На фото: Луганський аеропорт
"Спогади про Луганський аеропорт — це як про перше кохання"
Квітень 2014 року. Поки на вулицях Луганська розгорталися сепаратистські мітинги та відбувалися перші захоплення адміністративних будівель, за кілька кілометрів від міста продовжував жити своїм життям Міжнародний аеропорт "Луганськ". Реконструйований, із сучасною злітно-посадковою смугою та терміналом, він був не просто важливим об'єктом транспортної інфраструктури, а й символом зв'язку регіону зі світом. Про свої особисті спогади та відчуття від мирного аеропорту розповідає Олександра Ляшенко, координаторка перевидання книги "У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту":
"Луганський аеропорт — це моє перше побачення з небом. Луганський аеропорт був першим майданчиком, з якого на невеличкому літаку я вперше мала можливість подорожувати повітряним транспортом. Звісно, у підлітковому віці Луганський аеропорт вражав своїми розмірами, і коли я вперше подорожувала з нього, він ще не пережив великий ремонт. Ми це, можливо, назвали би сьогодні великим будівництвом. І попри це він виглядав як щось те, що є дійсно східною брамою у небо.
І, на жаль, у мене було всього дві подорожі з Луганського аеропорту. І друга вже була після того, коли був проведений ремонт. Але все одно це було щось, що відкриває нові можливості, що показує нові перспективи. Звісно, аеропорт був міжнародним, але моя подорож була в межах України. Це було тим, що дає можливість зрозуміти, що наша Україна є великою, але дістатися до різних точок країни можна набагато швидше. Це настільки відчуття того, що час ніби стискається і ти розумієш, що ось так швидко можна встигати набагато більше. Спогади про Луганський аеропорт — це як про перше кохання, як про першу зустріч, яка дає можливість побачити щось те, що з такої точки вперше переростає у величезні не просто логістичні уявлення про світ, а про старт нових і унікальних, неповторних можливостей".
Таке ж відчуття особливого, майже сакрального місця Луганський аеропорт залишив і у спогадах тих, хто часто бував тут не лише за службовим обов’язком, а й у приватні моменти життя. Свої особисті моменти та вечірні поїздки до летовища згадує колишній міліціонер, а згодом поліцейський, Антон Потурайко:
"Я користувався, бо я літав і в Київ через Луганський аеропорт, і одного разу в Туреччину. А так взагалі був рейс у п'ятницю після обіду — Луганськ — Київ. А в неділю ввечері був рейс Київ — Луганськ. У мене було навіть декілька побачень. Я приїжджав з дівчатами на машині туди, такий собі мініпікнік, і ми дивилися, як відлітають літаки. Це красиво. Особливо вночі, коли тиша навкруги, зірки, і літак підіймається у небо".
Перші патрулі та спостерігачі
У квітні 2014 року для забезпечення правопорядку та охорони периметра аеропорту було залучено зведені групи правоохоронців. Вони облаштували імпровізований блокпост безпосередньо на центральному в'їзді до об'єкта. На той момент ситуація довкола аеропорту швидко загострювалася: фіксувалися постійні спроби ведення розвідки з боку проросійських сил.
Антон Потурайко був залучений до цієї охорони. Тож згадує про перші чергування, протидію шпигунам та взаємодію з військовими:
"Вже з першого тижня чергування ми зіткнулися з тим, що туди приїздили сепаратисти. По-друге, там постійно були ті, хто наглядав, навіть ті, хто і шпигував, бо час від часу ми ганяли тих, хто приїжджав туди з біноклем. Ми бачили, що вони виставляються і просто-напросто спостерігають за ситуацією. Військові теж здійснювали патрулювання і виїжджали на БТР-ах на дальні пости, і потім, коли ми знайшли спільну мову з ними, ми запропонували: ви хоча б нас попереджайте, що ви виїжджаєте, і ми будемо ганяти патрулі сепаратистів, наглядачів, щоб вони не знали ні графіку вашого, нічого. Я розумію, що це була даремна трата часу. Але все одно заходи безпеки допомагали. За квітень ми зігнали до 20 таких наглядачів".
