Ілюстративне фото із сайту Pixabay
"За кожним переміщенням — ціла історія людини"
Найперше будемо говорити про кримінальні правопорушення. В Україні торік облікували майже 16,5 тисяч кримінальних правопорушень щодо внутрішніх переселенців. Це майже у чотири рази більше, ніж було у 2024 році. З чим це пов'язано? З утомою від війни? Зі стресовим станом людей?
Ви сказали визначення ВПО — внутрішньо переміщені особи. Але ми не дуже любимо це визначення, тому що для нас це внутрішньо переміщені люди. За кожним переміщенням — ціла історія. Історія кожної людини. Як евакуйовувалася людина, як переміщувалася, як потрапляла у громади. Тобто за кожною людиною певний життєвий шлях. Завдання держави — зробити так, щоб евакуація, адаптація, інтеграція у громади пройшла якомога безпечніше та комфортніше для суспільства, для самої внутрішньо переміщеної людини, для її сім’ї. Тому, зі свого боку, Мінсоцполітики провадить людиноцентричну політику, щоб адаптація та інтеграція у громаді внутрішньо переміщених людей пройшла якомога успішніше.
На жаль, у нас немає цифр стосовно статистики кримінальних проваджень, але це не залежить від статусу внутрішньо переміщеної людини. Тому що у кожної людини свій шлях, свій характер, свої цінності. І тому я вважаю, що ділити людей на внутрішньо переміщених і на внутрішньо не переміщених — це не дуже коректно.
"У громадах безпосередньо працюють ради ВПО"
Я навела статистику, яка з'являється у медіа, зокрема у "Слово і діло". Тобто все-таки і омбудсмен, і медіа це фіксують. З іншого боку, ми пам'ятаємо, з якою недовірою ставилися люди у західних регіонах до вимушених переселенців і навіть відкрито боялися здавати їм житло. Зараз же ми бачимо адаптацію у громадах, ними дуже задоволені, бо вони показують приклад підприємництва, адже виїхали люди активні, які не побоялися розпочати життя з чистого аркуша. Але що це за правопорушення, якщо вони трапляються? Куди все-таки переселенці можуть звернутися?
На територіальні громади покладено велике завдання. Вони, перш за все, зустрічають наших внутрішньо переміщених людей, на громади покладено період адаптації — найскладніший період, з яким стикаються внутрішньо переміщені люди. Громада допомагає людині адаптуватися, інтегруватися, і держава в свою чергу має забезпечити всі ті заходи підтримки, що передбачені законодавством. Ми кожного дня працюємо над удосконаленням цих механізмів.
Хочу зазначити, що у територіальних громадах і на рівні держави є свої програми підтримки. Є програми підтримки, покликані надати різні види допомоги. Також у громадах безпосередньо працюють ради внутрішньо переміщених осіб. Постановою №812 передбачено порядок роботи цих рад ВПО. До них максимально залучені представники ВПО, представники територіальних громад. Міністерство дуже тісно працює із цими радами на місцях, щоб внутрішньо переміщеній особі було куди звернутися. Також наші внутрішньо переміщені люди звертаються до всіх органів виконавчої влади, які проводять політику ВПО. Хочеться зазначити, що із прийняттям у червні нашої стратегії державної політики щодо внутрішньо переміщених осіб до 2030 року, передбачено більш централізований підхід об'єднання політик усіх міністерств. На виконання стратегії буде створена координаційна рада з питань внутрішньо переміщених осіб, яка буде тим органом, що поєднає всі ці політики. Тобто наша політика буде скоординована. Це майданчик, де буде здійснюватися певний аналіз програм, удосконалення їх, причому не в розрізі якогось одного міністерства, а в розрізі усієї держави. І дуже важливо, що до цієї координаційної ради, яка буде створена як консультативно-дорадчий орган при Кабінеті міністрів України, будуть долучені і самі внутрішньо переміщені люди як представники рад ВПО. Також ми плануємо до координаційної ради залучити представників громадських організацій, благодійних фондів, тому що держава здійснює свою підтримку, є певні напрацювання, програми. Але на сьогодні ми працюємо пліч-опліч із нашими міжнародними донорами, які допомагають внутрішньо переміщеним особам на всіх стадіях переміщення — від евакуації до адаптації та інтеграції в громаду або до повернення додому.
