Фото Freepik
8 вересня Український центр оцінювання якості освіти та Міністерство освіти і науки оприлюднили національний звіт PISA-2025 одночасно з презентацією міжнародного звіту в Парижі. Україна брала участь у дослідженні втретє і вдруге – під час повномасштабної війни. Відповідно до результатів, майже кожен другий український підліток не має базового рівня з математики та читання, а відставання від однолітків із країн Європейського Союзу становить приблизно півтора року навчання. Це звучить жахливо, лякаюче, депресивно, одразу породжує багато різних думок. Як ви відреагували на такі результати, які у вас були думки та емоції?
Я стежу за результатами PISA з 2016 року – відтоді, як Україна почала доєднуватися до цієї програми і згодом з'явилися перші виміри, де ми могли порівняти себе з рештою країн Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), яка, власне, і проводить ці дослідження. Нагадаю, вони відбуваються не в усіх країнах світу, а в тих, які або є повноправними членами ОЕСР, або доєдналися до окремих програм. Це перше. Друге: звичайно, коли ми кажемо "кожен другий українець", то треба розуміти, що йдеться про вибірку тих підлітків, які взяли участь конкретно в цьому оцінюванні.
А щодо стану математичної грамотності – справді, тут не лише PISA нам про це тривожно сигналізує, але й НМТ, а раніше – повноцінне Зовнішнє незалежне оцінювання та результати навчання за шкільним циклом. І, скажімо, про це сигналізують викладачі університетів, куди приходять випускники шкіл нерідко з дійсно дуже низьким рівнем математичних знань. Тобто, з одного боку, є дуже вузенька когорта – і PISA це підсвітила, це буквально 3% учнів, які мають рівень, вищий за середній. І це, як правило, спеціалізовані школи або учні, які беруть участь у відповідних змаганнях чи олімпіадах. А загалом рівень математики дуже сильно просідає. Це було зазначено вперше років 7 чи навіть 8 тому, коли пробували оголошувати Рік математики. Але проблема таким наскоком, просто політичним чи навіть суспільним галасом не вирішується – вона потребує системної роботи й розуміння причин.
Треба сказати, що, до речі, математика – це не найгірший показник із тих, які показало дослідження PISA. Найбільше просідання, навіть якщо ми порівнюємо українських учнів із їхніми попередниками за 2018 та 2022 роки (у 2021-му оцінювання не проводилося через ковід), де розрив становить близько 50 балів, це все ж таки читання. Тобто найкатастрофічніша ситуація саме з читанням, і це не лише в Україні – це загалом світовий процес. І ці речі пов'язані. Якщо подивитися у звіті, то там це показують кластерами, оскільки PISA вимірює кілька груп так званих грамотностей: математичну, про яку ми говоримо, читацьку (і йдеться не про літературу, а саме про здатність читати та розуміти текст, незалежно від того, що це – мапа, математична задача, літературний чи науковий текст). Вони найбільше пов'язані: виникає найбільша кореляція там, де є просідання в математиці – як правило, вилізає просідання в читанні, і навпаки. Адже для того, щоб розв'язати математичну задачу, треба прочитати її умови, сприйняти та опрацювати з розумінням. Тому ці речі пов'язані, і підхід до розв'язання має бути комплексним.
І якщо говорити ще глибше – це навіть не стільки про читання, скільки про увагу. Бо основна проблема з читанням – це фокус уваги. За цей фокус зараз змагається дуже багато подразників. Якщо брати українську ситуацію, то на нього, звичайно, впливають і обставини, у яких ми живемо: передусім війна, а до того ще й ковід. Тобто є такі чинники. Але маю ще одне спостереження. Це відображає не лише якість самого навчання або освіти в країні – хоча це дуже важливо, і дослідження проводять зокрема для того, щоб спрогнозувати вплив освіти на економіку (такою була логіка ОЕСР під час запуску цієї програми). Відповідно, вони вимірюють якість програм. Окрім самих завдань (а це не зовсім тести, це дійсно практичні завдання), проводиться ще й анкетування, щоб зрозуміти, у яких умовах живуть учні. Тобто це якість освіти плюс контекст.
