. Ми в авангарді! І цей моральний релятивізм, і якась втрата моральних орієнтирів – ми з цього вийшли. Бо ми теж такі були досить аморфні, не просто колоніальні. А тут попрокидались якісь красиві, гідні люди. Це достойно виглядає. І я думаю, що європейцям – кажемо саме про них, бо решту світу, на жаль, ми не знаємо – їм або байдуже, або вони захоплюються нами. Байдуже, бо ми не можемо пробити стіну якоїсь дистанції, що це не про них. Це проблеми Старого світу трошечки інертного і такого, який забув ціну свободи і гуманізму. Мені б дуже цікаво було дивитися, наприклад, на Південну Америку. Кіно Бразилії теж дуже політичне завжди. Вони копають свою історію, борються за тяглість, щоб знати правду про самих себе.
Як нам ще поговорити про Україну, аби зацікавити міжнародного глядача закордонного? Це питання стоїть ще для кінематографу? Український кінематограф хоче сподобатися закордонній аудиторії?
Це нормально не прагнути іти на експорт. І навіть є певне засилля особливо фестивальної документалістики, яка в Україні дещо очевидно читається. В мене чоловік воює, кум, брат, сват, на Ютубі ролики. А західна аудиторія – це трошки упаковано в артову форму – дивиться, і щось впізнає про екзистенцію війни. А ми просто знизуємо плечима. Дуже нормально працювати на запит нашої національної аудиторії, бо можна бути цікавим світові лише коли в нас своя економіка культури, індустрія міцна. І тому це добре, це нормально.
Я працюю зараз над новим проєктом. Він отримав фінансування в Польщі. І я маю амбіцію щось сказати про нас, про війну, воно буде і локальним, і універсальним. І шукаю спосіб про це говорити. Це дуже важко, бо ми в цьому перебуваємо, бо в нас тут несеться. Але ми пробуємо, хочемо і мусимо, бо нам треба якось достукуватися.
Що ми маємо робити зараз, аби вибудовувати і робити все-таки це з нашою стратегічною візією? Що ми маємо робити на цьому етапі?
З XIX ст Франція винайшла політику культури. Вони це придумали і багато інших країн наслідує це. Не можна вірити, що культура не на часі або не в пріоритеті. Або наша культура в пріоритеті, або чужа. Тому що ринок: Інтернет, Netflix. І або ми платимо гривнею і вона іде в американську, польську чи російську економіку з прослуховування музики на стрімінгах, або йде до нас на робочі місця, податки. І тут кожний має робити вибір. Якщо з такої перспективи дивитися, що це наші гроші національні, то може не такий вже і поганий той український фільм. Можна вже йому дати шанс. Бо та копійочка, яку ти вкладеш, вона трошки, але вернеться. Дороги, тролейбуси, школи, лікарні – воно все туди йде. І я думаю, що процеси загалом, тенденції правильні і здорові. Тільки трішечки не вистачає розуміння того, що культура – це елемент національної безпеки. Дійсно дуже просто і банально. Або в нас є свої способи розповідати про себе і світ, або ми чужі маємо.
Що може зробити кожен, не будучи зі сфери культури?
Треба виділити якусь свою умовну десятину, скільки б це не було. Наприклад, якщо ви студенти і у вас стипендія. Якийсь відсоток цієї стипендії. І щомісяця платити за що хочеш: купи книжку, електронну книгу, піди на виставу, поїдь в найближче місто в кіно, але просто інвестуй. Плати гривнею, обери собі на цьому ринку – точно вже знайдеться хоч щось, що підходить особисто тобі. І системно і регулярно, щоб цей відсоток був. Донатити і вкладати в культуру!
Цей фільм буде абсолютно безкоштовно доступний на Ютубі. Тому подивіться, і кому сподобалося, ці грошенята або на донат, або реінвестиція в українську культуру.
