Урочистості з нагоди Дня Державного прапора України в Івано-Франківську, 23 серпня 2026 року. Фото: Суспільне Івано-Франківськ/Василь Василюк
"Вперше синьо-жовтий прапор у сесійну залу спробували занести опозиційні парламентські сили 1 жовтня 1990 року"
23 серпня — це офіційний День прапора, але його було піднято над Верховною Радою 4 вересня 2009 року. Тоді комуністи блокували, щоб прапор України підняли над парламентом.
Трошечки історія інакша. Перший раз синьо-жовтий прапор у сесійну залу занесли, або спробували занести, опозиційні парламентські сили 1 жовтня 1990 року, напередодні студентського голодування і в день відкриття ІІ сесії. У переддень цих подій Київ бурлив великими маніфестаціями. 30 вересня була дуже велика маніфестація біля центрального стадіону. Була дуже потужна хода від стадіону, люди йшли аж до Подолу. Це були десятки, навіть сотні тисяч людей. І от 1 жовтня 1990 року знову маніфестація. Люди підійшли до Верховної Ради з великим синьо-жовтим прапором. І ми, депутати від опозиції, вийшли до людей, взяли цей прапор і хотіли занести його у Верховну Раду. Але нам на перешкоді стали представники більшості, її очолював Олександр Мороз — "Група 239". І там відбулася штовханина. Штовхалися ми там довго, поки Іван Плющ не зійшов із президії, він забрав цього прапора і поніс у президію. Це була перша спроба занести прапор. А другий раз ми занесли цей прапор 24 серпня 1991 року, коли вже було ухвалено Акт проголошення незалежності України та коли у розвиток нового державного статусу України було ухвалено цілу низку постанов. Тоді Роман Лубківський виступив із трибуни і сказав, що сьогодні здійснюється торжество історичної справедливості. Україна заснувала свою державу, тож годилося б пошанувати попереднє покоління борців за незалежність. А для цього треба внести великий синьо-жовтий прапор у цю залу. Оскільки я сидів біля трибуни, це моє місце, то я йому ще підказав, що не в цю залу, а підняти над залою. І він повторив цю фразу. Потім виступив В'ячеслав Чорновіл. Йому хтось сказав, що на площі перед Верховною Радою є той прапор, що був у Москві на танку під час ГКЧП.
"Прапор занесли 24 серпня, а підняли над куполом Верховної Ради 4 вересня"
Тобто було два прапори — великий і маленький?
Так, великий і маленький. Але тему прапора першим порушив у той день народний депутат Дмитро Захарук з Івано-Франківської області. Він сказав, що треба ознаменувати появу нашої держави саме прапором. Потім була дуже чітка позиція Василя Червонія, коли ми замкнулися у своїй роботі і думали, яким шляхом іти далі — чи спочатку ухвалювати акт, чи постанови. Ліві сили були за те, щоб ухвалювати спочатку постанови, а ми боялися, що вони ухвалять постанови, які фактично продовжували політику, закладену Декларацією про державний суверенітет — політику поступової суверенізації України. Там були доручення комітетам, комісіям, Кабінету міністрів, щоб вони далі продовжували вирізатися із союзного простору в економіці, управлінні тощо. Тоді Василь Червоній від третього мікрофону, я й зараз пам'ятаю це, вийшов і сказав, що я пропоную таку послідовність дій. Спочатку ми ухвалюємо акт проголошення незалежності України, тобто фіксуємо новий статус України як незалежної держави, робимо перерву, піднімаємо синьо-жовтий прапор над Верховною Радою, попередньо затвердивши його як державний символ, а потім вже будемо ухвалювати постанови у розвиток цього нового державного статусу України. Його позицію дуже чітко підтримав Іван Степанович Плющ, він сказав, що немає ніякого сенсу працювати у протилежному напрямку. Потім, коли Кравчуку вже після проголошення незалежності розширювали повноваження, я виступив, здається, від другого мікрофону і сказав, що я проти того, щоб додати голові Верховної Ради розширених повноважень, через те що він проявив таку мляву позицію під час ГКЧП, а також що ми не підняли синьо-жовтий прапор. Якби ми, кажу, підняли синьо-жовтий прапор та ознаменували появу держави, тоді це було б добре. І потім було слово Лубківського і слово Чорновола. Але Леонід Макарович — це ж маститий політик, і він одразу зрозумів, що після ухвалення цих постанов багато лівих сил покинули залу. І ось він думає: якщо занесуть цей великий прапор, який цілий день люди тримали перед центральним входом у Верховну Раду і скандували "незалежність, незалежність, незалежність", то тоді захочуть підняти його над Верховною Радою, а рішення ж ухвалювати немає кому. Тоді він каже: "Отой прапор має бути в залі, що був під час ГКЧП у Москві, на танку". І депутат Дмитро Чобіт підходить до мене зі словами: "Іване, пішли, візьмемо цей прапор і занесемо". Ми виходимо на сходи цієї будівлі й дивимося, що там море прапорів синьо-жовтих. Годі було знайти того прапора, що був у Москві. Я кажу, що ти шукай цього прапора, а я все-таки буду заносити той прапор, який люди цілий день тримали і скандували "незалежність". І так ми навіть із тими людьми занесли прапор у вестибюль. Але оскільки наше мислення було правове, а Леонід Макарович сказав про те, що треба той маленький занести, то люди зупинились: "Що будемо робити з цим прапором? Може ми його тут на парапеті сходів залишимо?". Я сказав: "Ні. Якщо ми його не занесемо гуртом у Верховну Раду, то я занесу його сам". І тільки тоді люди переключилися, сформували колону, і ми занесли його у Верховну Раду. І коли ви бачите відео, як ми заносимо прапор, я тримаю синю частину спереду, а Чорновіл тримає жовту частину, за нами колеги. І от ми вже підходимо майже до трибуни, а Леонід Макарович питає: "А де той прапор, що в Москві?", бо ж не так відбувається, як він думав. А я показую, і це видно на відео, мовляв, там ззаду йде. Ми цим великим прапором укриваємо президію, цей парапет, а за нами йде Дмитро Чобіт, дає йому прапор — Леонід Макарович вже повеселішав — і ставить той прапор у куточок за пам'ятником Леніну, який ще тоді стояв у залі. Але знайшлася якась людина, прийшла туди, витягнула з того куточка і поставила на видне місце маленький прапор. Отака історія внесення прапора.