Проте тут для мене є ще один шар – це культура. Якщо подивитися на країни, які показали високий результат (нагадаю: в Естонії найвищий в Європі, потім із невеликим відривом ідуть Фінляндія, Ірландія, Австрія, Польща), то виникає питання: про що це? І це – не лише про те, скільки уряд вкладає ресурсів та уваги в освіту, а в Естонії він справді вкладає багато. Тут є не просто кореляція, а причинно-наслідковий зв'язок. За цим стоїть ще й культура. Естонія, як протестантська країна, частина балтійсько-скандинавського ареалу з високим поціновуванням знань, відображає і урядовий фокус, і суспільне схвалення цього.
Коли я дивлюся на Україну, що я бачу? З одного боку, у нас є просідання в знаннях, а за цим стоїть знецінення самого знання. Звідси й явище репетиторства – уявлення, що знання можна дуже швидко "надолужити". Тобто цінується насамперед демонстрація знань. Якщо говорити про те, на які культурні виміри ми маємо звертати увагу (адже якщо не враховувати культуру і піти одразу в політичні рішення, то, як кажуть, культура з'їсть стратегію на сніданок), то у нашій культурі цінується саме демонстрація знань. Звідси й дискурс навколо системи зовнішнього оцінювання: спочатку це було ЗНО до повномасштабного вторгнення, потім це перейшло у формат НМТ (Національного мультипредметного тесту). Це активно обговорюється, суспільство дуже гостро реагує на будь-які спроби знизити вимоги. А от дискурс щодо цінності самого пізнання – він низький. Мені здається, на це треба звертати увагу. Демонструвати знання дійсно важливо, але не менш важливо показувати реальні моделі: наскільки класно бути в процесі пізнання, дослідження. А звідси – і популярність професій науковця, дослідника.
Ми ж бачимо протилежне: на фізику вступили поодинокі вступники, у деяких університетах – буквально по двоє студентів. Тобто на фундаментальні предмети вступають дуже мало, а вони нам потрібні не менше, ніж інженерія. Часто саме з фізичних знань беруться інженерні рішення, які потім перетворюються на технології, що нам зараз життєво необхідні. Я б звертав увагу саме на те, що ми вибудовуємо навколо знання. Якщо йдеться про школу, то важливі не лише іспити та тестування (як підсумкові, так і проміжні), а й культура пізнання, допитливості, уміння ставити запитання.
Я не є педагогом чи викладачем, але приділяю стільки ресурсів і часу своїй дитині, скільки це можливо в тих умовах, у яких ми живемо. Проте це ніколи не про чітке усвідомлення цих причинно-наслідкових зв'язків і якихось конкретних дій, які ти можеш учиняти. Мені здається, варто говорити навіть про цей щоденний плин життя в кожній родині. Бо я не думаю, що ми часто обговорюємо з дітьми книжки. Я, наприклад, читаю своїй дитині, але ми з ним їх не обговорюємо: ми читаємо історії, він може розглядати малюнки чи щось додумувати, але до обговорень я не вдаюся. І я припускаю, що це може бути моєю першою помилкою. Які ще такі "гачечки" можуть на це впливати?
Я б навіть почав з обговорення новин чи соцмереж: хто що прочитав, яка була мета цього повідомлення, яка тональність тексту. Обговорення навіть таких невеличких текстів дуже важливе, бо повертає до розуміння та аналізу. Я дивлюся не лише на ту частину звіту, де показані результати, а й туди, де аналізується контекст. Якщо взяти національний звіт – буквально свіжооприлюднений, – там є діаграма "Труднощі учнівства під час закриття приміщень закладів освіти та успішність із природничо-наукових дисциплін". Нагадаю, що цього разу фокус був саме на природничо-наукових дисциплінах, хоча найбільше падіння, як ми вже зазначили, відбулося в читанні.
І от там є низка проблем – наприклад, щодо доступу до навчального приладдя: 52% відповіли, що ніколи не стикалися з такою проблемами, а 37% – що стикалися кілька разів. Але найчастіше виникали проблеми з розумінням навчальних завдань. Це коли вчителі кидають купу завдань і їх треба розібрати. От тут, мені здається, і має бути взаємодія батьків та школи. Можливо, варто давати менше завдань, але так, щоб учні могли глибше в них зануритися. Адже яка рекомендація PISA? PISA – це не лише констатація, це дуже часто й рекомендації. І от одна з ключових (цитую буквально зі звіту): "Краще опановувати меншу кількість базових тем глибоко, ніж намагатися швидко пройти великий обсяг матеріалу поверхнево". А швидко й поверхнево – це якраз те, що часто робить наша школа. Мені здається, тут потрібен діалог батьків та школи в межах того, що в Новій українській школі називається "педагогікою партнерства". Батьки не можуть напряму втручатися в освітній процес, але вони можуть вести діалог. У шкіл є певна автономія – педагогічна чи управлінська. І це може бути адвокацією таких питань.
