Ілюстративне фото lexinform.com.ua
Стратегія до 2030 року
Понад чотири роки мільйони українських дітей живуть за кордоном. Чи маємо ми уявлення про те, що з ними відбувається, і чи можемо ми їх повернути у найближчій перспективі?
Це ціла стратегія в рамках цільової державної програми до 2030 року. І звісно, як державний службовець, я міг би говорити гаслами і канцелярською мовою. Але скажу головне: для державної політики нам потрібно не повернути гасло, а створити причини жити, працювати і будувати майбутнє в Україні. Що робити з тими, хто вже за кордоном і з тими, хто залишився? Це вже різна аудиторія, вони живуть у різних вимірах і мають різне бачення багатьох речей. Зокрема, і тих подій, які відбуваються в Україні. Відтак, з ними треба працювати по-різному.
Комунікаційний розрив: чому розмова з молоддю та батьками запізнюється
Учнів 10-11 класів батьки масово вивозять за кордон через страх подальшої мобілізації. Складається враження, що процес відбувається, але держава чи вдає, що його не помічає, чи не знає, що з цього приводу сказати. Чи ведеться публічно притомна розмова на цю тему, і чи є план дій?
Комунікації не вистачає. Але зараз цей процес налагоджується. Ми зараз проводимо великий форум, до якого поєднуються різні країни світу. Українські організації та спільноти за кордоном виходять на онлайн платформу, також збирається офлайн багато молоді, яка вже повернулася в Україну, і ми робимо місток. Держава стає комунікатором і медіатором. Тривалий час справді не вистачало комунікації від державних інституцій із молоддю та її батьками. Але процес виправляється, і найголовніше – це те, що у нас є інструменти , конкретна дорожня карта щодо того, як ми будемо працювати з тією молоддю, яка залишилася і з тією молоддю, яка виїхала за кордон. Єдине, що держава з об'єктивних причин не може сьогодні гарантувати – це безпекові умови. Але ми можемо говорити про те, що держава може дати. Це економічна самозарадність. Тобто кожна молода людина може бути самозарадньою. А якщо ми подивимося на дослідження наших міжнародних партнерів, то побачимо, що 71% респондентів за запитання про те, чого вони хочуть, різними формулюваннями сказали одне – гроші. Тобто там, де є гроші, говоритимуть про освітній напрям, працевлаштування, кар’єрне стажування та кар’єрне консультування. І все це ми вже готові надавати, ба більше – вже надаємо. У нас є розроблені програми, і сьогодні, до речі, ми презентуємо їх на форумі "Вдома краще".
Денис Мінін. Фото: facebook
Програма першого повернення: компенсації, житло і швидкий старт роботи
Якщо говорити про вимір війни, то вона в часі може або обмежувати, або відкладати певні процеси. І якщо говорити про стратегії, то вони передбачають, що після завершення війни будуть створені умови – або ж вони розробляються вже зараз – для того, щоб діти, які виїхали за кордон, адаптувалися, почали навчання й уже не один рік перебуваючи в іншому середовищі, до якого звикають, повернулися до України. Ми не говоримо про батьків – ми говоримо саме про дітей, які мають більше можливостей там залишитися, зачепитися. Чи є вже практичні програми, ініціативи, які дозволяють дітям з-за кордону планувати переїзд сюди? Якщо йдеться про тих, хто вже може, наприклад, працювати або знаходити себе в якихось інших освітніх ініціативах?
Я конкретно відповім на ваше запитання. Для того, щоб почати працювати з молоддю, яка зараз перебуває за кордоном, ми вже створюємо українські молодіжні хаби в інших країнах. Це і Варшава, і Прага, і Берлін, і Вільнюс, і Бухарест тощо. І давайте так: це не "культурні вечори", а реальні точки зв’язку, де є стажування в Україні, кар’єрні програми, волонтерські місії, гранти – до речі, президентські та державні гранти. У нас це вже є не лише від міжнародних партнерів, а й від України. Це також елітні школи, програми "Приїдь на два тижні" та "Відбудова України". Тобто за рахунок таких компонентів ми починаємо працювати з молоддю за кордоном. Далі підключаємо освітні можливості, спільні програми українських та європейських університетів, які відкрилися вже під час війни в Україні, щоб молодь могла навчатися і за кордоном – онлайн, і офлайн безпосередньо тут, в Україні, у різних містах. Звісно, не у фронтових громадах. І програма першого повернення – це, до речі, конкретна програма: компенсація переїзду, допомога з житлом на 3–6 місяців, швидкий доступ до роботи – там, де я вже говорив про стажування, а також, звісно, юридичний супровід і психологічна підтримка. Бо зараз молодь потребує ментально-психологічної підтримки.
Чи багато людей уже користуються цією програмою і цією можливістю? Чи можна вже говорити про якийсь результат?
Давайте так: процес тільки започаткувався, але він уже пішов. Конкретну статистику чи результати соціології я вам зараз точно не наведу. Говоритиму з того, що бачу сьогодні. У нас на форум "Вдома краще" зареєструвалося понад тисячу учасників. І це молодь, яка перебуває за кордоном. Я зараз не враховую тих, хто приходить офлайн.