На жаль, сьогодні до мене зверталися навіть кілька журналістів і кажуть, що у засобах масової інформації та соціальних мережах поширюється інформація про те, що прапор занесли у сесійну залу Верховної Ради 23 грудня 1991 року. Ця неправдива інформація із року в рік поширюється. Я вже заморився спростовувати її та вже задумуюся, чи це непрофесійність наших журналістів, чи це ледачість вивчити питання. Я стверджую, що 23 серпня не було ніякої загальнонаціональної події, пов'язаної із синьо-жовтим прапором. Перший раз прапор занесли 24 серпня, а підняли над куполом Верховної Ради 4 вересня.
"Я виступаю за те, щоб днем державного прапора було 4 вересня, коли прапор було піднято над куполом Верховної Ради України"
Указом президента у 2004 році було встановлено 23 серпня як День державного прапора. Яка була логіка? Просто напередодні Дня Незалежності?
Думаю, що це Медведчук тоді переконав Леоніда Даниловича Кучму. Мовляв, ми ж на вакаціях у цей час, нащо ми будемо два рази збиратися в Києві. Давайте разом — День прапора, а потім День Незалежності. Бо я стверджую, що ніякої реальної загальнонаціональної події, пов'язаної із синьо-жовтим прапором, 23 серпня не було. У даному випадку я виступаю за те, щоб днем державного прапора було 4 вересня, коли наш прапор було піднято над куполом Верховної Ради України. Таким чином ми підводимо реальну подію національного масштабу під День прапора, і найважливіше — ми зможемо забезпечити відзначення Дня прапора як масову загальнонаціональну подію. Тому що вже будуть школярі, вже будуть студенти, а зараз, влітку це все перетворюється на що? Виходить купка маленька політиків, чиновників — підняли прапор, проспівали гімн і до побачення. Тому що влітку зібрати людей на такі акції неможливо, але це ж дуже важливий виховний процес. Адже символіка вбирає в себе всю історію буття нації, відбиває психологічний тип нації.
.jpg)
Іван Заєць. Фото Укрінформ
"Має бути стандарт по кольору, розмірах, міцності матерії, древках"
Недарма древні казали, що знаки і символи правлять світом. Чий прапор, того і влада. І коли ліві опиралися синьо-жовтому прапору, а хотіли червоно-синій чи якийсь інший, то чудово усвідомлювали, що зміна прапора покаже, що змінилася і влада. Що ми відійшли від тоталітаризму, від радянщини та вступили у демократичний світ, у незалежницький період. Тому символіка в усіх країнах дуже важлива. І в цьому плані ми досі маємо борг парламенту, бо немає закону про використання державних символів. Це передбачено 20-ю статтею Конституції України, щоб був стандарт по кольору, по розмірах, по міцності матерії, стандарт по древках і так далі. Це символ. Як і тризуб, герб, йому тисячу років, а то й більше. Скільки він бачив на своєму шляху? Скільки під цим тризубом всяких боїв та різних подій відбувалося? Це державний символ. Недаремно кажуть, що знаки і символи правлять світом.
Нагадаю нашим слухачам 1989 рік, установчий з'їзд Народного руху України. І тоді хтось на лацкан Леонідові Кравчуку причепив теж маленький прапорець. Хто це був і що тоді було з Кравчуком? Ніби і зняти не міг, але й носити не дуже хотів.
