Фото: DW
У Німеччині після інциденту з безпілотниками в Лейпцигу закриють "Російський дім" у Берліні, а також Генеральне консульство Росії в Бонні. Так німецький уряд відреагував на спробу за допомогою дронів підірвати український транспортний літак Ан-124 "Руслан" в аеропорту Лейпцига 4 серпня. Німецькі органи безпеки та європейські партнери вказують на причетність Росії. Окрім закриття Генерального консульства та розірвання договору щодо "Російського дому", Німеччина також планує посилити перевірки під час в'їзду громадян Росії, запропонувати Європейському Союзу ввести санкції проти нових російських посадовців у контексті гібридних атак і посилити тиск на російський тіньовий флот. Чому, попри російсько-українську війну, у різних країнах світу й досі функціонують так звані "Російські доми" та чим подібні організації кремлівської пропагандистської машини насправді займаються у своєму секторі, роками маскуючись під культурні установи, слугуючи ширмою для російської пропаганди та шпигунства? Але спочатку пропоную зробити крок назад і загалом поговорити про ці культурні представництва. Як за визначенням і в теорії мають виглядати такі доми та чим вони насправді займаються?
Тут варто почати з того, що самі по собі такі культурні представництва є цілком органічною частиною дипломатичних зусиль багатьох держав. Це така класична архітектура підтримки. Нам в Україні дуже добре відома, наприклад, діяльність Британської ради (British Council), яка опікується культурною політикою та популяризацією культури. Також у нас працюють Ґете-Інститут (Goethe-Institut), Польський Інститут та інші культурні осередки. Практично кожна країна має певні представництва, які паралельно з офіційними дипломатичними справами реалізують культурну співпрацю. Тому за своєю суттю це є класичною схемою, перш за все для країн розвиненого світу – Європи, США, Канади. Втім, кожна з цих держав реалізує власну культурну політику по-різному, має різні пріоритети та в різній мірі використовує можливості такого формату. А Росія, як завжди, вміє все перетворювати на зброю – і ці культурні доми вона також зробила інструментом глобального протистояння з усім світом.
А як ми можемо це відстежити? Адже тут існує дуже широке поле для маніпуляцій. Хтось може сказати, мовляв, Франція теж дуже активно просуває свою культурну політику, тож Росія нічим не вирізняється. Чому це не так?
Певні паралелі, напевно, є. Я впевнена, що в різні історичні періоди культурні центри багатьох держав у тих чи інших ситуаціях виконували специфічні завдання. Є відома історія про те, як під час революції в Ірані канадські дипломати переховували співробітників американського посольства. Тому, звісно, повністю відокремити таку діяльність від політики неможливо. Досить поширеною є ситуація, коли фахівці, залучені до культурного напряму міжнародної співпраці, нерідко долучаються й до непублічних форматів роботи чи навіть шпигунства. Це давня практика, про яку написано чимало літератури. Тож не можна сказати, що Росія обирає абсолютно революційний чи унікальний шлях, якого ніхто крім неї не дотримується.
Проблема полягає в тому, що зараз Росія перебуває в стані гострого гарячого протистояння з усім світом. На відміну від більшості країн розвиненого світу, вона розглядала й розглядає культуру саме як зброю. Якби з ними відбулася щира розмова, вони б, думаю, відверто зізналися, що навіть не бачать у цьому суперечності. Для них це і є першочерговим завданням таких культурних домів. Тут також варто згадати, що архітектура подібних інституцій у Росії значною мірою була сформована як наслідок завершення Другої світової війни. Тоді Радянський Союз оголосив себе одним із головних переможців і протягом багатьох десятиліть свідомо перебільшував свою роль у цій перемозі за допомогою пропаганди. Завдяки цьому Росії вдалося здобути для себе величезні можливості. Той самий "Російський дім", з якого ми розпочали розмову, у цьому сенсі показовий: його статус регламентувався домовленостями, досягнутими ще за підсумками Другої світової війни. Відповідно, закрити його значно важче, ніж, скажімо, припинити діяльність офісу Goethe-Institut у Москві. "Російський дім" у Берліні підпорядковувався документам, підписаним ще у 1960-х – на початку 1970-х років як наслідок завершення Холодної війни.
