Карина Пілюгіна. Фото: Укрінформ
Війна, яку Росія веде проти України, мабуть, є найбільш зафільмованою і задокументованою війною в історії. Щодня в мережу викладають тисячі фото, відео та свідчень із зони бойових дій. Але як у цьому потоці змінюється роль журналістики? І з чим сьогодні доводиться працювати кореспондентам на фронті? Скільки років ви вже пишете й знімаєте про війну?
Про війну – насправді п’ятий рік, тобто від початку повномасштабного вторгнення. Як знаєте, є відома пісня гурту "229" "Пробачте мене, мужики, за те, що не був в АТО". Власне, я теж відчуваю цю провину. Напевно, тема війни в Україні мною і моїми колегами недостатньо висвітлювалася до 2022 року.
Де були ваші перші зйомки на війні? Що це була за точка?
Це було передмістя Києва – Ірпінь, Буча. Перед тим були ще документальні вилазки з оператором Ukraїner. Ми їздили в оточений на той момент Чернігів, знімали евакуацію людей. Згодом це була Київщина, а далі – Слобожанщина, Сіверщина після деокупації. Власне, з квітня ми почали проєкт "Деокупація", у межах якого фільмували історії спротиву простих людей, які партизанили у своїх містах і селах. По суті, ми приїжджали до тих героїв, до яких Ukraїner приїздив ще під час експедицій, тобто до людей, яких ми знімали раніше, а також шукали нові історії. Ми фіксували ці історії спротиву, наслідки того, що Росія там зробила. І, напевно, саме з цього й почалася наша робота з документування війни.
І в Ukraїner вийшла книжка "Деокупація", так?
Так. Богдан Логвиненко згодом відрефлексував увесь цей досвід і створив серію репортажів про всі населені пункти, у яких ми були, а також зібрав історії, які не увійшли до відео. У нас на YouTube є великий плейлист – там можна все це подивитися, послухати, побачити. Але Богдан оформив це ще й у форматі книги – з фотографіями.
Початок Великої війни, принаймні для мене, – це не був етап, коли я думала про майбутнє чи про те, що робитиму завтра. Тоді сама концепція майбутнього, в принципі, розсипалася. Тому навряд чи, коли ви знімали в оточеному Чернігові або біля нього, ви думали: "От, я все своє життя буду цим займатися". Але в який момент до вас прийшло усвідомлення, що роки своєї кар’єри ви присвятите саме цій темі? Бо, очевидно, до великої війни сфера ваших інтересів була іншою.
Загалом я в Ukraїner, у цій нашій великій родині, вже дев’ять років. Тобто дуже давно. І мене завжди захоплювало це коло однодумців – людей, які люблять Україну, хочуть зберігати, документувати сьогодення для того, щоб воно ставало історією і передавалося нащадкам. Мене ця ідея дуже захоплювала. І ще – можливість мати аргументи для таксистів, знаєте, які кажуть: "У нас усе погано, усе пропало". Хотілося знаходити аргументи й говорити, які ми насправді багаті. Не в матеріальному сенсі – не тільки в ньому, – а в багатьох інших аспектах. І, власне, коли почалося повномасштабне вторгнення і під загрозою опинилося абсолютно все, що ти любиш, що для тебе важливе й дороге, для мене все решта втратило сенс. Я тоді подумала: що я вмію робити? Я вмію документувати, працювати з фотографією, бути продюсеркою, журналісткою. І я сфокусувалася на цьому. Для себе я тоді зрозуміла: поки я не у війську, я маю робити те, що вмію, – бути поруч.
Що ви вважаєте своїм головним завданням як документалістки зараз?
