Афіша фестивалю. Пресслужба Львівської міської ради
"Це простір, де можна побути чесним, поплакати, згадати Іру і своїх близьких людей"
Майже два роки тому, 29 травня 2024 року, загинула на фронті журналістка, менеджерка департаменту Дирекції регіонального мовлення Суспільного, парамедикиня медичного батальйону "Госпітальєри" Ірина Цибух. А 1 червня їй виповнилося б 28 років. Чим цьогорічний фестиваль "ЧекаFest 2.0" буде відрізнятися від минулорічного?
Катерина Даценко: Мабуть, тим, що ми ретельніше до нього підготувалися. І цей фестиваль, мабуть, більш усвідомлений, зокрема з нашого боку. Ми точно знаємо, які Іринині цінності ми б хотіли донести, про що б хотіли поговорити. І найголовніше — ми визначили, що цей фестиваль для своїх. Для тих, кого б ми хотіли там бачити.
Тобто — буде обмежене коло запрошених? Чи як це розуміти?
Катерина Даценко: Ні-ні, приєднатися може будь-хто. Фестиваль для своїх — мається на увазі, що кожна людина може знайти собі дуже близьку по духу іншу людину. Тому що, зокрема, нам писали багато сімей загиблих, тобто ті люди, які теж відчували втрату. Це простір, де можна побути чесним, поплакати, згадати Іру і своїх близьких людей.
Марина Круть: Абсолютно погоджуюся з Катериною, ми в цьому році підійшли до фестивалю набагато усвідомленіше. Досвід минулорічного фестивалю показав наші слабкі та сильні сторони. Тому цьогоріч, надіюся, що все буде набагато ліпше. Зокрема, для себе можу відзначити, що, на відміну від минулого року, цьогоріч у нас є панель про Ірину. Саме про Ірину. Ми починаємо фестиваль фактично із цієї панелі. Усі ми, хто знав Ірину особисто, або ж дізнався одразу після її смерті, знаємо, хто вона, розуміємо, про що вона, і нам не потрібно розповідати її біографію. Але до нас приходить дуже багато інших, абсолютно різних людей, для яких Ірина стала чимось абсолютно новим, коли вони побачили у соцмережі першу згадку про "ЧекаFest" та дівчину на афіші. Вони починають детальніше розбиратися, і ми розуміємо, що з кожним роком на фестивалі нам потрібно буде все більше і більше розповідати про Ірину.
"Вона використовувала кожен вільний момент, який тільки могла, для мене"
А можете розповісти про вашу дружбу з Іриною? Як давно ви були знайомі? Можливо, з чого почалося ваше знайомство?
Марина Круть: Я не пам'ятаю точно, півтора чи два роки ми були з нею знайомі перед її загибеллю. Усе почалося з того, що наша спільна знайома Наталка Щука, це журналістка, яка товаришувала із Іриною також, попросила особисто мене записати привітання на день народження, оскільки Ірина була моєю слухачкою. І я, звісно, це зробила. А потім Ірина мені відписала у соцмережах на це привітання і сказала, що їй дуже приємно, а згодом я отримала відео, як вона дивилася це моє привітання. Тоді щось усередині клацнуло — і я зрозуміла, що мене тягне до цієї людини, просто тягне, і хочеться поспілкуватися, побути і зрозуміти, чому взагалі тягне. Після цього ми довго листувалися у соцмережах, а тоді настав момент, коли я мала їхати на Донеччину. Так сталося, що Ірина тоді була також на ротації, це була Дружківка та інші населені пункти Донеччини. І я до них приїхала. Просто пограти для них, і не тільки для них, побути з ними, підтримати. І так сталося, що тоді, здається, в Ірини був якийсь збір, ми гарно провели час з її екіпажем, а потім записали оте славнозвісне відео, яке завірусилося в мережі, у степах, у колоссі, коли ми поїхали на поле. Ми провели чотири чи п'ять днів разом на тій ротації, і це були дуже прекрасні дні. Ці дні якось так всередині мене запам'яталися, навряд чи я колись їх забуду. Це такий яскравий відбиток того літнього, такого донбаського сонця, воно було особливо теплим, і все це було якось по-особливому. З того часу ми почали товаришувати. Потім я взяла її собаку з собою, хоча ніколи не мала собак і не подорожувала з ними, але чомусь взяла її собаку Евку. Це особлива насправді історія, окремий документальний фільм про цю собаку. Вона зараз у батьків Ірини. Ну і відтоді ми почали перетинатися всюди, де тільки можна. Іра приїжджала до мене на день народження, я приїжджала до Києва, вона приходила до мене навіть на закриті заходи, куди не можна було потрапити. Зараз у ретроспективі я так відчуваю, що вона використовувала кожен вільний момент, який тільки могла, для мене. А я, наприклад, цього не робила. І вона мені показала приклад того, як можна за кермом пригнатися з Києва до Львова за одну ніч просто, аби привітати на 20 хвилин подругу. Вона мені показала цей приклад, і часто мені фоново здавалось, що вона кудись поспішала. А далі сталося те, що сталося.