Говорячи про впливи "Російських домів" в Україні, чи є сенс зараз це якось аналізувати? Адже, їх раніше була чимала кількість. Я сама, випускниця столичної школи, пам'ятаю, як ми брали дуже активну участь у програмах, які організовував "Російський дім". При посольстві діяла якась структура – вже й не пригадаю точної назви, але вони влаштовували різноманітні літературні конкурси. Це були надзвичайно популярні й насправді масштабні за охопленням події. Така діяльність і досі має попит у світі. У чому ж полягає небезпека цих інституцій?
Складність полягає у тому, що вони беруть на себе чималий пласт загальної культурної та просвітницької роботи. Цілком імовірно, що все це робиться руками людей, які навіть не усвідомлюють, у чому саме беруть участь. Це триває й досі. Наприклад, "Російський дім" у Молдові (не пригадаю, чи він працює зараз, але ще нещодавно функціонував) мав розгалужену програму культурних занять для дітей, безкоштовно навчав російської мови. Аналогічна ситуація і в Берліні. Зараз у Берліні можна спостерігати доволі відчутні протести проти його закриття. Ці протести, звісно, зводяться до аргументів на кшталт: "О боже, але ж це були безкоштовні можливості дізнатися про культуру! Наші діти мають вивчати російську мову, хочуть читати, танцювати, бути якось причетними до російської культури". І сам факт того, що в центрі Берліна, у прекрасній, шикарній будівлі все це надається безкоштовно, створює дуже широкий доступ до аудиторії.
Коли ви приводите дитину в "Російський дім", де б він не розташовувався, ви вже демонструєте мінімальну лояльність до російського контексту й культури. Якби ви були категорично проти, ви б туди просто не прийшли. Відповідно, там із вами можуть познайомитися, дізнатися, де ви працюєте, чим займаєтеся і чи можете бути чимось корисні. І така робота ведеться десятиліттями, вирощуючи цілі покоління. Тож хтось просто прийшов, потанцював "калінку-малінку" й пішов далі у своїх справах, так і не помітивши зворотного боку медалі. А хтось інший працює у стратегічній чи промисловій сфері, має потрібні зв'язки або походить із впливової родини. І з такими людьми поступово починають працювати далі. Звісно, не все виключно прагматично – впевнена, що ця завіса цивільної діяльності дуже щільна, і більшість відвідувачів із цим ніколи не стикалися. Але елемент практичного розрахунку там присутній завжди. Щодо того, чи варто це досліджувати, – безперечно, варто, і такі дослідження вже ведуться.
Ситуацію навколо закриття "Російського дому" в Берліні спровокували два чинники. По-перше, дронова атака на український літак у Лейпцигу. Але незадовго до цього у виданні Deutsche Zeitung – дуже великій німецькій газеті – вийшов резонансний матеріал. У ньому детально описувалося, як саме "Російський дім" у Берліні залучений до далеко не культурних процесів. Зокрема, йшлося про прямі звинувачення його співробітників у підтримці шпигунської діяльності. Тому коли після подій у Лейпцигу почалися обговорення дій німецького уряду, суспільство вже дискутувало про те, чим насправді займається "Російський дім", і чому він взагалі досі працює. Тож це не вигадки конспірологів, а об'єктивна реальність того, як подібні структури функціонують у країнах, які Росія вважає ворожими.
Ось тут дуже цікавий момент про тонку межу – якраз про людей, які, можливо, живуть у власних фантазіях чи занадто тривожні й скрізь бачать зраду або теорії змови, та про об’єктивний і реальний стан справ. Чому я про це кажу? Мені здається, що ми як суспільство, принаймні професійна сфера культури, вже пройшли етап загравання з тезою "культура поза політикою" й усвідомили: по-перше, нічого поза політикою не існує, а по-друге, культура – це надважливий безпековий аспект. Та чи справді це розуміють наші західні партнери? Чи позбавляються вони міфів та рожевих окулярів щодо того, чим насправді є Росія? Це ж питання не лише про масову думку – ідеться про спецслужби та процеси, які мали б відстежувати. Наскільки я розумію, активно реагувати вони почали лише зараз, коли виникли прямі загрози. Виходить, Західний світ і Європа досі перебувають в оптиці, ніби культура перебуває поза політикою?