Зберігати свідчення цієї боротьби і, зокрема, історії людей. Тому що, на жаль, дуже багато історій просто йдуть у небуття. А це історії надзвичайного подвигу – без зайвого пафосу, це справді так. Коли ми працюємо з різними підрозділами на лінії бойового зіткнення і спілкуємося з людьми, то в більшості випадків – у 90% – це люди, для яких це взагалі перший досвід інтерв’ю. Вперше до них приїхало телебачення. А ці історії – фантастичні. Це давно вже не якийсь Голлівуд чи блокбастери. Це просто наша реальність. І для мене надзвичайно важливо зберегти максимальну кількість таких історій. Спочатку все це було дуже емоційно: тобі хотілося показувати ці історії із захопленням. Чим сильніша історія – тим більше захоплення вона в тебе викликає. Але потім ти отримуєш повідомлення від близьких про те, що герої матеріалів, які ви робили, загинули. Гинуть твої друзі. Наприклад, Костя Гузенко – наш фотограф, колега, волонтер Ukraїner. Він був морпіхом і фотографував у своїй бригаді. Минулого року він загинув. Це страшна втрата. Він залишив по собі свій творчий доробок, свої роботи. І всі друзі знають, якою фантастичною людиною був Костя. Але, на жаль, існує лише одне інтерв’ю з ним. Просто так склалося, що в межах проєкту з Асоціацією українських професійних фотографів ми записали з ним велику розмову про фотографів на війні. І це, по суті, єдина задокументована згадка про його думки, його рефлексії: чому він тут, що робить, що його спонукало, що для нього важливо, що він думає про країну, її майбутнє та багато інших речей. Спочатку тобі здається, що все це не має сенсу, а сенс має тільки те, коли ти фізично знищуєш ворога. Але потім ти розумієш: найгірше, що може статися, – це якщо про весь цей великий подвиг просто забудуть. Мені здається, це набагато страшніше – коли все це піде в забуття. Тому ця мотивація – зберегти якомога більше – стає дуже важливою. Можливо, навіть не для сучасників, бо зараз ми маємо надто багато інформації: комусь щось відгукується, комусь – ні, і фізично неможливо опрацювати всі ці історії. Але я вважаю, що для майбутнього, для наступних поколінь українців, а ми сподіваємося, що українська нація продовжить існувати й квітнути, це буде надзвичайно важливо. І про це треба думати вже зараз.
То виходить парадоксальна ситуація: з одного боку, матеріалу дуже багато: щодня бригади викладають відео, фото – і це ми говоримо лише про офіційні комунікації. А скільки ще є неофіційного контенту. Але водночас ви говорите про страх, що щось забудеться, не збережеться. Як вам здається, цей інформаційний потік впливає на те, що ми збережемо, а що – ні? Ви в ньому губитеся чи, навпаки, він вам допомагає? Як ви про це думаєте?
Мені здається, це незвичайно добре, що всього так багато. Тому що є дуже багато точок входу для людей. Окей, тобі можуть не відгукуватися якісь звитяжні, красиві, естетичні відео. Але, можливо, тебе зачепить якась проста історія. Або сюжет новин. Або фотографія. Тобто є багато точок входу, щоб люди могли дізнатися про те, що відбувається. І більше шансів, що це тобі відгукнеться, зачепить тебе, і ти не будеш байдужим, не стоятимеш осторонь. Або це мотивуватиме тебе до якихось дій – для того, щоб ми всі спільно мали більше шансів вистояти. Тому я вважаю, що цей інформаційний шум не шкодить – навпаки. Чим більше, тим краще. І, знову ж таки, повторюся: можливо, ми, сучасники, не завжди усвідомлюємо цінність того, що робимо. Зрештою, так само і в повсякденному житті. Ти спілкуєшся з людиною, думаєш, що ще тисячу разів її побачиш, але ніколи не знаєш, коли ця зустріч може стати останньою. Так само і з контентом. Тому мені здається, і я всіх закликаю: документуйте якомога більше. А там уже наші нащадки розберуться.
Коли документують усі, то в чому тоді полягає ваша роль? Як ви самі для себе її формулюєте?
Мені здається, це про те, на чому ти фокусуєшся: на яких історіях, що саме шукаєш, про що запитуєш людей, що обираєш, які акценти розставляєш і який фокус твоєї уваги в тому, що ти знімаєш. Бо можна знімати все підряд, можна фокусуватися лише на технологіях, а можна – на особистих історіях. Тобто, мені здається, тут кожен для себе обирає напрям, який хоче досліджувати. Ми для себе – неофіційно, але все ж – обрали історії про певну глибину. Про те, що всередині людей: їхню мотивацію, їхні думки, те, як вони змінюються. І ще – таку антропологічну частину. Те, як змінюється культура. Наприклад, ось ця мілітарна культура, який зв’язок вона має з попередніми історичними періодами України. Як попередні історичні періоди і військові формування, які захищали нашу країну в різних формах державності, зараз конектяться з нашим військом, бригадами, їхньою символікою, внутрішньою міфологією. Це теж дуже захопливо. Мені особисто це дуже цікаво, і ми теж намагаємося про це говорити.
