Ілюстративне фото з відкритих джерел
Ви – членкиня робочої групи з підготовки законів щодо проведення виборів у повоєнний час. Давайте розпочнемо з цього. Що зараз із цією робочою групою?
Насправді у нас є консенсус, що мова йде про спеціальний закон, який допоможе організувати перші повоєнні вибори. Це результат політичного консенсусу, закріпленого в меморандумі, який керівники парламентських фракцій і груп підписали в листопаді 2023 року. Він опублікований на сайті Верховної Ради, тому є політичне порозуміння щодо кількох моментів. По-перше, перші вибори мають відбутися після закінчення активної фази війни, коли стане можливим скасування правового режиму воєнного стану. По-друге, на їхню підготовку фізично потрібно не менше ніж пів року – і це абсолютна правда, я навіть думаю, що, на жаль, більше. І по-третє, основою для процесу буде чинний Виборчий кодекс. Проте це не виключає підготовку спеціального закону, який зможе дати відповіді на всі виклики: щодо безпеки, щодо мандата окремих інституцій, які раніше не залучалися до виборчого процесу, або щодо факторів потенційного російського втручання через інформаційні системи, кібератаки, фінансові маніпуляції тощо.
Тому цей спеціальний закон є радше додатком до чинного Виборчого кодексу. Він допоможе врегулювати процедури, які не передбачалися в основному законі для мирного часу. Наприклад, дасть змогу вперше зробити виняток для перших повоєнних виборів щодо організації голосування в закордонному виборчому окрузі: створити дільниці не лише на 104 традиційних об'єктах, а відповідно до реальних потреб суспільства, адже близько 20% виборців виїхали за кордон. Або ж дозволить за окремою процедурою створити спеціальні виборчі дільниці для військовослужбовців, що теж дуже важливо. Але це транзитне, перехідне спеціальне законодавство не повинно стати постійною нормою. Воно має бути гарантованим містком для виходу від війни до миру та забезпечувати захист виборчого процесу від російського втручання.
Як разова історія?
Так, разова. І тому, коли Громадянська мережа "ОПОРА" готувала дорожню карту підготовки перших повоєнних виборів (яка охоплює не лише законодавче поле, а й практики, що потребують актуалізації вже зараз – як-от Державний реєстр виборців), ми ще на етапі ідеї прописували, що це має бути закон разового застосування. Тому що, умовно, якщо ми маємо ризик російського втручання і співорганізатором безпеки буде Служба безпеки України, то потрібно виділити для цього спеціальний разовий мандат, а не робити такий підхід постійною практикою. Адже в нормальних демократіях спецслужби не є співорганізаторами виборів.
І цей законопроєкт насправді готовий – я це багато разів говорила в різних ефірах – приблизно на 65%. Дуже активна фаза підготовки тривала з січня по квітень 2026 року. Подекуди це були восьмигодинні засідання підгруп. Одна група у складі 100 осіб просто не здатна досягти консенсусу чи пропрацювати всі технічні деталі, тому було створено сім підгруп, кожна з яких профільно працювала над окремим елементом цієї проблеми. Наприклад, як протидіяти дезінформації та російському втручанню, як додати певних регуляцій щодо соціальних мереж і агітації в діджитал-просторі або як підготувати інфраструктуру й безпечно організувати голосування за кордоном.
Або, до прикладу, як реалізувати виборче право – і пасивне, і активне, тобто право обирати й бути обраним – для військовослужбовців. Адже якщо хтось із військових вирішить, що має достатньо досвіду та компетенцій для балотування на посаду президента, то за чинними регулюваннями він мусить отримувати дозвіл у свого командування. І це далеко не завжди доступна опція. Навіть для того, щоб підготувати документи й особисто подати їх до Центральної виборчої комісії, потрібно отримати звільнення на кілька днів. А якщо цю особу зареєструють кандидатом, вона все одно не матиме змоги проводити повноцінну агітаційну кампанію. Тому ця робоча група, її підгрупи та окрема велика команда працювали за різними тематичними напрямами, звели все докупи, а вже у травні поставили роботу на паузу.