Вже на початку травня 2014 року відбулася перша серйозна спроба дестабілізувати ситуацію біля аеропорту. Четвертого травня, після захоплення обласного військкомату в Луганську, проросійські сили спрямували до аеропорту цивільних осіб та провокаторів. Однак правоохоронцям вдалося нейтралізувати загрозу, а після попереджень про можливу засаду та спроби захоплення зброї на зворотному шляху вони залишили позиції манівцями.
Антон Потурайко згадує про події 4 травня та відхід оборонців через селище Хрящувате:
"До 4 травня, коли відбувся перший штурм аеропорту, коли вони цих зівак пригнали після захоплення Луганського обласного військкомату, вони поїхали до нас. Ми там провернули комбінацію, вони поїхали, кинули цих людей, ми їх потім відправляли вже іншим транспортом. Нас попередили, що зміни не буде, тому що "сепари" тоді заблокували виїзд на територію Луганської клінічної лікарні. Там вже був блокпост, і вони зі зброєю в руках почали провокувати на конфлікт групу, яка виїхала до нас. Було ухвалено рішення повернути цю групу, а нас попередили, щоб ми залишалися там. А вже вранці до нас дійшла інформація нашого керівництва, що нас чекають на обласній лікарні, щоб не просто зупинити, а забрати зброю, яка у нас була. І, звичайно ж, відвезти на підвал. Тому ми виїжджали через Хрящувате, лісосмугою. Вжили заходів, щоб нас не спіймали".
Вхід 80-ї бригади та перші бойові зіткнення
У квітні 2014 року для посилення охорони стратегічного об'єкта на територію Луганського аеропорту зайшли підрозділи 80-ї окремої аеромобільної бригади Збройних Сил України. Десантники взяли під контроль ключові споруди, злітно-посадкову смугу та периметр. Початковий період відзначався постійними провокаціями, інформаційною ізоляцією та нерозумінням з боку частини місцевих жителів. Військовослужбовець 80-ї бригади Павло згадує, як із побратимами приїхали в аеропорт та з чого, власне, починалася битва за цей стратегічно важливий об'єкт:
"Приїхали в аеропорт, були приємно здивовані. Він тільки був після ремонту. Красива будівля. Гарний всередині ремонт, рейси функціонували, прилітали. Футбольний клуб "Зоря" на той час ще літав, вигравав футбол, всі працівники працювали. Тобто він функціонував, було прекрасно. Як далі розгорталися події? Я знаю, що було підкріплення. Міліція допомагала чергувати. Але не всі саме з Луганської поліції були налаштовані патріотично. Тобто вони нам озвучили: "Пацани, якщо що… Якщо прийдуть наші, то ми стаємо на їхню сторону". А як за таких умов далі служити і довіряти одне одному? Тому ми розуміли, що Антон, Віталій і ще декілька хлопців нас підтримують повністю, ми їм довіряли. Щодо інших — на них немає ніякої надії, в разі реальної бойової задачі або зіткнення".
Припинення цивільного авіасполучення, стратегічне значення та початок ізоляції
Травень 2014 року став переломним етапом у функціонуванні Луганського аеропорту. Через різке погіршення безпекової ситуації в регіоні, активізацію бойових дій та наявність у незаконних збройних формувань переносних зенітно-ракетних комплексів Державна авіаційна служба України ухвалила рішення про тимчасове закриття аеропорту для цивільної авіації.
Останні пасажирські рейси вилетіли у травні. Цивільний персонал та авіаційні служби змушені були здебільшого залишити робочі місця, а сам аеропорт остаточно втратив статус цивільного транспортного вузла і перетворився на суто військовий опорний пункт, оточений ворожими угрупованнями. Останні дні штатної роботи Луганського аеропорту згадує його авіадиспетчер Сергій П'ятниця:
"У мене було відрядження до Києва, підвищення кваліфікації. Я повернувся сьомого, а восьмого повинен був виходити у зміну, і мене вже не забрали. Коли вивозили нічну зміну цивільних робітників аеропорту і наших диспетчерів, їх не пропускали — вже стояли ближчі блокпости сепаратистів. Наших розгортали, вони поїхали через Георгіївку, і там стояли чеченці... Вивели всіх із буса, поставили на коліна тих, у кого щось у паспортах їм не сподобалось, почали на своїй мові кривляти робітників. І потім, можна сказати, пощастило: якась машина проїхала повз пост, не зупинившись, вони всі кинулися наздоганяти, а наші змогли сісти в автобус і виїхати. В цей же день керівництво "Украероруху" вирішило, що все — ми не будемо ризикувати життям і здоров'ям людей. І більше там цивільні не працювали".