Я підписана на канал Ukraїner.W у YouTube. Це місце, де виходять і репортажі, і документальні фільми, останнім часом – багато розмов із військовими. Я звернула увагу, що найпопулярніші за кількістю переглядів відео у вас вийшли 2–3 роки тому. І це не тільки про Ukraїner.W. Якщо зайти на багато каналів, які висвітлюють війну, видно, що зараз перегляди впали. Що, за вашими спостереженнями, відбувається із суспільним інтересом до теми війни?
Безперечно, певною мірою він, напевно, знижується. Але, можливо, він просто трохи трансформується в інші види контенту. Якщо говорити конкретно про наш канал, то тут є доволі технічне пояснення, чому така разюча різниця. Тому що у 2022-му, 2023-му і на початку 2024 року ми були на загальному каналі Ukraїner – "зеленому". Там у нас було понад 300 тисяч підписників. І всі ці воєнні відео виходили саме там. Коли ми зрозуміли, що хочемо розмежувати два напрямки, зберегти ідентичність і відокремити воєнний контент, ми створили новий YouTube-канал і просто перенесли туди ті відео, які вже мали. Відповідно, перегляди залишилися там, а новий контент виходить уже на каналі, де зараз близько 40 тисяч підписників. Тому кількість переглядів менша. Але ті документальні фільми, які ми створюємо зараз, теж мають доволі велике охоплення. Тож, у принципі, для нашого каналу це не дуже показово – це радше технічний момент. Але загалом ця тенденція справді є. Напевно, через те, що про війну стало більше інформації, більше постійного потоку новин і контенту. Можливо, люди від цього втомлюються, тому й охоплень та реакцій менше.
А вас це не демотивує?
Ні, мене це не демотивує. Тому що, знову ж таки, повторюся: це важливо не тільки для людей зараз, це буде важливо і для українців потім. І мені здається, особисто для мене це, можливо, навіть вищий пріоритет. Тому що, коли мені стає важко, я знаходжу розраду в історичних творах, мемуарах, спогадах людей і борців за українську державність попередніх років. Це мене дуже надихає і дає мені силу. І я переконана, що, на жаль, зло існуватиме й надалі – можливо, вже не у формі так званої Російської Федерації, а в якійсь іншій. Але пам’ять про людей, які боролися і яким це було не байдуже, має зберігатися.
У мене є гіпотеза, що люди інколи уникають контенту про війну – книжок, фільмів, навіть якісно зроблених – тому що їм дуже боляче. Я говорила про це і зі своїми друзями. Я сама не дивлюся все. Інколи відкриваєш книжку і закриваєш, бо розумієш: твої резервуари болю вже настільки переповнені, що там просто немає більше місця. Треба подихати, а потім уже до цього повернутися. Але водночас, коли ми уникаємо цього, ми ніби втрачаємо зв’язок із реальністю і з тим, що відбувається в нашій країні, на полі бою. Чому, на вашу думку, все ж треба переступати через цей біль? І чи треба?
Мені здається, кожен мусить вирішувати це особисто для себе. Тому що ситуації в усіх різні. Біль не можна порівнювати, як і те, через що проходять люди, – це абсолютно різні досвіди. Але всі вони дуже травматичні. Я згадую, як у 2022 році в Українському домі була велика виставка, здається, вона називалася "Ти як? ". І всі поверхи були присвячені війні. Я пам’ятаю, як прийшла туди і як довго не могла оговтатися після того, як вийшла з Українського дому. Тому що це була, по суті, ретравматизація. Тобі й так не дуже добре, а ти ще й надивився цього. І це були не рефлексії, не переосмислений досвід, який уже якось трансформувався чи сублімувався і з якого можна отримати певний катарсис чи звільнення. Це була просто ретравматизація. Зараз, мені здається, ми вже всі пройшли певний адаптивний період. Я щойно повернулася з Туреччини, де був міжнародний тренінг для журналістів. Ми там перебували в різних екстремальних ситуаціях, щоб прожити цей досвід. І ти розумієш, наскільки українці, які брали участь у цьому тренінгу, і журналісти, які не мають досвіду війни чи навіть просто життя в Києві під час війни, по-різному реагують на стресові ситуації. Тобто ця адаптивність у нас уже сформувалася. Але чи можна тут дати якесь універсальне визначення? Мовляв, обов’язково дивіться на цей біль і ці страждання, щоб пам’ятати, наскільки ворог мерзотний? Думаю, ні. Це кожен мусить вирішувати для себе сам. Але пам’ятати про війну однозначно треба. Можливо, просто варто знайти ті форми контенту і ті способи розповіді про війну, які будуть для вас важливими, але менш травматичними.