Цьогорічна освітня частина має провідну тему — "Ідентичність"
Катерино, фестиваль поєднує музику, лекції, ярмарок, благодійний збір. А чому було важливо зробити такий комбінований формат?
Катерина Даценко: Ми хотіли показати Ірину з абсолютно багатьох сторін. Плюс так само через те, що Маринка, з якою ви зараз говорите, є бандуристкою, співачкою — і може підкреслити оцю музичну сторону Іри. Зокрема, кого вона слухала, яких виконавців любила. Її брат Юра і ми від "Вшануй" можемо підкреслити ціннісну складову і те, чого Іра могла би навчити людей за свій такий невеликий, але дуже насичений період життя. Тому, наприклад, цьогорічна освітня частина має провідну тему — "Ідентичність". Це те, про що часто говорила Ірина, як вона сама намагалася знайти власну ідентичність у такий бурхливий період. Іра часто адвокувала тему пошуку і віднайдення самих себе. І через таке поєднання лекцій, розмов, багатьох виконавців, молодих прекрасних гуртів, яких ми будемо слухати, у нас є можливість повернути самих себе і знайти самих себе. І звісно, розказати більше про Іру, якою вона була багатогранною.
Катерина Даценко. Фото: facebook
"Вона розповідала, що одна її частина належить Донеччині, а друга — Галичині"
Пані Марино, а раптом ви говорили колись з Іриною, чому вона їздила на Луганщину і Донеччину для того, щоб зустрічатися зі школярами? Мені здається, для неї це було важливо і цікаво.
Марина Круть: Я не була з нею знайома у той період життя. Але я пам'ятаю, що вона їздила, і навіть вчора ми згадували про її документальний фільм "Відстань". Я сьогодні навіть переглядала його, мені дуже сподобалось. Вона, направду, давала дуже величезний кредит молодому поколінню. Особливо — це молоде покоління із фронтових зон, діти, які є абсолютно травмованими, які народилися у дуже важкий час і у важкій місцевості. Це таке невдале комбо. І коли Ірина говорила про себе, вона розповідала, що одна її частина належить Донеччині, а друга — Галичині. Вона себе розділяла, так би мовити, її серце лежало у двох місцях. Мені здається, якщо вірити в якесь інше життя, можливо, вона народилась на Донеччині у минулому житті. Тому вона невимовно любила цей край. І до дітей її тягнуло, тому що був ось цей кредит. Кредит вона хотіла вкладати. Зараз я абсолютно розумію її думки, оскільки в молодь — стратегічно важливо вкладати, особливо українські цінності. Особливо після історичних подій, які відбулися на сході України.
"Вона завжди вибирала гідність"
На різних публічних заходах, до яких Ірина долучилася, вона багато говорила про гідність, пам'ять, відповідальність. А з вами особисто були розмови про це?
Марина Круть: Ми були подругами, а подруги не часто говорять на такі теми. І навіть якщо говорять, то радше вони більше транслюють ці речі. Для мене Іра була прикладом, вона справді транслювала все це своїми діями і вчинками. Знову ж таки, повторюся, про що ми говорили на початку ефіру. Вона не говорила, що вона приїде, але взяла і приїхала за ніч. І це був лише один зі ста випадків, коли вона це транслювала. Було дуже багато інших подій, які залишимо для якогось документального фільму про неї, ми його обов'язково також зробимо. Але було безліч моментів, коли я бачила, що вона перебувала у доволі скрутних обставинах — життєвих, фінансових чи просто ситуативних — і вона завжди вибирала гідність. Але ніколи не говорила про гідність, коли її вибирала.