Або навіть якщо не вдається змінити підхід на рівні школи, то на рівні власної взаємодії з дитиною можна сказати: "Можливо, у нас будуть якісь оцінкові втрати, але давай ми з тобою не просто зробимо всі завдання для галочки, а виберемо те, що для нас найважливіше, і розберемо це максимально глибоко". Тобто треба вибирати підходи, коли це робиться не заради форми. Це те, про що я казав: культура демонстрації знань замість культури пізнання. Коли ми йдемо вглиб і якісно опановуємо меншу кількість базових тем – це якраз і є культура пізнання. Дитині можна сказати: "Ти можеш не на все відповісти і не з усього отримати найвищі бали, але давай ми розберемо цю тему до суті. Ти отримаєш досвід глибокого розуміння, а наступного разу ми так само якісно розберемо щось інше".
Ми зараз обговорюємо аспект банальної спроможності сприймати інформацію та зчитувати її – розуміти умови задачі, грубо кажучи. Але я пропоную крокувати далі й поговорити безпосередньо про точні науки та математику. Мене математика зачіпає найбільше, і тут є вагома суб'єктивна складова: свого часу я навчалася в хорошій столичній школі, і чотири роки старших класів це був саме фізико-математичний клас, куди мене змусили піти батьки. Станом на зараз я вважаю це єдиною моєю ґрунтовною освітою, попри те, що вищу здобувала в університеті Шевченка на юридичному факультеті. Я ніколи не тяжіла до точних наук, вони давалися мені дуже складно, усе було зі скандалами та істериками – і зарахування, і подальше навчання. Мені було важко, я відчувала шалений дискомфорт. Натомість зараз, щоб заспокоїтися, я досі беру збірник задач Сканаві й розв'язую його. Відчуваю, як це заспокоює мозок, допомагає відновлювати й налаштовувати причинно-наслідкові зв'язки та тренує логіку. Це важко пояснити, але зараз мені 33 роки і я вже можу про щось свідчити. Натомість коли йдеться про сучасних підлітків – у час, коли є штучний інтелект і готові відповіді одразу під рукою – ти не можеш банально пояснити, навіщо взагалі здобувати ці навички й докладати зусиль. Адже це складно й дискомфортно, особливо якщо немає природного хисту. Ми опиняємося в суцільному глухому куті й мимоволі повертаємося до запитання: а чи потрібна взагалі математика на НМТ?
Моя думка – вона однозначно потрібна. Потрібно приділяти увагу якісному викладанню математики в школах. Вона вчить причинно-наслідкових зв'язків і загалом тренує мислення як таке. Тому математика й виділяється в окрему галузь. Це про вміння обчислювати, бачити закономірності та певний рівень абстрактного мислення, який дуже стає в пригоді. Підходи до викладання мають бути змінені. Це можна робити через певні рольові моделі: через документальні чи ігрові фільми про математиків, які розв'язують складні завдання – нехай навіть із елементами детективу чи бойовика. Щоб підлітки бачили, як люди, які володіють знаннями, отримують перевагу. Має з'явитися культ людини з математичними навичками.
Чому в нас ще виникає просідання в завданнях PISA? Тому що вони дуже відрізняються від того, як матеріал подається в наших школах, і як він звучить на НМТ, де завдання дійсно здаються відірваними від життя. PISA намагається максимально наблизити їх до реальних життєвих ситуацій: наприклад, порахувати відсотки, розрахувати площу даху гаража, щоб визначити кількість фарби, або порахувати, як вигідніше купити дрон чи іграшку – по деталях чи вже зібраною. Ці завдання звучать як розв'язання реальних практичних проблем, і тут умикається математика. Ta ж PISA не залучає складні формули – йдеться про базовий рівень і радше про логічне мислення, ніж про вищу математику. І саме з розв'язання таких простих практичних задач з'являється інтерес до глибших речей – коли ми йдемо в електротехніку чи інші сфери. Ми зараз багато говоримо про брак інженерів та потребу виховати цілу їхню когорту, а це напряму пов'язано з математикою та вмінням робити складні розрахунки.
