Янівський цвинтар у Львові, Польський військовий меморіал. Фото: commons.wikimedia.org
Серед українців, які пройшли Другу світову в лавах Червоної армії, світлої пам'яті Ігор Юхновський. Майбутній академік, один із творців Акту проголошення незалежності України. У 1944-му, у вісімнадцять років, пішов на фронт. Утім, до радянських атрибутів, сенсів чи свят ставився без жодного пієтету — наприклад, 23 лютого не святкував ніколи: "Це не було пов'язане з якоюсь відомою подією, бо ніхто толком не знав, чого це свято виникло. Ні в нашій родині, ні в тому оточенні, яке було навколо мене за всі роки мого життя, ніхто ніколи не святкував".
А яким було ставлення до українців у радянській армії? Про це я запитував Ростислава Пилявця, ветерана Збройних Сил, полковника, кандидата історичних наук: "На командних, особливо сержантських посадах, більшість були українці. За українцями визнавали право, точніше, цю традицію, що це добрі військові. І так само серед офіцерського корпусу. Звичайно, що в ієрархії оцих національностей росіяни посідали перше місце, але українці, знаєте, друге почесне місце".
Але це лише одна сторона. Була й інша: "Беремо Другу світову війну. З одного боку, входили у війну — етнічний українець Семен Тимошенко, Григорій Кулик, теж маршали. Але, скажімо, потім у командуванні в Жукова, в інших — украй негативне ставлення було до українців. Ви знаєте цей відомий вислів: “Чим больше етіх утопім в Днєпрє, тим менше потом придьотся ссилать в Сібірь”".
Пригадаємо найвідоміших українців, які служили в Червоній армії.
2 вересня 1945 року під Актом про беззастережну капітуляцію Японії свій підпис від імені СРСР поставив українець — генерал-лейтенант Кузьма Дерев'янко. Цей документ означав остаточне завершення Другої світової війни, і Кузьма Дерев'янко, родом з Уманщини, — один із небагатьох, хто був нагороджений одразу трьома орденами видатних полководців — Богдана Хмельницького, Кутузова та Суворова.
Першим, хто підняв прапор Перемоги над рейхстагом 30 квітня 1945 року, був теж українець — Олексій Берест із Сумщини. Але в радянській історіографії цей факт замовчували. У 2005-му Олексія Береста посмертно нагородили званням Героя України, а через 20 років, після початку повномасштабного вторгнення в Україну, сусіди спробували вкотре привласнити звитяги і присвоїли Бересту звання… Героя Росії.
Маршал авіації Іван Кожедуб — тричі Герой Радянського Союзу, найрезультативніший льотчик-винищувач з боку Червоної армії. На його рахунку — 64 збиті літаки. Досконало володів вогнем, стріляв із відстані всього 200-300 метрів, і хоч літак зазнавав ушкоджень, завжди повертався на базу.
Ще один українець — маршал танкових військ Павло Рибалко з Харківщини, двічі Герой Радянського Союзу. Його ім'я пов'язане з блискавичним форсуванням Дніпра 1943 року. Тоді головне було — захопити плацдарм, щоб навести мости. Саме там проявився талант Рибалка як стратега.
Через Червону армію за роки війни пройшло близько 35 мільйонів громадян СРСР, із них майже шість мільйонів — українці. Вони посідають друге місце після росіян серед нагороджених званням Героя Радянського Союзу, говорить Ростислав Пилявець: "Це факти — 2072 Герої Радянського Союзу за часи Другої світової війни. Може, це зараз звучить контроверсійно в тому плані, а чи були ті українці, які воювали на боці Радянського Союзу, дійсними патріотами? Звичайно, патріоти, які боролися за незалежність України, це ні в кого зараз не викликає сумнівів, але в жодному разі не треба принижувати роль і тих, хто боровся за Україну і боровся з найбільшою чумою на той час, із нацистською Німеччиною. Звичайно, Сталін, сталінська Росія — це теж було зло, але більшість людей, навіть за кількістю — ну, скільки пройшло через Українську повстанську армію? Навіть найкращих 500 тисяч, це вже пройшло через УПА. Скільки пройшло? Не 6, навіть від 7 до 8 мільйонів тих, хто служили в Червоній армії в часи Другої світової війни, причому половина з них полягла на полях боїв. Як ми можемо забути? Вони теж герої".
Навіть на Галичині, де, здавалося б, радянських символів давно немає, можна знайти алеї слави з червоними зірками, обеліски з написами "павшим от рук буржуазных националистов", могили червоноармійців просто в парках чи біля шкіл. Ми змінилися, але не до кінця очистили простір від чужих сенсів.
Я переконаний: ці пам'ятники треба давно прибрати — навіть якщо комусь здається, що "не на часі". Історія вже показала: туди, де лишають радянські міфи, приходять росіяни. Так було в Донецьку, Севастополі, Мелітополі. Вони завжди йдуть туди, де ще шанують "побєду" і "красний флаг".
Очевидно, має бути спосіб, як їх ушановувати, як присвоювати українському народові цю воїнську честь і звитяги, але не підтримувати московську риторику. Різниця колосальна, і жодної підтримки міфу "великої вітчизняної" чи інших наративів тоталітарної окупації не може бути зараз — цього просто не зрозуміють ні військові Сил оборони, ні загиблі.