Попри блокаду та постійну загрозу, утримання Луганського аеропорту мало фундаментальне військово-стратегічне значення для всього Сходу України. Контроль українських десантників над злітно-посадковою смугою не дозволив противнику перетворити аеродром на повноцінну базу для масованого десантування та логістики сил Російської Федерації.
Крім того, гарнізон аеропорту скував значні сили ворога, вигравши критично необхідний час для перегрупування українського війська та розгортання оборони регіону, пояснює учасник боїв за аеропорт Павло:
"Не стояло ніколи питання: "Чому? Як нам бути? Ми боїмося, ми оточені". Всі хлопці стояли. Всі розуміли, що так треба. І що поки ми там стояли, ми їм там реально дуже заважали, тому що вони далі не могли розгорнутися і вести свій наступ, захоплювати населені пункти. А без цього так і сталося. Як вони нас вибили з Луганського аеропорту, вони ж пішли далі. І зайняли всі ці населені пункти. Стратегічно Луганський аеропорт мав дуже важливе значення саме в обороні. Але я вважаю, що саме той час, поки ми тримали цю оборону, наші війська могли більше закріпитись на інших рубежах і більше підготуватися".
Із закриттям сухопутних шляхів та утворенням щільного кільця блокування навколо аеропорту постачання підрозділів 80-ї бригади боєприпасами, медикаментами, водою та продуктами харчування було можливим лише повітряним шляхом. Військово-транспортна авіація Повітряних Сил Збройних Сил України здійснювала регулярні вильоти, доправляючи підкріплення та матеріальні засоби безпосередньо на злітно-посадкову смугу аеропорту під постійною загрозою обстрілів.
Специфіку небезпеки та умов, у яких опинився гарнізон аеропорту під час нічних посадок, пояснює колишній авіадиспетчер Сергій П'ятниця:
"Наша зміна була проукраїнською. Звісно, що ми підтримували Україну, ми були проти цієї "русской весны". На блокпостах було декілька випадків. Наприклад, на блокпосту навпроти обласної лікарні зупинили автобус: один у військовій формі, без розпізнавальних знаків, зайшов перевіряти документи, а інший став з боку водія і направив на нього автомат. А я сидів відразу за водієм і побачив, що у нього палець на спусковому гачку, а автомат знятий із запобіжника. Потім подивився йому в очі — а очі, знаєте, такі скляні: чи він під алкоголем, чи під наркотиками... Трошки стало страшно, бо що йому зараз у голову прийде — невідомо, а спусковий гачок спрацює. Або чхне, наприклад, і вистрілить. Один у формі, у пікселі — виглядає нормально, а цей — такий собі, ненадійний, скажімо так…
Що ще згадати? При нас прилітали Іл-76, часто вночі або рано вранці. Усі диспетчери мають доступ до державної таємниці, і, звісно, на передзмінному інструктажі нам казали про те, що не потрібно нікому повідомляти по телефону чи в інший спосіб про борти, які прилітають чи вилітають. Але на одному з інструктажів нас попередили, що під час минулої зміни зафіксували дзвінок саме тоді, коли прилетів Іл-76, і попередили ще раз, що не треба такого робити. Тобто, скоріше за все, наші телефони були під контролем СБУ, тому вони мали таку інформацію".
Катастрофа Іл-76 та абсолютна блокада
Ніч проти 14 червня 2014 року закарбувалася в історії оборони Луганського аеропорту як одна з найтрагічніших сторінок. На підкріплення оточеному гарнізону та для ротації особового складу направлялася група військово-транспортних літаків Іл-76МД 25-ї бригади транспортної авіації. Вони транспортували десантників 25-ї окремої Дніпропетровської повітрянодесантної бригади, техніку та боєприпаси.
Під час заходу на посадку в районі Луганського аеропорту один із літаків був вражений вогнем із переносного зенітно-ракетного комплексу та великокаліберного кулемета. На борту перебували 40 військовослужбовців-десантників та 9 членів екіпажу, які загинули.
