"Вінницьке медичне ралі 2026". Фото: moz.gov.ua
Як народилося медичне ралі
Сьогодні, 27 травня, – День екстреної медичної допомоги. І розмову хотілося б розпочати з важливої події, яка відбувається вже не вперше. Йдеться про "Вінницьке медичне ралі – 2026". Ваша громадська організація була причетна до організації цієї події. Розкажіть про задум цього заходу: з чого все почалося, і як він змінюється з року в рік?
Якщо почати з невеликої історичної довідки, то, напевно, вперше українці потрапили на такий захід у 2006 році – тоді медичне ралі проходило в Чехії. Команда українців зі Львова, з Центру медицини катастроф, поїхала туди, подивилася, надихнулася, і вже у 2008 році були організовані перші українські ралі. Цього року відбулися вже 12-ті ралі. Наприклад, ті, що мали пройти у 2021 році, розпочалися буквально напередодні повномасштабного вторгнення. А вже наступного дня, коли нас атакували, бригади та керівники були змушені роз’їхатися по своїх областях, щоб займатися порятунком людей. Тому ті ралі були скасовані й не враховуються. Основна мета заходу – гуртування системи екстреної медичної допомоги, обмін досвідом, а також певний зріз компетенцій. Адже це все-таки змагання, і щороку є призи, за які команди борються.
А що це можуть бути за призи? Розумію, що за всі ці роки вони були різними.
Так, за всі роки вони були різними. У попередні роки головним призом був автомобіль швидкої допомоги. А цього року ми пішли трохи іншим шляхом. Загальний призовий фонд становив понад 350 тисяч євро. До нього долучилися Червоний Хрест, регіональне управління ВООЗ, Українсько-Канадський фонд. Команди отримали медичні укладки, "батерфляї", манекени – тобто різне спорядження, необхідне або для роботи, або для навчання. А головний приз цього року – це відповідальність представляти Україну у 2027 році на міжнародній арені, саме на чеських ралі.
Скажіть, цей фонд, про який ви згадали, як саме витрачався?
Це не про те, що фонд витрачався. Ми приблизно оцінили обладнання та майно, які надали громадські організації, і саме це стало призовим фондом для команд. Цьогоріч призи отримала кожна команда, а переможці – ще й додаткові спеціальні відзнаки.
А скільки людей долучилося до цих змагань?
Загальна кількість відвідувачів перевищила 500 осіб. Це ті, хто прийшов подивитися. Якщо ж говорити про учасників, то цьогоріч брали участь 29 команд – загалом 89 людей. Це були 24 команди центрів екстреної медичної допомоги, команда ДСНС, приватна клініка "Імпульс", а також команди з Литви та Польщі. Окрема гордість – команда 4-го окремого медичного батальйону 3-го армійського корпусу, яка теж брала участь у змаганнях. Якщо говорити про організацію, то це – багато місяців підготовки. До процесу було залучено приблизно 80 людей, з яких 65 – судді та їхні помічники. Адже кожна команда поступово проходила 10 завдань.
Я розумію, що такі речі краще один раз побачити, але все ж розкажіть нашим слухачам, як це відбувається.
Ми намагалися нічого не вигадувати щодо клінічних сценаріїв. Брали історії та випадки, які реально траплялися протягом попереднього року, і перетворювали їх на навчальні сценарії. Було 10 конкурсних завдань, і мета полягала в тому, щоб кожна команда пройшла всі ці етапи. Завдання були різними – спеціально зробленими так, щоб не повторювалися. Команди працювали і з масовою травмою, і з наданням допомоги дорослим та дітям, і з травмами, і з випадками зупинки серця та серцево-легеневої реанімації. Тобто це була велика різноманітність клінічних випадків, із якими медики можуть зіткнутися у своїй роботі. Усе відпрацьовувалося за затвердженими алгоритмами, які діють в Україні, зокрема відповідно до рекомендацій Європейської ради реанімації. Команда отримує виклик, приїжджає на місце й бачить, наприклад, ДТП: мотоцикліст потрапив в аварію і має проникаюче наскрізне поранення. І далі починається їхня робота. Вони мають оцінити стан постраждалого, визначити, критичний він чи ні, почати надавати допомогу, взаємодіяти з поліцією та ДСНС – адже це теж важливо. На масових випадках, як правило, працює не одна бригада. Команда викликає ще дві на допомогу, і далі вони мають працювати разом. Також відпрацьовується ситуація з великою кількістю постраждалих і необхідністю визначення черговості надання допомоги. Акторів, які були залучені як умовні постраждалі, було приблизно 100 людей. Серед них – кілька дітей віком від 6 до 10 років. Дуже допоміг Вінницький медичний коледж: більшість студентів були залучені як умовні постраждалі. Для них це теж став цікавий досвід і знайомство з професією екстреної медичної допомоги.
Ігор Збишко. Фото: facebook
Як зробити роботу екстрених служб безпечнішою: нові виклики для системи
А хто були ті 500 глядачів?
Кожен регіон привозив свою команду підтримки. І, як правило, завжди дуже багато місцевих жителів. Адже змагання щороку проходять у новій області, тому долучаються і представники органів державної влади, і міст, і області, і департаментів, і лікарень – усім цікаво подивитися, як це відбувається. Бо це два дні постійного руху: карети швидкої допомоги, мигалки, всі кудись їдуть, біжать. Дим, спецтехніка. До речі, цього року у нас був дуже цікавий сценарій, пов’язаний із безпекою – із безпечним простором для працівників екстреної медичної допомоги. І саме це цьогоріч є основним меседжем 27 травня. Тобто не лише в Україні, а й у всьому світі сьогодні говорять про те, як зробити простір, у якому працюють медики, безпечнішим. А для України це особливо актуально. Йдеться про відпрацювання стандартних операційних процедур, певної послідовності дій, коли ми наголошуємо: безпека працівників має бути на першому місці.