На мою думку, це пов'язано з геополітичним порядком денним, де перемовин про вихід із війни зараз немає. Адже цей трек повністю перекреслений війною в Ірані, у яку на 100% залучені Сполучені Штати Америки – наш партнер і медіатор цього процесу. Ми як представники експертного, неурядового сектору, які деталізують різні практики та пропонують поправки, все ж намагаємося переломити ситуацію. Прагнемо, щоб наші гарантії безпеки повоєнного демократичного відновлення не були прив'язані до будь-яких перемовин, де сторони переслідують власні інтереси, а базувалися на оптимістичному порядку денному, зокрема на тому, що Україна активно рухається до Європейського Союзу.
До нас є вимоги в межах так званого першого кластера фундаментальних реформ, про який усі говорять. До нього входять демократія та права людини, а не лише антикорупція, і щодо цього ми маємо окрему дорожню карту. Якщо ми перемістимо цю тему з треку перемовин із Росією (а з мого 2,5-річного досвіду участі в Мінському процесі це абсолютний глухий кут) на трек європейської інтеграції, то досягнемо двох речей. По-перше, зробимо тему виборів значно менш токсичною: адже підготовка інфраструктури зовсім не означає, що вибори відбудуться завтра. Проте якщо з'явиться історичне вікно можливостей, а ми не готуватимемося, то просто виявимося неготові, адже інфраструктуру потрібно відновлювати системно.
По-друге, щодо євроінтеграції як такої немає жодних заперечень – близько 90% суспільства підтримують членство України в Європейському Союзі. І якщо в нас є певні суттєві недоліки в антикорупційних реформах, ми можемо збалансувати їх розвитком демократичного треку, який є критично важливим для українського суспільства та водночас слугує індикатором нашого прогресу для Європейської комісії.
Дуже важливо, що ви згадали про інфраструктуру. Чесно кажучи, як журналістка, яка працює з цими темами, і як громадянка України, я дуже вболіваю через те, що, не маючи виборів уже сім років, ми втрачаємо навички демократії. Втрачаємо звичку час від часу змінювати владу, зокрема й місцеву. І йдеться не лише про можливість обирати чи бути обраним, балотуватися, а зрештою й програвати – це нормальні дебати та природний демократичний процес. Зараз, коли ця тема актуалізувалася в інформаційному просторі, я бачу, що чимало людей кажуть: "Та що там складного? Поставити галочку в “Дії” чи десь в окопі". Проте коли ми говоримо про те, що військовослужбовці за таких умов просто відрізаються від процесу – і для мене це, мабуть, найважливіше, такого точно не має бути. Я б хотіла, щоб ви розказали про виборчу інфраструктуру або нагадали, що це взагалі таке. Адже вибори — це ж не просто галочка з окопу чи з квартири, правда?
Ну так, адже сам факт голосування ще не робить країну демократією. Нагадаю, голосування існувало й за часів Радянського Союзу. Єдина відмінність полягала в тому, що в бюлетені був один-єдиний кандидат від КПРС, хоча й існувала опція вписати інше прізвище. Щоправда, коли громадяни це робили, спецслужби одразу приходили з запитаннями: "Що це за вільнодумство, і чому ви це зробили?". Тож коли у вас у бюлетені лише один кандидат – це точно не демократичні вибори. Виборів немає і в сучасній Росії: якщо партія влади, яка втрачає підтримку через 16 із гаком років панування, не дає навіть м'яким опозиційним силам (на кшталт "Яблука") дійти до етапу реєстрації та повноцінно взяти участь у кампанії, це не демократія. Виборів там немає, як і свободи слова.
Тому сам по собі факт проставляння галочок не є демократичним інститутом. А щоб вибори повноцінно відбулися в українських реаліях, де суспільство має загострене відчуття несправедливості, потрібна абсолютна довіра до цього інституту від початку й до кінця: щодо участі, кандидування, ведення кампанії, підрахунку голосів і безпеки. Інакше ми просто не визнаємо цей результат. Адже існує поняття легітимності, і законність – це лише одна складова цього пазла. Усе інше – це суспільне сприйняття та загальне визнання ухваленого рішення. У 2019 році ви могли голосувати не за того кандидата, який переміг, але всі, хто програв, визнали цей результат. Тому що так проголосували люди.
Прикладом цього може слугувати Помаранчева революція 2004 року. Я добре пам'ятаю ті події: тоді відбувся зворотний процес. Багато хто голосував за Віктора Ющенка, аж раптом з'ясовується, що перемагає інший кандидат. Саме це й вивело людей на протест.