"Фестиваль — це теж частинка такої живої пам'яті"
Пані Катерино, скажіть, як громадська організація "Вшануй" намагається говорити про пам'ять живою мовою на прикладі Ірини та спогадів про неї?
Катерина Даценко: Мабуть, найперше, що ми точно намагаємося робити, це інституціалізувати пам'ять. Про це часто казала Іра. Це те, що ми зробили з "Хвилиною мовчання". Ми спочатку підсвітили, наскільки важливою вона є для людей, а потім ходили до місцевої влади, до наших законодавців, щоб вони її інституціалізували і щоб це була не просто якась громадська ініціатива. У цьому ж контексті, коли ми говоримо про живу пам'ять, то, перш за все, це про людей, про їхні імена та як нести їхні імена. Наприклад, це та ж сама "Хвилина мовчання", тільки персоналізована. Ми часто проводимо акції нагадування про "Хвилину мовчання" і бачимо, як багато учасників приходять із цитатами своїх людей або пишуть імена своїх людей, тих, кого вони хочуть бачити.
Фестиваль — це теж частинка такої живої пам'яті, тому що ми не показуємо людину лише в якихось давньозвичних для нас формах, пам'ятниках або тільки на могилах. А от саме у житті. Чому живе пам'ятування? Тому що воно має здатність змінюватись і має здатність показати людину за її життя: що вона любила, кого слухала, що читала, яку каву пила. Тобто різні такі дрібниці, і мені здається, в цьому теж важливість живого пам'ятування. У нас є координатори у близько 30 містах нашої країни, і вони показують приклад, що таке живе пам'ятування. Ми з ними часто збираємося, обговорюємо, вони проводять різні вечори, якісь локальні зібрання, де говорять про своїх людей. Наприклад, в одному місті зробили вечір пам'яті або провели забіг на честь когось. А з іншого міста теж думають вшанувати людину, тож запитують, а як ви це робили, як ви це проводили? І так ці приклади живої пам'яті більше поширюються нашою країною. Вони йдуть не від держави, а від нас самих, ми вкладаємо туди не тільки наш біль, а ще й те, що ми б хотіли розповісти про наших людей. Не просто в якихось офіційних формах, а саме в тих формах, як ми знали кожну людину.
.jpg)
Марина Круть на церемонії прощання з журналісткою і парамедикинею Іриною Цибух. Фото з відкритих джерел
"Я грала на прощанні 10 пісень, які вона заповіла"
Пані Марино, наскільки культура, музика, мистецтво стали частиною спротиву під час війни?
Марина Круть: Стали великою частиною не тільки спротиву, а ще й пам'яті. Музика — це також велика частина пам'яті. Я скажу від себе, що я всього лиш інструмент Іриного заповіту. Я так себе відчувала під час її поховання і мусила виконати її останню волю, яку вона написала у заповіті. Це було про 10 пісень, тобто я грала на прощанні 10 пісень, які вона заповіла. І після цього на прощаннях я почала помічати, як традиція змінюється. Це те, що Катерина говорила: пам'ять жива, вона змінюється, має таку здатність. І я бачила, що нарешті на прощаннях почала лунати музика. Саша Чемеров, багато інших етнічних колективів, прощання із Давидом Чичканом у минулому році. Там також грала бандура, причому в доволі нестандартній формі. Тобто ми змінюємося, шукаємо нові форми пам'яті, нам абсолютно байдуже на засудження від якихось консервативних версій суспільства.
"Музика є не тільки інструментом спротиву зараз, а ще й формою пам'яті"
Якщо ви стикалися із засудженням, поясніть аргументи цих людей.