"У транзитних центрах мультидисциплінарні команди роблять оцінку потреб ВПО"
Що б ви визначили як найважчий сегмент роботи при переміщенні вимушено переселених людей? Пошук житла, роботи, переорієнтація у професії? Що є найбільшою проблемою?
Внутрішньо переміщені люди стикаються із різними викликами. Це залежить від потреб людини конкретно. Тому, відповідно до наших документів і нашої стратегії, ми передбачили оцінку потреб для кожної людини. Залежно від того, чи це дітки, чи особа з інвалідністю, чи сім'я з особами похилого віку, потреби є різні. І ми як держава прагнемо бути більш гнучкими, щоб надавати цю допомогу й підтримку адресно, відповідно до потреб.
Зазвичай більшість внутрішньо переміщених людей проходять через транзитні центри. Транзитний центр — це початок маршруту внутрішньо переміщеної людини. Саме з метою визначення подальшої підтримки, подальшого переміщення у транзитних центрах працюють мультидисциплінарні команди, які роблять так звану оцінку потреб. За результатами оцінки потреб людину скеровують або до закладів охорони здоров'я, якщо людині потрібно покращити своє здоров'я, прийти до тями після евакуації. У нас є така програма. Якщо це особа похилого віку, то є можливість скерування на послугу притулку, до надавача соціальних послуг. Або ж це переміщення до місць тимчасового проживання. Місця тимчасового проживання створено по всій території України. Станом на сьогодні їх більше тисячі. У цих місцях тимчасового притулку перебувають різні люди, сім'ї з дітками, особи похилого віку, всім надається допомога й підтримка.
"Найбільший виклик — це житло"
Але я хочу сказати, що найбільший виклик станом на сьогодні для держави — це житло. Житлові рішення — велика проблема. Ми як Міністерство соціальної політики не відповідаємо за сталу житлову політику. Є багато програм стосовно житла, і це компетенція Міністерства розвитку громад та територій. Але тимчасові рішення — це Міністерство соціальної політики. І зі свого боку ми також пропонуємо певні програми підтримки. Зокрема, нещодавно була прийнята постанова, яка в народі називається "Будиночки в селі". Прекрасна програма, що дає можливість переселення внутрішньо переміщених людей у сільську місцевість.
"Будиночок у селі" має коштувати не більше 500 тис. грн.
У нас дуже багато сімей, які жили раніше у селах, вони потребують житла і згодні переїхати в будь-яке інше село на більш-менш безпечній території України — на Вінниччину, Тернопільщину, Полтавщину, більш центральні регіони. Ця програма передбачає, що коли є внутрішньо переміщена особа чи сім'я, то вона обирає для себе громаду, обирає будинок, де бажає жити. Це можна зробити різними способами, як і за допомогою територіальної громади, так і власними силами. На будь-яких сайтах у відкритому доступі зазначено, де здійснюється продаж цих будиночків. Сім'я приходить до тергромади і говорить, що ми потребуємо цього житла, бажаємо тут жити. І держава виділяє субвенцію, щоб тергромада купила такий будиночок. А далі сім'я розміщується у цьому будиночку. Є певні категорії осіб, які у нас першочергово мають таке право, і є стандартні умови, передбачені порядком. Наприклад, будиночок має коштувати не більше 500 тис. грн. Можливе співфінансування. 500 тис. грн — це з державного бюджету, співфінансування можливе з місцевого бюджету, за кошти ВПО за можливості, а також з інших джерел, не заборонених законом. Тобто — за кошти наших донорів, громадських організацій, які долучаються до цієї підтримки. Хочу звернутися до всіх слухачів, що є така програма надання житла у тимчасове користування, тому що по факту це буде все-таки власність громади. Але тимчасове користування передбачено для сімей. Можна звертатися, підшукати собі будиночок, долучати тергромади до пошуку, адже це гарний варіант житлового рішення.