Запитання непросте: у голову кожному не заглянеш і суперщирої відповіді не витягнеш. Насамперед я не вважаю справедливою думку, ніби росіяни лише зараз почали використовувати культурну інфраструктуру для зовсім не культурних цілей. Важливо пам'ятати: усі ці системи, підходи й цінності вибудовувалися ще за часів КДБ і навіть до нього. Російська імперія завжди проводила доволі агресивну політику саме культурної експансії. Тому вони працюють системно й тягло, поколіннями. Це моя теорія, але я багато цим займаюся та спостерігаю за процесами, тому переконана: так було завжди. Навіть якщо й існував період у десятиліття чи два, коли нічого суперактивного не відбувалося й усім здавалося, ніби вони тепер дружать із країнами Заходу, там зберігався кістяк людей. Вони продовжували збирати дані, залучати людей і напрацьовувати підходи, чітко знаючи, що цей період в історії Росії закінчиться.
Зараз ми й бачимо, як на чолі російської держави стоїть виходець із цієї системи, який чудово розуміє, як вона працює. Вони просто використали цей час для кращої підготовки. Ця підготовка тривала дуже довго, і Росія зараз фактично збирає бонуси цієї тяглої культурної дипломатії. У багатьох європейських країнах ключові посади обіймають люди, яких із дитинства навчили сприймати Росію як союзника, як непереможну силу або як неймовірне джерело культурних цінностей: Толстой, Достоєвський, Чайковський тощо. Це закладалося в голову поколінню, яке зараз керує, від самого початку. Перевага Росії в тому, що вона мала змогу будувати такі тривалі культурні контексти.
З того, що я бачу й про що говорю на міжнародних конференціях із людьми з сфер культури, політики та безпеки: розуміння того, що це величезна розгалужена система, яка аж ніяк не налаштована на співпрацю з цінностями колективного Заходу, вже є. З кожним роком його все чіткіше артикулюють на різних рівнях. Навіть ситуація довкола "Російського дому" свідчить: вони переконані, що це була атака Росії саме в безпековій площині. Але відповідь на цей агресивний крок охоплює кілька вимірів, зокрема й діяльність самого культурного центру, який хочуть закрити. Тобто зв'язок вони бачать. Для Німеччини, правда, ще не ясно, чи вдасться це зробити, адже діяльність установи регулюється низкою договорів – їх там чотири чи п'ять, і вони довгострокові. Щоб їх розірвати й викурити їх звідти, потрібна масштабна політична воля, яку Німеччина не завжди готова демонструвати. Проте це важливий сигнал: вони роблять рішучий крок. Чисто символічно це має велике значення. Німеччина посідала особливе місце в списках країн, де РФ розбудовувала свою культурну політику – зокрема через окупацію Східної Німеччини та все, що відбувалося після того. Заявити про те, що Росія атакує їх напряму – дуже великий крок. Подивимося, що буде далі.
Звісно, ніхто з нас не думав, що ситуація зайде так далеко. Усі хотіли жити в мирі, але виявилося, що так не буде. Тепер усім цим країнам доводиться перебудовувати принципи, на яких базувалася їхня діяльність. Наприклад, Ґете-Інститут роками працював у Росії. Більше того, після початку війни у 2014 році та навіть певний час після повномасштабного вторгнення офіс, який керував діяльністю Ґете-Інституту в Україні, фізично розташовувався в Москві. Чому? Тому що перебудова системи, яка формувалася десятиліттями – це надскладні зміни, які відбуваються вкрай повільно. Звичайно, у певний момент усе це викристалізується в нову архітектуру безпеки (яка, імовірно, постане вже після Третьої світової війни), але станом на зараз одного лише усвідомлення замало – потрібно діяти. А ці зусилля поки що недостатньо скоординовані.