Марина Круть: Я десь бачила у мережі, коли хтось щось говорив про те, що був хейт у сторону поховання Ірини. Для мене це було дуже великим здивуванням. Але думаю, що це було щось абсолютно не масове. Я переконана, що в багатьох людей у той момент було точно здивування. Тобто — це нормальна емоція, коли ти бачиш бандуру, яка грає 10 пісень. Це було здивування, і це нормально, тому що такого раніше не було. Це був прецедент, сто відсотків. Але мені здається, що такі речі можуть писати люди, які не втрачали і не знають болю серця, котре здатне зробити все для того, щоб заглушити цей біль. Тож ми трансформуємося, ми змінюємося. І навіть у різних дискусіях ми можемо формувати своє ставлення до пам'яті. Тому, відповідаючи на ваше запитання, сто відсотків — музика є не тільки інструментом спротиву зараз, а ще й формою пам'яті. І наша форма пам'яті, нашої музичної сцени цьогоріч — це прекрасні артисти, яких нам вдалося запросити.
Коли ми з Іриною їздили з ініціативами, вона була за кермом, а я сиділа збоку, і ми постійно слухали музику. І це була, як правило, музика, скачана в неї на телефоні. Тож я встигла запам'ятати, що вона слухала. І першочергова моя мета як модераторки музичної сцени — спробувати затягнути на фестиваль усіх тих, кого вона слухала. А далі вже цікава традиція: на початку фестивалю кожного року ми вирішили відкривати нові імена, оскільки дуже багато їх з'являється, бо українська музика живе і трансформується. А як буде далі, побачимо.
"Іра часто казала, що нам треба звучати"
Ви також будете виступати, так?
Марина Круть: Я буду виступати зі списком десяти пісень. Цей список мігрує, поширюється, набуває нових форм, але він залишається незмінним на фестивалі.
Катерино, можливо, ви хочете щось додати?
Катерина Даценко: Я би хотіла закликати людей, які втратили, не соромитися своїх власних форм пам'яті. Маринка сказала про хейт, а мені здається, що просто треба більше чути одне одного і не боятися проявлятися. Бо Іра часто казала, що нам треба звучати.
КОНТЕКСТ
Фестиваль відбувається напередодні дня народження Ірини Цибух. Фестиваль є благодійним, виручені кошти спрямують на закупівлю двох наземних роботизованих комплексів для 503-го окремого батальйону морської піхоти, з яким Ірина разом із побратимами працювала під час ротацій. Ціль — 1 800 000 грн. Збір відбуватиметься спільно з благодійним фондом "Повернись живим".
Ірина Цибух народилась у 1998 році у Львові, закінчила Національний університет "Львівська політехніка", до команди Суспільного приєдналась у 2017 році. Там вона працювала з філіями, готувала міжрегіональні спецефіри, втілювала грантові проєкти та знімала документальні фільми, була медіатренеркою. Поза роботою брала участь в освітніх проєктах, де розвивала критичне мислення та медіаграмотність дітей у школах.
Повномасштабне вторгнення застало Ірину Цибух на сході України: 22 та 23 лютого 2022 року в Покровську та Краматорську вона презентувала свій документальний фільм про дітей із віддалених сіл Донеччини й Луганщини, яким бракує інклюзії. 24 лютого презентація мала відбутися в Сіверськодонецьку, а наступного дня — в Києві. Але домівки героїв фільму Ірини Цибух опинились у російській окупації, а вона повернулася до лав добровольчого батальйону "Госпітальєри", де відбула кілька ротацій на передовій ще з 2014-го. У складі батальйону Ірина забезпечувала евакуацію поранених бійців із найгарячіших місць і надавала домедичну допомогу, зазначає Суспільне Львів.
Ірина врятувала чимало бійців, неодноразово ризикуючи власним життям під час евакуацій. Крім того, регулярно з’являлась у медіа, надавала інформацію колегам журналістам щодо роботи парамедиків та медиків у зоні бойових дій, інформувала про можливості навчання й підготовки добровольців для надання якісної домедичної допомоги.
Разом із колегами з Суспільного Ірина стала переможницею конкурсу професійної журналістики "Честь Професії" у 2021 році у категорії "Найкраща публіцистика в локальному медіа" та фіналісткою у номінації "Найкращий репортаж" у 2018 році. У листопаді 2023-го отримала відзнаку від президента України орден "За заслуги" III ступеню, у березні 2024 року стала лауреаткою премії "УП 100. Сила жінок".
Ірина Цибух "Чека" загинула під час ротації на Харківському напрямку 29 травня 2024 року, за кілька днів до свого дня народження.