Суспільство розуміло, що результати сфальшовані, тому відмовилося визнавати законність рішень Центральної виборчої комісії. Для громадян цей процес утратив легітимність. Адже легітимність – це, за суттю, показник життєздатності влади в очах тієї частини суспільства, яка за неї не голосувала. Водночас варто нагадати: згідно з Конституцією, і президент, і народні депутати представляють інтереси не лише своїх виборців чи окремого округу, а всього народу України. Тому легітимність – це двосторонній процес. З одного боку, незалежно від того, від якої сили людина балотувалася, вона має збалансовано репрезентувати різні ідеологічні та соціальні групи. З іншого боку, суспільство повинно сприймати її як керівника, який формує порядок денний, ухвалює закони та видає укази. Ми всі пристаємо на цю гру в найкращому розумінні – у межах правового поля, де єдиним джерелом влади, відповідно до статті 5 Конституції, є народ. І якщо влада легітимна, суспільство визнає її рішення.
Запустити процес, який суспільство вважатиме нелегітимним, навіть якщо він буде ідеально законним із формального погляду, означає не вийти з політичної кризи, а "вистрибнути з вікна 35-го поверху". Це лише поглибить виклики. Більше того, інститутом виборів неодноразово зловживали в історії. Нагадаю, що Гітлер прийшов до влади саме через вибори. Якщо подивитися на політичну мапу Європи міжвоєнного періоду, то спочатку вона була строкатою та демократичною, а згодом – коричневою. На противагу Радянському Союзу в Європі з'явилася величезна кількість сил, які законним шляхом здобули владу через голосування, а потім розв'язали війну проти прав людини й міноритарних груп.
Мені дуже імпонують міркування деяких мислителів, які зазначають: якби ми покладалися виключно на голосування як на абсолютний критерій істини, ми б ніколи не змогли засудити гітлерівську Німеччину. Інколи нації роблять хибний вибір, і це також факт. Саме тому дискусія про те, як мають бути організовані перші повоєнні вибори, є важливою частиною діалогу, що формує майбутню легітимність. Хоча драйвером перемовин виступає робоча група, створена наприкінці грудня, у листопаді ми отримали рекомендації Єврокомісії щодо прогресу України. Там містилися дві чіткі вказівки стосовно виборів: створити офіційну платформу для дискусій щодо правового регулювання і аровести аудит даних Державного реєстру виборців. Адже коли через війну понад 50% суспільства змушені були змінити місце проживання в межах країни чи виїхати за кордон, точність і актуальність списків виборців стають фундаментальною основою для проведення будь-якого виборчого процесу.
Ми вже не кажемо про велику кількість загиблих, яку часто навіть не називаємо.
Якщо держава оперує свідоцтвами про смерть, це фіксується і відображається в Реєстрі виборців. Однак є люди, які наразі мають статус зниклих безвісти, а отже, досі перебувають у списках виборців, тобто в електронній базі даних. Мені здається, це важливо окреслити, щоб ми бачили весь комплекс проблем.
Гаразд, тоді проаналізуймо все від початку до кінця. Власне, яка інфраструктура має бути дієвою та готовою, щоб у момент, коли з'явиться така можливість – навіть якщо це станеться через рік, два чи три, ми вже мали досконалу форму, щодо якої досягнуто суспільного консенсусу?
Перше – це дієвий Конституційний Суд України. Здавалося б, яке відношення це має до виборів? Але уявімо ситуацію: парламент ухвалює норми, що дискримінують певну частину електорату. Це цілком можливо, адже депутати можуть мати конфлікт інтересів. Наприклад, вони вважатимуть, що закордонні українці не повинні голосувати. Проте за Конституцією та Виборчим кодексом громадяни мають це право. Отже, якщо ми не забезпечуємо механізму його реалізації, то свідомо вдаємося до дискримінації.
Або інший приклад: якщо виникне потреба провести голосування протягом кількох днів, як у країні, так і за кордоном, щоб диверсифікувати безпекові ризики. Така світова практика існує. Проте для цього потрібне офіційне трактування Конституційного Суду щодо використання терміна "неділя", адже в Конституції чітко вказано, що вибори відбуваються саме в неділю. Звісно, можна пошукувати й "відредагувати" словник української мови, прирівнявши "тиждень" до "неділі", але всі розуміють, що це не вихід. Роль Конституційного Суду буде вирішальною і в питанні реалізації пасивного виборчого права – тобто права бути обраним – для осіб, які співпрацювали з країною-агресором, але щодо яких ще немає вироків суду.За чинним Виборчим кодексом, на президентських виборах теоретично може балотуватися навіть людина, засуджена за державну зраду. І це колосальний виклик.