Павло згадує, як після закриття неба військові опинилися в блокаді і як їм критично не вистачало найнеобхідніших речей:
"Я на власні очі бачив, як його збивали. Потім уже безпекова ситуація досягла піку, вони почали не запускати співробітників аеропорту на територію, закрили виїзд. І ми зрозуміли, що почнуться активні бойові дії, що почнуть нас обстрілювати. Повне оточення сталося після того, як збили Іл-76. Після того ми вже були в оточенні, були проблеми з доставкою нам їжі, боєприпасів, але командування пішло іншим шляхом. Нам скидали з АНів посилки — боєприпаси, харчі — на територію аеропорту парашутною системою, і так ми виходили зі своєї ситуації. Всі одне з одним ділилися, підтримували. Не було великого вибору по харчах, але відносно виходили з того, що в нас було, самі собі готували їсти".
Перехід під землю: функціонування бункера та скидання "посилок з неба"
Із червня 2014 року противник розпочав системні обстріли території аеропорту із застосуванням мінометів, ствольної артилерії та реактивних систем залпового вогню "Град". Наземні споруди терміналу та адміністративні будівлі зазнали суттєвих руйнувань і перестали бути безпечними для перебування особового складу.
Основне життя, командні пункти, місця відпочинку та медичний пункт перемістилися у підземні захисні споруди — бетонні бункери та технічні підвали під терміналом. Там, в умовах відсутності централізованого водопостачання, електроенергії та при обмеженому ресурсі генераторів, захисники облаштували побут та польовий госпіталь, ділиться спогадами колишній військовослужбовець 80-ї окремої аеромобільної бригади Павло:
"Були військові медики, які (я не знаю, як вони це робили) здійснювали реально ампутацію в цьому бункері. В таких польових умовах. Вони всі надавали допомогу. Евакуація ще була можлива, на той час виїжджали вночі, намагались вивозити поранених. І в Луганськ так само вивозили: була одна людина, яка потім у тяжкому пораненні лежала. В Луганську йому допомагали люди з Луганська, наші волонтери. І там ніхто не зізнавався, що він є військовий. Все — цивільна особа. Тільки так можна було. А так, якщо не було нічого критичного, то надавалась медична допомога — у нас польовий госпіталь в бункері був зроблений".
Ще важчим випробуванням для оточеного гарнізону залишалося питання не тільки евакуації важкопоранених, а й зберігання та вивезення тіл загиблих побратимів. Окупанти тижнями блокували будь-які спроби забрати полеглих, а також тіла десантників зі збитого Іл-76, згадує Павло:
"Те, що залишилось від хлопців, які загинули на Іл-76, було зібрано в контейнери, і окупанти нам не давали їх вивезти кілька тижнів, а потім Червоний Хрест приїхав, і вони вже випустили їх… Якщо була можливість, якщо хлопці виїжджали і проривалися, то вивозили, якщо ні, то були певні місця, де просто зберігали тіла, старались до можливості евакуації".
Попри пекельні умови, щільну блокаду та відсутність базових санітарних умов під землею, гарнізон продовжував тримати оборону об'єкта та зберігати людську гідність — рятуючи живих і зберігаючи пам'ять про кожного полеглого.
В умовах повної блокади командування Збройних Сил України та волонтери з-поміж місцевих жителів розробили альтернативний спосіб постачання оточеного гарнізону. Вантажні літаки на великій висоті, без посадки, скидали на парашутних платформах боєприпаси, воду, продуктові набори та медикаменти безпосередньо на територію, контрольовану українськими десантниками. Цей спосіб логістики отримав серед захисників назву "посилки з неба". А волонтери в тилу готували та пакували вантажі так, аби вони витримували падіння та приземлення в межах периметра, розповідає луганський волонтер Сергій Глотов:
"І ми разом із групою активістів просто переключилися. На допомогу військовим. Військових у нас було небагато, але отак дізналися про Луганський аеропорт — це ще були часи до оголошення АТО — і, відповідно, ми вирішили всі наші сили, енергію, а також роботу з місцевим населенням, з луганчанами, переключити більше на допомогу волонтерську. Тоді ще навіть і слово "волонтер" не було так поширено і воно не асоціювалося з військовою допомогою. Просто це називалось військова допомога.