Як вибудовується нова модель роботи з молоддю
Тобто це вже певна спільнота? Я хотів би конкретніше поговорити про ці мотиваційні токшоу і кампанію "Вдома краще. Як це працює? Бо, знаєте, на превеликий жаль, іноді, коли держава комунікує, вона комунікує як держава. Що я маю на увазі? Вона щось говорить устами конкретних представників істеблішменту, а люди, сім’ї, діти, особливо підліткового віку, які органічно не сприймають фальш, кажуть: "Ну так, звісно", і йдуть у протилежний бік від того, куди їх кличе держава. А от для цієї щирої, відвертої розмови – що зроблено? І хто на них приходить?
І тут буде хибно говорити, що держава чи державні інституції роблять це лише для того, щоб "прокатати" гасла й канцелярську мову. Молодь, звісно, частково не довіряє державним інституціям. Але я хочу зазначити, що вже є велика робота громадських організацій в Україні, приватного бізнесу, великого українського бізнесу, які імплементують цю молодіжну політику повернення молоді з-за кордону й працюють із тією молоддю, яка залишилася тут. І ми вже почали конкретний процес – буквально руками й ногами робимо цю роботу разом із приватним бізнесом, приватними ініціативами, які не належать до держави.
Як змінюється престиж професійної освіти в Україні
А які це інструменти?
Наведу простий приклад. Професійно-технічна складова, система освіти. Раніше, ще з пострадянської, совкової історії, молодь сприймала заводи, фабрики, виробництво як щось брудне, запилене, несучасне й немодне. Сьогодні професійно-технічна освіта – це топ-1 в Україні за престижністю й за тим, скільки там можна заробляти. І я зараз навіть не беру мілтек-компонент чи мілітарний напрям, який активно розвивається в Україні. Я говорю про виробничі потужності, які готові приймати молодь. Там ти не працюєш у бруді – ти працюєш на ЧПК, із числовим програмним керуванням, за комп’ютерами, у сучасних професіях. І вже можеш отримувати від півтори до трьох тисяч доларів. А це, до речі, рівень заробітної плати в європейських країнах. Тобто ми говоримо молоді не просто: "Повертайся". Ми кажемо: "Приходь – у нас є для тебе стажування, освітній компонент, професійно-технічна складова". Тобто є ціла дорожня карта. Ми тебе швидко навчаємо – не за 4–5–6 років, а значно швидше. Ми можемо перекваліфікувати людину за 3–6 місяців, після чого вона вже може йти працювати й отримувати такі гроші. Тобто не обов’язково їхати за кордон – у Польщу збирати полуницю за 800–1000 євро. Ти можеш бути в Україні, бути поруч із сім’єю, розвивати власну економіку й заробляти більше, ніж у Європі. І це вже відбувається. Є багато прикладів того, що нашому виробництву – і приватному, і малому бізнесу, і великому бізнесу в Україні – критично не вистачає кадрів. І роботодавці готові платити великі гроші. І ми повинні це показати молоді, щоб залишалися ті, хто тут є, і поверталися ті, хто зараз за кордоном.
Українська молодь за кордоном: втрата чи ресурс для держави?
Ми знаємо, як Росія своїми різними десантами – дипломатичними, культурними, мистецькими, будь-якими – впливає і має велике лобі, починаючи навіть із низових рівнів. Чи можемо ми так само тримати контакти з тією молоддю, яка, наприклад, обирає залишатися за кордоном, і не втрачати її тільки через те, що вона не повертається до України, а навпаки зробити її нашим своєрідним "десантом", який може працювати на різних рівнях на Україну?
Так, я з вами повністю погоджуюся. Тим паче зараз є дуже велика проблема – протидія ІПСО та російській пропаганді. І те, як вони впливають, уже не лише на людей старшого віку, а й цілеспрямовано – на українську молодь. Ми бачимо, як це відбувається і в соцмережах, і в інтернеті, і в медіа, і скільки ресурсів на це виділяється. Ми вже комунікуємо з цією молоддю. Вони, до речі, проводять дуже багато заходів – і за кордоном, і в Україні – які стосуються національної ідентичності, утвердження української громадянської та національної свідомості. Це не просто офлайн-заходи, де ми говоримо про патріотичне виховання. Це безпосередньо протидія тим процесам, які йдуть від скаженого сусіда. І якщо говорити ширше – це кібербезпека, медіаграмотність тощо. І тут уже діє ціла урядова програма, про яку я говорив, яка визначає пріоритети. Тобто зараз молодь бере участь у процесах соціальної згуртованості, психоемоційного благополуччя та економічної спроможності. Усе це вже відбувається, і ми ведемо в цьому напрямку велику роботу. І тут дуже важливо сказати, що молодь має бути не просто цільовою аудиторією, а співтворцем. Тобто створювати молодіжні ради, узгоджувати бюджети участі, залучатися до відновлення громад і проводити роботу з ветеранами. До речі, якщо говорити про молодь, важливо окремо проговорити, що нині є багато молодих ветеранів – тих, хто продовжує виконувати бойові завдання на лінії бойового зіткнення, і тих, хто вже став ветеранами через поранення чи демобілізацію. Я наведу приклад. Я сам три роки виконував бойові завдання у складі підрозділів спеціальних операцій, у групі безпілотних систем. І в моїй групі з восьми людей шестеро були хлопці віком від 18 до 21 року. Вони могли б жити звичайним життям, пити каву в Києві, але вони пішли захищати Україну і тримати наші кордони. І ця молодь, до речі, багато з цих молодих ветеранів не виїжджають за кордон. Вони залишаються тут, але продовжують спілкуватися з молоддю за кордоном, заохочують її, розповідають, чому варто повертатися, які є професії і як вибудовувати подальшу комунікацію.