Це вже історія, хай хтось признається, хай публікують ці всі речі. Думаю, що воно вже десь опубліковано. Але Леонід Макарович знайшов тоді вихід, бо він же людина, яка "може пройти між крапельками". Але я б його схарактеризував трошки інакше. Це людина-вітрильник, він дуже чітко відчував тенденції. Кравчук бачив ці тенденції, бо навіть якщо читати його виступ на установчому з'їзді Народного руху України, то він чітко сказав, що це опозиційна громадська організація щодо партії, і вона прагне до незалежності. Так він сказав в інтерв'ю одній з італійських газет. Так от — Леонід Макарович тоді скинув піджак.
Це тоді, коли він був завідувачем ідеологічного відділу компартії?
Так. Він скинув піджак, згорнув його і тримав на руці або на кріслі. І таким чином у нього і був цей прапор на піджаку, і не був, бо ніхто не бачив.
"Синьо-жовтий прапор — це національний символ, який знав своє державне життя"
Пане Іване, окремі підрозділи Збройних сил України та добровольці поруч із державним стягом масово використовують червоно-чорний прапор боротьби ОУН-УПА. Чи потрібно надавати червоно-чорному прапору офіційного статусу прапора національно-визвольної боротьби, можливо, на рівні закону?
Якщо говорити про синьо-жовтий прапор, то він ніколи не був вузьким історичним символом, він був державним символом. Ми можемо звернутися і до практики УНР, там де були універсали Скоропадського про Чорноморський флот, і там уже йшла мова про ці речі. Але є ще приклад Карпатської України, яка проголосила незалежність 15 березня 1939 року, і там синьо-жовтий прапор було визнано державним прапором. Тому ми говоримо про синьо-жовтий прапор як прапор, котрий не просто є національним символом. Це національний символ, який знав своє державне життя. Що стосується червоно-чорного прапора, то він більше пов'язаний зі збройною боротьбою українців у першій половині ХХ століття, тобто пов'язаний із ОУН-УПА. І тут можна його узаконювати як історичний прапор, але у нас є прапори і Збройних сил України, тобто ми повинні зважати і на такі речі.
Я не прихильник частих змін державних символів. Я весь час веду дискусію із так званими прихильниками фен-шую. Ці східні ідеології кажуть, що жовтий колір має бути згори, а синій — знизу. Яким боком цей фен-шуй до нас, європейського землеробського трипільського народу, можна притулити? Треба просто розуміти, що під цим прапором ми виборювали не один раз нашу незалежність. І ми її вибороли. Тому — для чого змінювати ці речі? Але є люди, які весь час хочуть щось змінювати. Проте, якщо весь час ви щось змінюєте, то це означає, що ви ніколи не побудуєте традицію, ніколи не будете мати сталого звичаю. Але тільки традиції, сталий звичай та українська мова — це три наріжні камені, які тримають націю та будують свою державу. Тому треба завжди дотримуватися традиції, завжди ухвалювати такі рішення, які б посилювали цю традицію, а не змінювали її.
"Прапор у серцях наймолодшого покоління — є"
Для вас та ваших колег слова про державний прапор, його важливість — це ваше життя і наша історія. А як молодь сприймає, чи бачите ви розуміння цієї важливості в очах молодих людей?
Такої усвідомленої важливості синьо-жовтого прапора як державного символа я серед молодих людей у своїй масі не бачу. Але я бачу інше явище, яке передує усвідомленню. Це те, що цей прапор у серцях наймолодшого покоління — є. І при першій нагоді молоді люди беруть наш прапор як щось таке рідне, особливе — і використовують його. Це цілком природній процес. Спочатку треба його пізнати, потім полюбити, а потім уже усвідомлювати. Тому я в цьому великої трагедії не бачу.
Я бачу трагедію в іншому. Наприклад, українську мову я відношу також до символів. На жаль, українська мова не затверджена як державний символ, але по своїй суті українська мова — це найпотужніший націє- і державотворчий фактор, це найдорожчий скарб нації. І я бачу, що наші підлітки в Києві 10-12-15 років почали розмовляти російською мовою. Коли я прислухаюся до їхньої розмови, то бачу, що вони ведуть ці розмови у рамках російських наративів. Тобто вони себе формують не як громадяни України, а як представники культурної традиції Росії. А через 5 років вони стануть повноцінними громадянами України. І деякі українські інтелектуали визначають цей процес як можливу появу заградзагонів у спині нашої держави і наших Збройних сил. Тому я завжди звертаюся до державних органів, до службовців, представників нашої влади і кажу, що не треба пропускати цей момент. Бо ми знову підготуємо психологічне сприйняття Росії, нашого ворога, як щось таке для нас добре. І знову будемо мати цю війну. Ви сходіть сьогодні у київські школи і побачите, скільки дітей розмовляють українською мовою на перервах. Навіть на уроках вчителі толерують, що ці діти відповідають там російською мовою, бо вони не можуть висловитися українською. І директори крізь пальці дивляться. А також батьки віддають перевагу зручності у використанні мов. Так, тобі зручно використовувати 600-800 слів. Але людина, яка формувалася в українському середовищі, використовує 5 тисяч слів.
Пане Іване, дякую вам за розмову.