Тож спробуємо це збагнути через повернення до земного. Коли радянські вояки йшли в бій, то для ідентифікації мали біля себе здебільшого паперові книжечки й рідше — герметичні капсули з інформацією про військовослужбовця. Любомир Горбач, голова Товариства пошуку постраждалих від війни "Пам'ять", поділився спостереженнями під час пошуку полеглих: "Якщо ми на сьогоднішній день знаходимо військовика, який загинув, скажімо, в 1941 році, то ймовірно, що в нього буде капсула, ми її відкрутимо і знайдемо його особисті дані. Коли ми працюємо на місцях боїв, зокрема на Галичині, 1944-й, знаходимо військове поховання червоноармійців. Зрозуміло, що при тих рештках вояків загиблих не буде червоноармійських книжок, бо їх той, хто ховав, зобов'язаний був вилучити і передати в штаб. І, відповідно, ми знову ж таки будемо позбавлені можливості ідентифікувати, що це за військовослужбовець — українець він, росіянин, грузин чи іншої національності. І, таким чином, ми не зможемо знайти його родичів".
Хлопці й дівчата з "Пам'яті" працювали за методикою археологічних розкопок. Спершу детально опрацьовували місця поховань, тоді ретельно проводили розкопки і за допомогою спеціальних інструментів дуже обережно очищали віднайдені останки вояків, аби не пропустити нічого, що може нести інформацію про особу загиблого.
Та відрізнити вояка дивізії "Галичина" від червоноармійця, якщо вони загинули у Бродівському котлі, часто неможливо. Так, цілком імовірно, що двоє українців, які воювали по різні боки, лежатимуть поруч. Тарас Павлишин, заступник голови товариства "Пам'ять", розповідав "Історичній правді": "Немає значення, іноді часто так буває, практично щороку, що ми в одній ямі, наприклад, можемо знайти вояка німецького і радянського війська. Кому належить той чи інший фрагмент скелета, розрізнити важко, тому навіть у нас є такі випадки, коли їх у спільній могилі ховаємо".
Ця робота показує дещо важливе: у землі немає різниці між тими, хто воював під різними прапорами. Є тільки люди, які загинули на цій землі.
А ще були українці, які воювали у складі зовсім інших армій. У вересні 1939-го, коли почалася Друга світова, у складі Речі Посполитої була майже вся Західна Україна. Українці у Війську Польському становили приблизно десяту частину особового складу. Під час мобілізації 1939 року чисельність польської армії зросла до майже мільйона осіб. Тож можна говорити, що у той час у польській армії служило близько ста тисяч українців. Я запитував експерта з українсько-польських відносин історика Андрія Павлишина: чи українці в польському війську мали якусь відзнаку, якийсь шеврон, якесь право на те, щоб бути українцем? — "Ні, національних підрозділів у польській армії не було. Всіляко підкреслювалося, що всі вони — діти однієї багатонаціональної вітчизни".
Українці потрапили під перший удар як солдати польської армії, позаяк їх переважно засилали служити на захід, а поляків із заходу — скеровували на схід. Запеклість боїв була страшною: "Хто читав спогади Луки Павлишина, одного з організаторів Української повстанської армії тут у Карпатах, який раніше служив у Війську Польському і там здобув військову освіту, — так от, у цих спогадах згадано, що він був вояком польської дивізії, польсько-української за складом дивізії, з чотирьох тисяч солдатів якої серед живих залишилися два вояки і два офіцери. Поранені, втомлені, потрапили в полон до німців, і вони були настільки вражені тим, що з чотирьох тисяч залишилося тільки чотири вояки, що вони їх відпустили з Богом та ще й нагодували на дорогу".
З чотирьох тисяч — серед живих тільки четверо. Звісно, серед полеглих були й українці, і поляки.
Львів. Янівський цвинтар. Тут поховані польські, угорські, словацькі солдати. Ще були поховання німецькі, але їх знищили совєти. Все це були солдати, які воювали за те, щоб тут була не Україна. Вони були окупантами.
І ніхто не знищує їхні імена. Не руйнує їхні могили.
Можна тисячу разів критикувати нашу політику пам'яті. Але вона однозначно більш європейська й інклюзивна за сусідські. Що вже й казати про сусідів-ворогів. Я запитав Ростислава Пилявця і як офіцера, і як історика: як із розумінням про друге місце українців серед нагороджених героїв оцінювати слова Путіна про те, що і без українців перемога була б досягнута? — "Мені здається, що це вже була не оцінка тих подій, які відбулися, а підготовка агресії проти України. Ви ж знаєте, вона вже почалася після першого нашого Майдану в 2004 році. І завдання було — як більше принизити Україну, її внесок, будь-що, пов'язане з Україною. Але Путін не зможе ніяким чином оці історичні факти нівелювати".
Україна зберігає могили ворогів — не з ностальгії, а з розуміння, що пам'ять — це частина цивілізованості. Ми вчимося відокремлювати людей від імперських міфів. Ушановувати тих, хто боровся з нацизмом, не прославляючи при цьому радянську окупацію. Зберігати могили чужих солдатів, але очищувати простір від імперської символіки. І пам'ятати: якщо на рівні землі, на рівні людських останків різниці немає, то на рівні простору, на рівні символів — вона має бути.
Мільйони українців воювали у Червоній армії. Сотні тисяч — у польській. Десятки тисяч — в інших арміях. Вони часто не мали права називати себе українцями, але залишалися ними. Їхні імена, їхній внесок, їхня пам'ять — це частина нашої історії, яку ми маємо повернути собі.
Це складна, суперечлива робота. Але саме вона відрізняє нас від тих, хто використовує історію як зброю. Україна будує нову етику пам'яті — європейську, інклюзивну, чесну. Пам'яті, яка не служить пропаганді та шанує кожне людське життя, забране війною.