Адже легітимність стосується і самого процесу, і його підготовки, і його учасників. Якщо у виборчому списку з'явиться прізвище особи, яка вчиняла ймовірні воєнні злочини або діяла як високопосадовий агент впливу РФ, але через недосконалість судової системи не отримала вироку, вона матиме повне право брати участь у виборах. Це спровокує глибокий розкол у суспільстві. Крім того, можуть виникнути питання щодо безпекових обмежень, які врегулюють законом, але які дещо суперечитимуть принципам чесних і вільних виборів – наприклад, перевірка джерел фінансування кандидатів тощо. І з цілого ряду подібних питань нам доведеться звертатися до єдиного уповноваженого органу, адже ніхто, крім Конституційного Суду, не має мандата тлумачити Основний Закон. Сьогодні КСУ перебуває на межі функціонування: якщо восени не обрати ще одного суддю, а навесні – наступного, суд просто втратить кворум. У ньому не залишиться навіть 12 суддів, необхідних для ухвалення рішень. А це фундаментальна інституційна основа для всієї держави.
Друга проблема, яка є суто технічною (я про неї вже згадувала), – це Державний реєстр виборців. Наші реєстри функціонують так, що всі отримують і обмінюються офіційною інформацією. Проте, за офіційними даними, за кордоном у нас проживає 360 тисяч громадян. Це об’єктивна цифра, але вона відображає лише тих, хто перебуває на консульському обліку. І, правду кажучи, половина з цих людей вже давно втратила зв'язок із державою. Натомість ми маємо величезні маси переміщених осіб, які переїхали, але планують повертатися. За даними наших опитувань у трьох країнах, близько половини з тих, хто зараз перебуває за кордоном, планують повернутися після завершення бойових дій та відновлення безпеки. Звісно, вони не повернуться в один день.
Що стосується внутрішньо переміщених осіб усередині країни: 80% з тих, чия адреса реєстрації належить до "сірої зони", окупованих територій чи прифронтових регіонів, вважають себе вже не тимчасовими, а постійними мешканцями тих громад, де живуть зараз. Однак у списках виборців та в даних Державного реєстру вони й надалі перебувають за попереднім місцем реєстрації. Доки вони не змінять свою виборчу адресу, у нас буде 50-відсоткове розходження між офіційними даними реєстру та реальним стан справ. За результатами наших опитувань усередині країни, 29% громадян живуть не за адресою реєстрації. Якщо йдеться про лівий та правий береги Києва, це питання можна вирішити самостійно – просто поїхати й проголосувати на своїй дільниці. Але якщо ваша реєстрація на Харківщині, а живете ви в Ужгороді, то ви цього робити не будете.
У такий спосіб ваше право голосу буде порушено. Рішення для цієї проблеми існує, але під нього потрібна потужна інформаційно-мобілізаційна кампанія. Громадяни вже зараз можуть самостійно через онлайн-сервіс Державного реєстру виборців (drv.gov.ua) змінити виборчу адресу на місце фактичного проживання. Чи вистачить для цього двох тижнів? Звісно, ні. На комунікацію, переконування та мобілізацію потрібно не менше ніж пів року. І це питання не лише загальної справедливості, а й безпеки держави. Якщо 50% громадян живуть не за адресою реєстрації, а явка стандартно становитиме близько 50%, то реальна загальна явка сягне лише 25%. Адже явка вираховується від 100% осіб, унесених до списків за місцем реєстрації. Ті 50%, які переїхали, залишаться у списках своїх старих дільниць. Це серйозна проблема, оскільки загрози дронів, обстріли або навіть психологічне нагнітання довкола цих тем ще більше знижуватимуть явку. І тут ми повертаємося до питання легітимності: чи довірятимете ви результатам голосування, якщо фізично проголосують лише 10% громадян?