Ми познайомилися, дізналися, що Луганський аеропорт взято під охорону десантниками. Приїхали в аеропорт прямо з волонтерами, представилися, сказали, хто ми, до нас вийшли військові. І розказали, що ми хотіли допомагати, ми вважаємо, що це наша країна, наша армія, і, відповідно, можемо допомагати зібрати чи закупити щось необхідне. Тоді не було особливо ні зборів, нічого, просто ми скинулися, щось купили, і так почалась наша допомога українському війську. Спочатку хлопці, які були в аеропорту, потім в інші куточки області, ми також їздили і в прикордонні загони".
Із перших днів весни 2014 року допомога українським підрозділам трималася на плечах волонтерів та активістів місцевого Євромайдану. Вони безперервно відвозили бійцям базові речі: від шкарпеток і медикаментів до рацій і батарейок.
"Жили в своїй країні, допомагали своїй армії. І ніякого сумніву, що ми живемо в Україні або в Росії, у нас не було. Тому ми особливо і не приховували ні своїх імен, ні тої діяльності, якою ми займаємося. У Луганську фактично до кінця серпня залишалися ще волонтери, які ніде не афішували свою діяльність, але вони допомагали. І ми через них, уже виїхавши до Львова, за місяць-півтора організували збір допомоги, переправку в Луганщину — нашу допомогу в аеропорт. І скидали на парашутах, і також волонтери, які були в Луганську, завозили цю допомогу військовим, навіть у час, коли місто було в оточенні", — каже Глотов.
Трагедія місцевого населення. Доля цивільних помічників
Оборона Луганського аеропорту спиралася не лише на стійкість військовослужбовців, а й на підпільну допомогу жителів навколишніх населених пунктів. Найближче до злітно-посадкової смуги розташовувалося село Переможне Лутугинського району. Деякі місцеві жителі, ризикуючи власним життям та безпекою своїх родин, надавали інформацію про пересування ворожої техніки, потайки передавали військовим продукти харчування та надавали побутову допомогу. Згодом проросійські сили розпочали жорстокі репресії проти цивільних осіб, яких підозрювали у співпраці з українським гарнізоном. Колишній військовослужбовець 80-ї окремої аеромобільної бригади Павло розповідає, як окупанти вбили жителів села Переможне, які допомагали військовим:
"Ми ходили на бойові пости, чергування, були зміни, відпочивали в терміналі, прибирали за собою, спускалися вниз у кафе. Там працювали дуже приємні жіночки, нас постійно нотували, раді були бачити. Одна жінка була з села Переможне. Здали її свої сусіди, розказали, що нам допомагала. Її, її чоловіка та батьків розстріляли в цьому селі".
Захід регулярних військ РФ та прямі бої за термінал
Наприкінці серпня 2014 року ситуація довкола Луганського аеропорту критично ускладнилася. Після тимчасової деблокади та боїв у районах Георгіївки та Лутугиного на територію України зайшли кадрові підрозділи Збройних Сил Російської Федерації — зокрема, бронегрупи та артилерійські дивізіони.
Аеропорт опинився під цілодобовим обстрілом із важкої артилерії, самохідних артилерійських установок "Піон" та реактивних систем "Град". Бетонні конструкції будівлі терміналу та аеродромний комплекс нищилися до фундаменту. Саме тоді, говорить Павло, оборонці Луганського аеропорту зіткнулися з регулярними російськими підрозділами:
"Зрозуміло, що росіяни обстрілювали. Звідки в "ЛНР" Гради, танки тощо? Зрозуміло було, що це не вони обстрілюють, а російські військові, тому що обстріли робилися точно, прицільно. Тобто видно, що це роблять люди з військовим досвідом. Найгірша безпекова ситуація була в аеропорту, тому що вони постійно, вдень і вночі, рівняли його землею всім, що вони могли: танками, Градами, мінометами. Вони систематично знищували все. І вже на початок серпня лишились фундамент і частина стін".
Останній бій, вогонь на себе та прорив гарнізону
Першого вересня 2014 року утримання руїн Луганського аеропорту досягло межі людських та матеріальних можливостей. Всі наземні споруди були повністю зруйновані, бронетехніка спалена, а противник підійшов упритул до підземних укриттів.