Можете сказати, в яких областях уже проходили ці змагання? І чи завжди це обласні центри?
Коли змагання проводилися в Чернівецькій області – це було неподалік Чернівців. В Івано-Франківській області – у Яремче. Коли це була Рівненська область – то на межі Рівненської та Волинської областей. У Тернопільській області – у Кременці. У Хмельницькій – у Кам’янці-Подільському. Ми завжди шукаємо такі локації, де є можливість усе це організувати. Уявіть собі: понад 20–30 автомобілів швидкої медичної допомоги, які постійно рухаються, плюс велика кількість автомобілів поліції та ДСНС, які теж безпосередньо залучені як координуючі служби й учасники надання допомоги.
Я ще хочу трохи поговорити про Всеукраїнську раду реанімації. Хто входить до її складу і чим займається організація?
Це професійне медичне об’єднання лікарів, парамедиків, фельдшерів і працівників системи екстреної медичної допомоги. Але серце нашої організації – саме догоспітальний етап, тому що система екстреної медичної допомоги значно ширша. Вона починається з домедичної допомоги, продовжується догоспітальним етапом і завершується раннім госпітальним етапом, коли постраждалий уже потрапляє до лікарні та отримує необхідну висококваліфіковану допомогу. Усі ці етапи разом і формують систему екстреної медичної допомоги. І від того, наскільки якісно спрацювала кожна ланка, дуже сильно залежить загальний результат. Наші члени – це передусім працівники догоспітального етапу, центри екстреної медичної допомоги, які є в кожній області. Основний напрям розвитку організації – саме догоспітальна допомога. Але ми намагаємося працювати комплексно, бо кожен наступний етап має логічно продовжувати попередній. Саме тоді це реально впливає на якість допомоги. Організацію створили у 2011 році. Сьогодні маємо близько 4 тисяч активних членів, які так чи інакше залучені до її діяльності. Основна мета – реалізовувати ініціативи, проводити заходи, займатися адвокацією, тобто робити все, що допоможе покращити систему екстреної медичної допомоги для громадян України.
Європейські стандарти для українських медиків: як оновлюють протоколи
Давайте поговоримо про освіту та підготовку кадрів. Ми розуміємо, що багато медиків загинули, виконуючи свою роботу. І це, очевидно, не надто мотивує нових людей іти в професію – принаймні зараз. Можливо, я помиляюся, тож виправте мене. І ще – як змінюється медична освіта?
Зрозуміло, що в системі екстреної медичної допомоги сьогодні є багато проблем. Щось вирішується, щось змінюється. Але нашим основним фокусом як організації є освіта.
А як саме ви можете впливати й допомагати?
Усе починається з адвокації. Ми допомагаємо державі створювати нормативні документи, які регулюють етапи надання допомоги. Першим таким документом стали 28 протоколів, які, здається, у 2014 році вдалося затвердити на рівні Міністерства охорони здоров’я як порядки надання допомоги при різних станах пацієнта. Тобто цей шлях розпочався ще у 2014 році. Рекомендації Європейської ради реанімації оновлюються кожні п’ять років. Минулого року ми отримали нові оновлення і вже розпочали роботу над тим, щоб оновити національні протоколи відповідно до сучасних європейських рекомендацій. Адже протягом п’яти років проводяться дослідження, після чого робляться висновки: що потрібно змінити, щоб допомога була ефективнішою. Але після ухвалення всіх нормативних документів вони самі по собі не починають працювати. Потрібно навчити людей діяти по-новому. І це дуже важлива складова. Бо поки людина не навчиться новому підходу, вона, найімовірніше, продовжуватиме діяти по-старому. Тому всі зміни, на які ми впливаємо, проходять через освіту. Ми працюємо і з додипломною освітою, і з медичними університетами. Сьогодні гарним прикладом є університет Богомольця, де рекомендації Європейської ради реанімації та частину навчальних програм уже імплементують у додипломну освіту для студентів різних курсів. Студенти поступово проходять ці програми за модульним принципом. І я можу впевнено сказати, що на виході з університету вони вже значно краще готові до надання екстреної допомоги, ніж це було раніше. Попереду ще довгий шлях, щоб докорінно змінити систему додипломної та післядипломної освіти й мати достатню кількість сертифікованих навчальних програм, які реально впливатимуть на якість підготовки. Ми також намагаємося запускати різні проєкти разом із міжнародними донорами. Маємо підтримку Всесвітнього банку, ЮНІСЕФ, Червоного Хреста, ВООЗ. У кожного партнера – свій фокус. Оскільки ми велика організація і маємо спроможність реалізовувати різні напрями, то в одному проєкті ми готуємо громади до критичних ситуацій, в іншому – відділення екстреної медичної допомоги у прифронтових зонах до масових випадків. В окремих проєктах працюємо з дітьми та вчителями у школах, бо вони також мають уміти надавати домедичну допомогу. А в інших – займаємося підготовкою спеціальних служб і військових.
Наскільки український досвід може бути цікавим колегам з інших країн?
Не хочеться повторювати заїжджену фразу про "унікальний досвід", але це справді так. Сьогодні Україна має досвід, який може стати потужним інструментом для розвитку не лише нашої медицини, а й загалом вплинути на готовність європейських країн до кризових ситуацій. Ми накопичуємо цю інформацію, проводимо окремі дослідження, аналізуємо висновки. І вже на основі цього можна або змінювати навчальні програми, або створювати додаткові модулі, які враховуватимуть отриманий досвід. До 2022 року ми не мали такого досвіду роботи з травмою, який отримали після початку повномасштабної війни. І, на жаль, сьогодні такого досвіду більше немає ніде у світі.