Сьогодні робити документальні фільми з лінії фронту, сюжети, репортажі, більші формати – це величезний виклик. Кілзона, дрони, просто під’їхати до ЛБЗ, до тих місць, де раніше журналісти могли ночувати з військовими й потім показувати про це матеріали, зараз часто просто неможливо. Як це впливає на вашу роботу?
Так, по-перше, це небезпечно. А по-друге, це ще й величезний біль, тому що з усіма цими місцями в тебе пов’язано дуже багато спогадів. Ми дуже багато часу там проводимо – це, умовно, твій другий дім уздовж усієї лінії бойового зіткнення. Але ми все одно їздимо. Так, виїздів стало менше. У нас, наприклад, скоротилася команда. Раніше ми могли їздити групою з п’яти чи чотирьох людей, а зараз – троє, іноді навіть двоє. Тому що заїхати на позиції можна лише мінімальною кількістю людей. Тобто це їду я і оператор або операторка. Плюс змінився сам принцип роботи. Раніше ти міг приїхати на позиції, дві години познімати і поїхати далі. А зараз треба розуміти, що будь-який заїзд на позицію і виїзд із неї – це величезний ризик, тому що за всім спостерігають. Тому ми для себе обрали таку стратегію: ніколи не просимо підрозділ спеціально нас завозити, поки там хтось працює. Ми чекаємо моменту, коли є якась ротація чи заміна, коли люди самі заїжджають у межах своєї роботи, і просто стрибаємо до них у пікап, їдемо разом із ними і так само разом виїжджаємо. Щоб не було зайвих рухів. Бо мені б дуже хотілося, щоб колеги цим не нехтували, тому що це наражає на ризик тих людей, із якими ви працюєте. Тобто, звісно, працювати стало набагато важче, страшніше й небезпечніше. Зараз є багато дискусій усередині журналістської спільноти. Зокрема про те, що, здається, за наказом №73 журналісти не мають права одягати піксель чи мультикам. Небажані навіть койот чи олива – рекомендовані чорний або синій кольори. Але, наприклад, у серпні ми працювали з бригадою "Хартія". Ми пішки йшли десять кілометрів до позицій піхоти. І ти йдеш, а над тобою постійно літають дрони. Так, ви переховуєтесь, але ти в чорному. І ти – пляма серед поля чи посадки. Ти буквально стаєш ціллю. Особливо зважаючи на те, що ми знаємо багато випадків, коли Росія свідомо обирає пресу як ціль. Бо це терористична організація, яка не дотримується жодних законів війни. І виходить, що ти наражаєш себе на більшу небезпеку, будучи в чорному одязі з наліпкою PRESS, ніж якби був, умовно, в оливі й менш помітний. І мені здається, що цей момент треба переосмислювати. Друге – це FPV-дрони і їхня величезна кількість. У новинах було багато випадків, коли пресофіцери, зокрема Олег Петрасюк, пресофіцер 24-ї бригади, самостійно збивали дрони й рятували журналістів. І мені здається, що якщо ми хочемо працювати в зоні бойових дій, а кількість дронів, на жаль, не зменшуватиметься, то, можливо, варто порушувати питання про те, щоб журналісти опановували, наприклад, помпові рушниці чи щось подібне – для самозахисту. Не бути комбатантами, але мати можливість захистити себе від цих викликів.
Уявляю, якби ви цю ідею озвучили колегам на конференції в Туреччині – людям, які не знають, що таке знімати на реальній війні?
А ми пробували. Був певний спротив і нерозуміння. Але мені здається, це лише до першого їхнього виїзду на подібну зйомку. І мені здається, що це питання ще дуже активно обговорюватиметься. Наскільки я знаю, деякі українські редакції вже про це думають і готують своїх журналістів.