Тема електронного голосування для нас має бути закрита на період перших повоєнних виборів. Для Росії це просто ключ до того, щоб нас хакнути, а також створити умови абсолютної недовіри до процесу через дезінформацію, уникнути якої нам точно не вдасться. Ідея про те, що як опцію можна запровадити голосування в "Дії", теж не відповідає реаліям. Адже насправді держава знатиме не лише про сам факт вашого голосування, а й про його результат. У ситуації, коли підривається довіра до держави (що видно з загальних рейтингів довіри до інституцій: парламент має 2% абсолютної підтримки суспільства, уряд – близько 5%, а органи місцевого самоврядування ненабагато їх випереджають), має бути абсолютна довіра хоча б до самого інституту виборів. Коли громадяни не довіряють жодному органу влади, голосування в "Дії" означатиме, що вибори організовує Міністерство цифрової трансформації. І це в умовах воєнного стану, коли уряд повністю підпорядкований президенту й фактично не контролюється парламентом, де відбуваються лише формальні голосування. Чи віддасте ви свій голос у застосунку "Дія", якщо таємниця голосування не гарантована?
Адже під час онлайн-голосування на першому етапі ідентифікується особа, потім ви голосуєте, а далі, наприклад, вирішуєте змінити свій вибір, як це працює в Естонії. Подивіться на це навіть із суто гуманітарного погляду: якщо голосування триває не один день, а є тривалим процесом, і ви можете змінити свій вибір, то система має відняти ваш попередній голос. А отже, у момент переголосування результат вашого першого вибору стає відомим адміністратору системи. Крім того, за Конституцією єдиним органом адміністрування виборів є Центральна виборча комісія. Чи має ЦВК якісь адміністративні функції або відповідні компетенції в системі "Дія"? Звісно, ні. Ідея з поштовим голосуванням – це взагалі абсурд. Посилатися на американські чи окремі європейські практики й тестувати їх на перших повоєнних виборах, коли спостерігатиметься криза довіри, запит на справедливість і глибока травма від війни, точно не варто. Натомість потрібно створити умови, за яких довіра до процесу буде максимально підкріплена практикою.
Ще один важливий елемент інфраструктури – це виборче законодавство. Я найбільше боюся саме цього етапу: ми як експерти можемо виписати найкращі норми, а парламент потім вихолостить запобіжники чи механізми реалізації виборчих прав, чим повністю дискредитує процес. Адже парламентарі часто дивляться на закон як на інструмент захисту власних інтересів. Якщо військовослужбовці умовно найбільше підтримують кандидата А, а кандидат Б представлений партією в парламенті, то депутати від цієї фракції виступатимуть проти масштабного голосування цієї аудиторії. Якщо партії влади чи опозиції проводять опитування за кордоном і бачать, що там немає їхнього електорату, а є запит на оновлення, вони відмовляться надавати можливість голосувати громадянам за кордоном, аби просто "відмінусувати" цю аудиторію. І це величезний виклик. Політизація процесу під час напрацювання закону про перші повоєнні вибори недопустима. Тут не можна ділити людей на електоральні групи й створювати сприятливі умови для одних, ігноруючи інших.
Існує таке поняття, як джеримендеринг (gerrymandering). У класичному розумінні та в американських реаліях це перенарізка виборчих округів під конкретну аудиторію. Наприклад, є компактне проживання певної етнічної групи чи корінного народу, які підтримують партію, що захищає їхні права. Щоб цей округ "не спрацював", і вони не змогли спільно обрати свого кандидата, округ штучно ділять між двома іншими. Аудиторія розмивається, і результат конкретного кандидата знижується. До речі, зараз у Конгресі США точаться гострі дебати між Демократичною та Республіканською партіями саме через джеримендеринг – через спроби перенарізати округи під інтереси партії, яка має перевагу в законодавчому органі (у цьому випадку йдеться про республіканців).
Або інший приклад: поштове голосування на попередніх виборах у США активно використовували демократи, оскільки вони суворо дотримувалися ковідних обмежень, носили маски й уникали скупчень людей. Республіканській партії така форма голосування була невигідною, тому в деяких штатах розпочалася дискусія щодо доцільності поштового голосування взагалі. Я веду до того, що коли законодавча інфраструктура підлаштовується під завдання партій у останній момент, вона працює проти ідеї інклюзивних, чесних і вільних виборів. Тому наш основний заклик – ухвалити закон завчасно, щоб ми оцінювали його з точки зору прав людини та політичних свобод, а не вузькопартійних інтересів.