Щоб відбити останній штурм ворога та врятувати залишки особового складу і поранених, командир оборони ухвалив рішення викликати вогонь артилерії на себе. За словами колишнього військовослужбовця 80-ї окремої аеромобільної бригади Павла, після цього українські підрозділи організовано, з боями прориву, залишили зруйнований об'єкт:
"Вихід з аеропорту ми прийняли під час штурму, коли три дні безперервно вівся обстріл з важкої артилерії, з Градів. Тобто вони знищили і спалили майже всю нашу техніку, всі засоби для завдання їм вогневого ураження. І вже коли вони безпосередньо зайшли на територію аеропорту, командир, який нашої оборони, викликав вогонь на себе і тим врятував нас. Це людина, яка й надалі продовжує службу. Ми розуміли, що все — ми не маємо чим і як тримати оборону. І групами виходили, з боями прорвались. Наші нам допомагали, вертольоти прилітали, підтримували нас, завдавали вогневі ураження по них. І так ми вийшли, але вони все одно ще 10–15–20 кілометрів нас доганяли, стріляли по нас. Той бік, куди ми виходили, був наш. Тобто був аеропорт, ми були там. Потім ми були повністю в оточенні. Потім наші прорвалися до нас і розблокували оточення. Ми почали заходити в інші села і займати там оборону. І брати під свій контроль села, які були окуповані ними. Ми зайшли з великими боями. І ще з батальйоном "Айдар", який нам теж допомагав зачищати і заходити в ті населені пункти. Тобто ми просувалися далі, і потім взагалі досягли до того моменту, що вже все, взагалі закрили трасу Луганську на Краснодон. І вони не мали постачання боєприпасів. Тоді і обстріли перестали. Ситуація змінилася в нашу сторону. Село за селом почали заходити і брати під свій контроль".
Збережена пам’ять та міжнародний розголос
Оборона Луганського аеропорту тривала 146 днів — з квітня по вересень 2014 року. Вона стала однією з найдовших та найжорстокіших битв початкового етапу російсько-української війни, яка виграла дорогоцінний час для всієї держави.
Сьогодні будівлі аеропорту зруйновані, але історія його захисників живе — у свідченнях, книгах та меморіальних виданнях, які знайомлять світ із правдою про цю битву. Авіадиспетчеру Сергію П'ятниці Луганський аеропорт сниться і досі. Хоч він давно вже не працює в "Украерорусі":
"Згадую часто, а більше скажу, він мені сниться по ночах. Не часто, але сниться. Начебто на роботі продовжую керувати повітряним рухом. Буває таке, що навіть пробиває мене позгадувати, особливо коли дивлюся фільми про авіацію. Згадую фразеологію радіообміну з екіпажами, що там так кажуть, що не так, і тоді вже роблю висновки, який гарний чи не гарний консультант у цьому фільмі був".
Справа збереження пам’яті про Луганський аеропорт вийшла далеко за межі України, перетворившись на міжнародну місію із донесення правди про початок російської агресії, наголошує координаторка перевидання книги "У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту" англійською мовою Олександра Ляшенко:
"Ми отримали вже багато відгуків, насамперед від тих, хто читав книгу у США. Вони говорили однозначно про те, що це книга, яка чітко пояснює про те, чим обертаються приховані пазли історії. Вони дуже артикулювали тезу про те, що запізніла реакція на агресію не тільки збільшує її масштаби, але вона і в рази вивищує ціну. Ця книга є і в Українському домі в Казахстані. У нас є багато потужних амбасадорів, але, мабуть, одним із найпотужніших є пан Андрій Куликов, який презентував цю книгу в Канаді. Книга є меморіалом, тому що в ній є згадані всі ті, хто загинули у цій битві. Вона є попередженням про небезпеки, які можуть спіткати кожну країну, якщо страждати на політичну інфантильність і історичну амнезію".
Луганський аеропорт більше не приймає літаки, а його злітно-посадкова смуга перетворена на руїни. Але 146 днів запеклої оборони назавжди закарбували цей об'єкт у новітній історії України. Це була битва, яка зупинила стрімкий вихровий наступ російських окупантів у 2014 році і довела світові безкомпромісну стійкість українського солдата. Пам'ять про "Східну браму" та її захисників продовжує жити — у книгах, архівних кадрах і в серці всієї країни.