"Наша координаційна рада буде покликана узагальнити всі програми підтримки"
Ця ініціатива забезпечить житлом вимушених переселенців, а з іншого боку — вдихне життя у ті села чи громади, де є багато порожніх будинків. А якщо заїдуть туди активні люди, то і село одержить підтримку, і люди отримають житло. Окрім того, хотіла вас запитати про релокований бізнес, малий і середній. Чи є якісь програми, чи бізнеси самі знаходять підтримку на місцях?
Стосовно релокованого бізнесу, це компетенція моїх колег із Мінекономіки, тому я не дуже зорієнтую по програмах. Але хочу повторити, що той орган, який ми плануємо створити, наша координаційна рада, якраз буде покликана для того, щоб узагальнити ці програми підтримки і надати певні рекомендації, на яких програмах варто зосередитись та які підсилити. І місцеві програми підтримки мають бути продовженням нашої державної політики, тому що лише пліч-опліч, держава і громади, ми зможемо пройти ті виклики, які на сьогодні у нас є.
Щодо навчання, перенавчання, перепрофорієнтації — це відбувається за рахунок держави чи за рахунок місцевих громад? Що ви можете сказати з точки зору свого міністерства?
Це питання не зовсім нашого міністерства, але я знаю, що є державні програми підтримки, які реалізуються за рахунок державного бюджету. І звісно, на місцях також є певні свої програми підтримки. Тому що в нас є Закон України про внутрішньо переміщених осіб, тож обов'язок створювати такі програми і підтримувати внутрішньо переміщених людей також покладено і на місця. Це дуже велика комплексна робота для держави і громад разом.
"Усі наші постанови та механізми — лише з практики, від живого спілкування"
Які корективи вносить довготривала війна щодо створення таких програм підтримки? Взагалі, як створюються такі програми та новації для допомоги вимушеним переселенцям?
Усі наші програми підтримки народжуються лише на підставі певних історій, особистих, знайомих тощо. Люди різні, виклики різні. Якщо, наприклад, у нас на евакуації літня людина зі своєю тваринкою, яка є членом її сім'ї, то ми як держава, маючи такий випадок на практиці, повинні передбачити в наших постановах, у нормативних актах можливість розміщення цієї людини з її тваринкою. І тому всі постанови та механізми — лише з практики. Ми з колегами часто їздимо по регіонах, спілкуємося з людьми, які евакуюються, слухаємо різні історії. І тому всі ці механізми лише з практики, від живого спілкування. Бо не може державна політика формуватися окремо від реальних історій, які у нас є на сьогодні. Звісно, перші евакуації були не такі, як зараз. Тому що раніше була впевненість, що це евакуація на декілька днів, що десь поруч переїхали, і буде можливість швидкого повернення. Зараз ми розуміємо, що війна триває, і нам потрібно підсилювати підтримку наших внутрішньо переміщених людей.
Наведу приклад. Нещодавно у нас жінка старшого віку виїжджала із таксою. На транзитному центрі їй повідомили, що немає місця тимчасового проживання, яке би прийняло її песика. Місць немає. І тому ми здійснили пошук місця тимчасового проживання, де ця жінка могла розміститися зі своєю тваринкою. Ми її влаштували, це було смт в Івано-Франківській області. Але надалі, при наступному внесенні змін до постанови №930 стосовно порядку функціонування місць тимчасового проживання, ми передбачили можливість розміщення людей із тваринами. Звісно, місця тимчасового проживання є різної форми власності — комунальна, державна, приватна. І буває складно встановити додаткові правила стосовно тварин. Але ми таку роботу проводимо, тому що є така необхідність. Люди виїжджають із домашніми тваринами, із котиками, собачками. Ми повинні це вирішити.
